Обмеження воєнного часу: чим керуватися медіа під час російської агресії?

Після початку російської агресії у 2014 році Україна намагалася створювати додаткові запобіжники проти засилля проросійського контенту, що призводив до поляризації суспільства та, як виявилося, мав сприяти остаточному поглинанню Росією України через знищення її незалежності. Одним з напрямів запровадження таких запобіжників стали контентні обмеження. Ми могли спостерігати за декомунізацією, забороною російських фільмів, вироблених після 2014 року, запровадженням чорних списків митців, забороною популяризації та пропаганди органів держави агресора тощо, що вводилися з різним ступенем відповідності міжнародним стандартам захисту прав людини.

Після 24 лютого 2022 року бажання забороняти в законодавця лише посилилося – часто без належних обговорень та із запровадженням норм, що дублювали одна одну. Лише до Закону України “Про телебачення і радіомовлення” було додано чотири нові категорії забороненого контенту, що мали на меті посилити захист національної безпеки, і заборона визнання правомірною агресії Російської Федерації була елементом щонайменше трьох з них. Тож одним із завдань під час розроблення медіакодексу стало впорядкування цих норм задля усунення колізій та їхнього однорідного застосування.

Про обмеження для медіа в умовах збройної агресії читайте в черговій статті із серії публікацій про ключові положення Закону “Про медіа” від експертів Лабораторії цифрової безпеки.

Два типи обмежень

Закон України “Про медіа” розділяє типи забороненого контенту за часом їхнього застосування, і ключовим для цього розрізнення є поява в законі розділу ІХ, що містить норми про особливості діяльності медіа в умовах збройної агресії. 

Обмеження, передбачені статтею 119 закону, що містить самостійні контентні заборони для медіа, застосовуватимуться до моменту скасування Верховною Радою статусу держави-агресора, а також протягом п’яти років після скасування цього статусу. Протягом цих п’яти років Верховна Рада матиме щорічно переглядати необхідність застосування обмежень, визначених розділом.

Логіка такого розподілу передусім полягає в тому, що за умов активних воєнних дій держава має ширші межі розсуду щодо обмеження прав людини. В такий період гарантування інтересів національної безпеки може бути пріоритетнішим за захист свободи вираження поглядів. Водночас це не означає, що всі норми, пов’язані із захистом цього інтересу, будуть обмежені в часі агресією: стаття 36 закону, яка врегульовує загальні категорії забороненого контенту, містить обмеження на кшталт заборони пропаганди тероризму чи закликів до порушення територіальної цілісності. 

П’ятирічний строк збереження таких обмежень після потенційного миру та зміни законодавчого статусу держави-агресора зумовлений потребою мати транзитний період, щоб уберегтися від засилля контенту колишнього супротивника одразу після закінчення агресії. Законодавець також вирішив не обмежувати часу застосування цих норм воєнним чи надзвичайним станом, бо в сучасному світі агресія може відбуватись і неконвенційними, гібридними методами, які не призводитимуть до запровадження цього правового режиму – як це і відбувалося в Україні в період із 2014 до 2022 року. Щорічний перегляд цих норм потрібен для відповідності стандартам прав людини, що вимагають постійного аналізу доцільності обмежень.

Що заборонено під час війни: списки, дезінформація та громадянська війна

Стаття 119 закону забороняє поширювати чотири типи протиправного контенту під час збройної агресії:

• інформацію, що висвітлює збройну агресію проти України як внутрішній конфлікт, громадянський конфлікт чи громадянську війну, якщо наслідком цього є розпалювання ворожнечі чи ненависті або заклики до насильницької зміни, повалення конституційного ладу чи порушення територіальної цілісності;
• недостовірні матеріали щодо збройної агресії та діянь держави-агресора, її посадових осіб, осіб та організацій, що контролюються державою-агресором, у разі, якщо наслідком цього є розпалювання ворожнечі чи ненависті або заклики до насильницької зміни, повалення конституційного ладу чи порушення територіальної цілісності;
• програми та матеріали (крім інформаційних та інформаційно-аналітичних програм), одним з учасників яких є особа, внесена до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці;
• музичні фонограми, відеограми, музичні кліпи, здійснені співаком (співачкою), який є або був у будь-який період після 1991 року громадянином держави-агресора, та/або вироблені фізичною особою та/або юридичною особою, яка була громадянином держави-агресора або зареєстрована в державі-агресорі.

Згадана стаття також встановлює вимогу маркування для інформаційних та інформаційно-аналітичних програм у разі висвітлення діяльності органів держави-агресора. Медіа мають повідомляти про такий статус органів спеціальною позначкою, а її відсутність є значним порушенням.

