Незряча депутатка Леоніда Пономарьова: “Якщо є шанс у політиці – потрібно принаймні спробувати”
Викладачка і журналістка, випускниця школи громадської організації за права людей з інвалідністю Fight for Right “Лідерка” Леоніда Пономарьова вперше стала депутаткою Київської обласної ради. Вона не має ілюзій щодо політики, каже, що тут, як і будь-де, панує конкуренція і це нормально. Та якщо працювати в команді й мати чіткі орієнтири – вже заради цього варто випробовувати свої сили на політичній арені.
Про те, які питання інклюзії та доступу на Київщині намагається розв’язати депутатка і чи можливо ефективно працювати в облраді депутатам з інвалідністю, зокрема незрячим, читайте в новому матеріалі з циклу “Політика без сексизму”, ініційованого ZMINA та Громадським альянсом “Політична дія жінок”.
“Я б хотіла підтримати тих людей, які хочуть працювати”
Леонідо, що для тебе є політика? Хто тебе підтримував у цьому рішенні?
Мене в політику запросили, і я не одразу погодилася, бо для мене це було важливим рішенням. З одного боку, є ризики, з іншого – більші повноваження.
Але ми так часто кажемо, що держава нас не чує, мало що робить, зокрема для людей з інвалідністю, тож коли тобі відчиняють двері – потрібно в них заходити.
Політика – це мистецтво керувати. І я цьому вчуся, але вже точно знаю, що прагну зробити. Пригадую, як під час виборчої кампанії в інтерв’ю одному з видань відповіла: “Якщо я допоможу хоча б одній-двом людям, покращу їхнє життя, для мене це вже буде результат”.
Я усвідомлюю, що місцевий рівень – це не рівень Верховної Ради, і в мене не такі широкі повноваження. Очевидно, що я хочу рівних доріг, доступного громадського транспорту, доступної освіти, але всього цього не зробити за п’ять років і точно не зробити одній. Тому сподіваюсь, мені вдасться створити команду, з якою ефективно працюватимемо.
Минуло пів року, про що депутатка Київоблради Леоніда Пономарьова могла б прозвітувати?
Нарешті розблоковано роботу Київоблради, змінено апарат керівництва. І весь цей процес тривав пів року.
Лише тепер розпочалася повноцінна робота. Депутати з усіх фракцій увійшли до складу постійних комісій. Я стала заступницею голови постійної комісії з питань охорони здоров’я, материнства, дитинства, соціального захисту населення та пенсіонерів.
Подала низку запитів. Серед них – запити стосовно районів Київської області щодо доступності бібліотек для маломобільних груп населення, запити до УТОС (Українське товариство людей із порушенням зору. – Авт.) щодо фінансової звітності та прозорості цієї організації. Також запит до районних державних адміністрацій Київщини щодо кількості й наявності гуртків для дітей з різними формами інвалідності, запит до Київської облдержадміністрації щодо доступності транспорту для маломобільних груп населення…
А ще доводилося знайомитися з багатьма людьми, відшукувати спільно ось ці болючі точки, над якими потрібно працювати. Хоча, зізнаюсь, мені близький такий підхід: я маю чіткі орієнтири й за ними йду. Коли ж до тебе купа дзвінків і всі від тебе чогось вимагають: то напиши заяву, то підпиши звернення, то скажи, чому мені чогось не дають, – ти не можеш роздвоїтися і всім зробити щастя. Та й це, відверто кажучи, малоефективно.
Мені близька тема захисту прав людей, що мають інвалідність. Переконана, що має бути створено якийсь комітет саме з прав людей з інвалідністю. І щоб ним керувала не одна людина, а мала радників, які експертно розбираються в потребах як людей з порушенням зору, так і слуху, також батьків дітей, що мають складні інтелектуальні порушення. Ось це важливо. Без їхньої думки складно охопити все.
Адже операцію на серці не візьметься робити лікар-окуліст. Чому ж ми вважаємо, що людина з порушенням опорно-рухового апарату може компетентно говорити від імені людей з порушенням слуху?
Також я очолюю інклюзивний напрям у міжнародній молодіжній організації “Школа рівних можливостей”. Я вдячна виконавчій директорці Ірині Конченковій, яка мене сюди запросила.
І поки можу сказати переконливо: той досвід роботи в громадському секторі, що передував моїй політичній діяльності, а також нинішній – у міжнародній організації, лишається найбільш сталим для мене і таким, на який я можу спиратися. Адже саме громадськість, волонтери за кризових часів найпершими змогли мобілізуватися.
Що б особисто ти привнесла в місцеву політику?
Київська область, як це не парадоксально, дуже слабка за розвитком. Київ – так, область – ні. І розвиток, і співпраця з громадськими організаціями, зокрема зі спільнотою людей з інвалідністю, теж на слабкому рівні. І я б хотіла підтримати тих людей, які справді хочуть працювати, прагнуть змін в області.
І найкраще, на мою думку, було б починати зміни з якоюсь однією об’єднаною територіальною громадою (ОТГ) і розвивати, до прикладу, соціальний супровід. Це важлива функція. Поки ми дочекаємося доступності транспортної інфраструктурної, важливо, щоб у людини була можливість замовити собі послуги супровідника.
Якщо цю модель запровадить у себе одна ОТГ, згодом підтягуватимуться й інші. Адже це потрібно не тільки людям з інвалідністю. Це і можливості працевлаштування, і посилення інклюзивних процесів, які нині відбуваються в країні.
До речі, нещодавно президент підписав Національну стратегію з безбар’єрності, головна ідея якої, що не в останню чергу слід усувати саме бар’єри в ставленні…
Неодмінно. Але до цієї стратегії в мене дуже неоднозначне ставлення. З одного боку, перша леді Олена Зеленська, яка підтримує стратегію на такому високому рівні, не перша, хто порушує цю тему, справді важливу.
З іншого – стратегія ґрунтується на нормативних документах, які Україна вже давно ратифікувала. Зокрема, це і Конвенція про права осіб з інвалідністю, Європейська соціальна хартія, Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Міжнародна ініціатива про рівні права та можливості для всіх. Одним словом, база чимала – бери й роби.
Тож у мене більше питання, хто контролюватиме, як впроваджуватимуться задекларовані принципи. Наразі вкрай важливо створити саме дієвий контролювальний орган.
“Я звикла до бар’єрів довкруги, інколи навіть не звертаю на них уваги”
Леонідо, якщо пригадати твій досвід виборів – яким він був?
Під час виборів і в спілкуванні з однопартійцями я не зазнавала утисків. А щодо тих бар’єрів, які переді мною виникають через мою інвалідність із зору, то… я до них так звикла, що інколи навіть не звертаю на це уваги. До прикладу, мені колеги надсилають перелік документів у фотоформаті, в якому я не прочитаю. Я спокійно прошу продублювати цю інформацію текстово. Ніхто не ображається, і мені немає потреби здіймати галас: “Боже, людина мені надсилає фото. Як так можна? Мої права порушуються”.
Також на моє прохання мені зачитували документи, пояснювали, де ставити підписи тощо. Не було традиційного: “А як ви це зробите?” Знаєш, як зазвичай приходиш у державні органи або ж банк, і несеться…
Тож під час виборчого процесу проблем із процедурою не виникало.
І зовсім інше питання – доступність самої Київської облради. Добре, якщо поруч зі мною помічниця. Часом за потреби можу попросити про допомогу своїх колег.
Але якось я опинилася в ситуації, коли потрібно було забрати кореспонденцію в облраді. Мені допомагає супровідник, оскільки в ліфті, яким ми користуємося, немає дублювання шрифтом Брайля чи рельєфних цифр на кнопках. Мене пропускають, а супровідника – ні. Мовляв, ідіть самі. Але як ви собі це уявляєте? Так, вони дотримуються інструкцій, але потрібно пропонувати й альтернативні варіанти.
Тож слід розраховувати на себе, не соромитися користуватися тростиною і бути мобільними. Бувають випадки, що самій треба кудись дістатися чи повертатися з облради, й дуже добре, що моя тростина завжди зі мною.
Я володію і послуговуюся шрифтом Брайля, тож можу своє робоче місце в сесійній залі зробити доступнішим, до прикладу наклеївши наліпки за Брайлем під тією чи іншою кнопкою. Також послуговуюся блокнотом і за Брайлем роблю замітки для себе.
А ще зазначу, що мені приємно, коли колеги вітаються до мене, торкнувшись руки або плеча. І це теж про безбар’єрне спілкування одне з одним.