Перші два склади правопорушень є новими та за своєю природою кваліфікованими складами до обмежень, встановлених загальною нормою статті 36 закону щодо заборони протиправних закликів та мови ворожнечі. Вони відповідають на суспільний запит щодо обмеження дезінформації про можливі успіхи Росії та подання агресії як внутрішнього конфлікту, але зберігають необхідність довести елемент настання шкідливих наслідків. Це загалом відповідає стандартам у сфері свободи слова, що дозволяє легітимно обмежувати мову ворожнечі та пропаганду війни як такі, що суперечать цінностям Європейської конвенції з прав людини та відповідно до вимог статті 20 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Вони є грубими порушеннями для всіх суб’єктів, що діють в інтернеті, і призводять до відповідних санкцій. Своєрідним пряником є можливість медіа самостійно наповнити зміни до цих обмежень через створення кодексів співрегулювання та їхнє подальше застосування.

Заборони на публікацію матеріалів, учасником яких є особа, що перебуває в чорному списку, а також на пісні російських виконавців, на відміну від попередніх норм, існували в законодавстві ще до ухвалення Закону “Про медіа” та є значними порушеннями. Оскільки їхня природа спрямована на обмеження контенту не за змістом, а за походженням, то їхня відповідність класичному трискладовому тесту прав людини викликає більше суперечок. Втім, щодо обох заборон запроваджено значні зміни, що дещо покращують ситуацію з урегулюванням цих обмежень.

Чорні списки, білі списки, зелені… Що змінилося?

Почнемо з білих списків. Перед цим варто нагадати, що заборона на російські пісні не застосовується, якщо виконавець втратив громадянство держави-агресора та є громадянином України або якщо виконавець потрапив до Переліку музичних виконавців (співаків) держави-агресора, які засуджують агресію проти України (той самий білий список). До такого списку можуть бути внесені виконавці, що подали заяву з декларацією на підтримку суверенітету і територіальної цілісності України в межах міжнародно визнаного державного кордону, що містить заклик до держави-агресора негайно припинити агресію проти України та зобов’язання утримуватися від будь-яких дій чи кроків, які могли б свідчити про підтримку агресії проти України, додали згоду на оприлюднення такої декларації та не входять до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці.

Форми згаданих заяв та декларацій уже затверджені Службою безпеки України, яка за погодженням з Міністерством культури та інформаційної політики України (МКІП) й ухвалює рішення про внесення до переліку чи вилучення з нього. На сьогодні цей перелік є порожнім. Втім, для медіа важливішим є інше питання: як можна встановити, що виконавець або виробник пісні чи кліпу взагалі є чи був громадянином Росії в будь-який період з 1991 року? Оскільки єдиним достовірним джерелом цієї інформації можуть бути російські державні органи та за браком правової визначеності, порушення норми про заборону російських пісень не призводитиме до відповідальності до затвердження Кабінетом Міністрів порядку надання державними органами такої інформації. Такий порядок має бути затверджений до кінця червня 2023 року.

Що з чорним списком? Порядок його ведення було вперше врегульовано. Тепер стаття 126 закону визначає орган, що складає Перелік осіб, які створюють загрозу національній безпеці (МКІП), та органи, які можуть вносити до нього осіб (Національна рада, СБУ та РНБО), додатково закріплює перелік підстав для внесення особи до переліку, процедуру ухвалення такого рішення та закріплює можливість вилучення з переліку. Підставами для внесення іноземців до переліку є:

1. Підтримування агресії або окупації України будь-якими заявами або іншими діями.
2. Належність до вищого керівництва силовими органами держави-агресора.
3. В’їзд на тимчасово окуповану територію України та/або виїзд з неї з порушенням встановленого законом порядку.
4. Заперечення або ставлення під сумнів існування українського народу (нації) державності, або мови, суверенітету або територіальної цілісності України, визнаного факту агресії проти України чи факту скоєння воєнних злочинів на території України силовими органами держави-агресора.
5. Накладення персональних обмежень, передбачених Законом України “Про санкції”.
6. Поширення чи створення інформації, забороненої до поширення положеннями статей 36 та 119 Закону України “Про медіа”, що захищають національну безпеку.
7. Активна участь в антиукраїнських заходах держави-агресора, спрямованих, зокрема, на виправдання та легітимізацію агресії і окупації українських територій та популяризацію вищого керівництва та органів держави-агресора.
8. Заборона в’їзду на територію України за її законодавством у разі належності особи до медійної та культурної сфери або до кола публічних діячів.
9. Засудження судом за скоєння злочинів, що передбачені статтями Кримінального кодексу України, покликаними захищати національну безпеку.

СБУ може вносити осіб до переліку за всіма підставами, окрім “санкційної”, закріпленої за РНБО. Медійний регулятор може ухвалювати рішення про занесення до списку за першою, другою, четвертою, шостою та сьомою підставами з переліку. На жаль, частина з них усе ще залишаються нечіткими, а особи, внесені до переліку до 2022 року, залишатимуться в ньому незалежно від відповідності цим підставам.

Максим Дворовий, керівник напряму “Цифрові права” Лабораторії цифрової безпеки