Місцеві вибори – 2020 для багатьох жінок стали переламними: завдяки ґендерній квоті чимало жінок отримали можливість потрапити в політику…
Так, одна з вимог на місцевих виборах – 2020 полягала, щоб у виборчому списку партій було представлено не менш ніж 40% представників однієї статі. Ми ж розуміємо, що треба було розставити кандидатів у такому порядку, щоб гарантовано пройти до органів місцевої влади, місцевого самоврядування. Якщо не була дотримана квота, виборча комісія не реєструвала партію. Як показав результат виборів, серед обраних кандидатів і кандидаток – 36% жінок. І це добрий результат.
Але я хочу наголосити – не менш важливо, щоб і чоловік-депутат, і жінка-депутатка були фахівцями.
Ми звикли, якщо жінка – отже це соціальна політика або освіта. Але вже так багато жінок-професіоналок, які працюють у Міністерстві оборони. Тим більше сьогодні – велика кількість дівчат бере участь у воєнних операціях на сході нашої країни.
Також як жінки, так і чоловіки працюють на передовій у медицині через пандемію COVID-19.
Тому, йдучи в політику, потрібно складати іспит на професіоналізм, а не судити стереотипно.
Ті самі стереотипи дуже суперечливі: то жінка дуже молода, немає дітей, як вона може бути в політиці без досвіду, то вона має двох дітей – як вона ухвалюватиме політичні рішення, коли потрібно приділяти час дітям? Причому чоловікам не ставлять питання, наскільки він прекрасний чоловік і люблячий батько.
Про які успіхи ти могла б згадати зі свого дополітичного життя?
Моє персональне досягнення – це те, що я працюю в Коледжі легкої промисловості. Я хотіла викладати й надзвичайно вдячна директорці коледжу Ганні Щуцькій, яка без жодних упереджень взяла мене на роботу. Як-то кажуть, не побоялася.
У перший семестр у мене було по чотири години на тиждень, а вже з наступного – працювала два повних дні по три пари. Я викладаю громадянську освіту. В одній з моїх груп навчалися дівчата з порушенням слуху, ми добре з ними спілкувались і зараз інколи обмінюємося повідомленнями.
Я отримую задоволення від викладання. Мені цікаво вчити студентів не через заучування лекцій, а вмінню розмірковувати, розумінню своїх прав, як ними користуватися тощо.
На жаль, карантин скоригував наше життя: ми вийшли в онлайн, але це вже трішки не те викладання.
Я люблю аудиторію, люблю виходити вранці з дому, люблю занурюватися в цю освітню атмосферу, в студентські розмови. Під час конспектування лекції я часто наголошувала: “Ось це підкресліть, ось на це зверніть увагу”. Зараз нерідко в цьому немає потреби, бо є електронна версія лекції, там уже все підкреслено.
Звісно, студенти дуже різні. Але я надзвичайно ціную, що до мене ставились як до викладачки, а не так, що “вона не бачить, незряча”.
І раз є така можливість говорити про особисті перемоги, поділюся ще однією. У мене нарешті є мій ютуб-канал. І я в захваті, що можу запрошувати до себе в студію цікавих людей, розповідати про їхні успіхи, які круті речі вони роблять. У цьому мені дуже допомагає мій чоловік.
За короткий час без реклами на моєму каналі з’явилося чимало підписників – запрошую долучатися!
А що б ти порадила собі рік тому – Леоніді, яка тільки наважувалась іти в політику?
По-перше, ніколи не боятися зробити крок назустріч. Так, часто це страшно, аж до тремтіння в пальцях. Але якщо є шанс у політиці – потрібно принаймні спробувати. По-друге, до всього треба ставитися дуже і дуже критично, особливо в політиці. Буде багато неприємних розмов про знайомих. Але я керуюся стратегією: можна всіх слухати, але нікому не говорити своїх думок про ту чи іншу людину.
І ніколи не порівнюй себе з кимось. Ми можемо спиратися на приклади з історії, з фільмів чи книжок, переймати досвід у видатних людей чи у своїх знайомих, які вже є активними, класними, просунутими. Але ми маємо залишатись індивідуальністю і будувати своє, саме те, що хочемо ми, як ми це бачимо. Це складно, але цілком можливо.
Статтю підготовлено в межах проєкту #вибориБЕЗсексизму за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.
