“Наша боротьба лише розпочинається”: депутатка Одеської міськради про жіноче лідерство та протистояння забудовникам
Бути жінці в політиці – це нова нормальність. Саме з таким гаслом нині проходить інформаційна кампанія про жінок у владі, яку ініціювали Громадський альянс “Політична дія жінок” та Центр прав людини ZMINA. Мета кампанії – розповісти, хто ці жінки, чим вони унікальні й чому важливо чути різні жіночі голоси в політиці.
Одним з таких нових облич у політиці є Жанна Мандриченко – депутатка Одеської міської ради VIII скликання, заступниця голови постійної комісії з питань землеустрою та земельних правовідносин, адвокатка.
З виборів 2020 року депутатський досвід Жанни Мандриченко тільки розпочався. І вона переконана, що саме 40-відсоткова квота, яку вперше запровадили на цих місцевих виборах, надала їй можливість потрапити в політику.
В інтерв’ю з Жанною Мандриченко було новим почути про жіночу солідарність і згуртованість. Зокрема, як жінки-депутатки об’єднуються заради розв’язання проблем, незважаючи на політичні забарвлення.
“Там, де менше грошей, там більше жінок на керівних посадах”
– Пані Жанно, ви якось згадували, що завдяки ґендерній квоті стало нарешті можливим потрапити в “закритий чоловічий клуб”, яким ще донедавна називали політику…
– Справді, 40-відсоткова гендерна квота на місцевих виборах стала свіжим ковтком повітря не лише для мене, а й для багатьох жінок. Бо механізми підтримки жінок у політиці, які існували до 2015 року, просто не працювали. Вони були декларативними, фасадними. Це було про наміри, а не про результати.
– Чи зазнавали ви тиску під час виборчої кампанії, бо ви жінка? Чи казали вам, що політика не жіноча справа і ваша роль бути “окрасою”, “берегинею” тощо.
– Звісно, що зазнавала. Тиск цей виявлявся в демонстрації зневаги з боку виборців під час передвиборчої кампанії. У дворах на зустрічах мені говорили прямим текстом: “А ти куди лізеш? Твоя справа сидіти на кухні й дбати про сім’ю”. До речі, подібне озвучували переважно чоловіки старшого віку. От вони чомусь не могли пережити, що перед ними жінка-кандидатка.
– Чи відрізняється жіноче та чоловіче лідерство?
– В одеській політиці жінки були, але як виняток, а не правило. Політика була не просто чоловічим клубом, це був закритий бізнес-клуб, який представляв інтереси забудовників різних рівнів. В Одеській міській раді такі забудовники були досить яскраво представлені. Їх можна умовно поділити так: перші – це ті, хто вів незаконну забудову; другі – хто забудовував узбережжя Чорного моря; треті – хто забудовував центр міста й нищив історичну частину разом з пам’ятками архітектури.
Після виборів ситуація трохи змінилася. Не радикально, звісно. Але тішить, що жінки, які стали депутатками в нинішній каденції, домоглися брати участь в усіх комісіях, які контролюють забудову і все, що з нею пов’язане, в Одесі. У попередніх складах профільних комісій з містобудування, архітектури, землевпорядкування жінок практично не було. Їм зазвичай “віддавали” те, що стосується дітей, шкіл, медицини – соціальний та гуманітарний напрями. Типу, щоб жінок чимось таким зайняти, щоб під ногами не плуталися й не заважали серйозним чоловікам “вирішувати питання”.
Звісно, що соціалка – важлива. Але на розв’язання соціальних проблем міста, які, як відомо, дотаційні, якраз і впливають виробничі питання, забудова міста, сплачені податки й таке інше. Нині депутатки представлені в цих комісіях. І ми між собою спілкуємось і розуміємо, що саме ця проблематика стане для нас, жінок, які ввійшли в цю каденцію до Одеської міської ради, лакмусовим папірцем власної спроможності. Адже до жінок у політиці занадто прискіпливо ставляться – прискіпливіше, ніж до чоловіків.
І нам варто думати про те, що нас об’єднує. А це, безумовно, інтереси міста й містян, які в ньому живуть. На жаль, поки що ці інтереси в громади й у тих, хто керує, відрізняються. Перші хочуть комфорту і захисту своїх інтересів, другі – збагачення за будь-яку ціну.
А ще я для себе відкрила тенденції, типові для всієї країни: там, де менше грошей, там більше жінок на керівних посадах. У нас досить багато жінок стали сільськими головами. А от мерів-жінок великих міст-мільйонників – жодної.
Громадянська мережа ОПОРА проаналізувала дані 39 813 осіб, які зареєстровані в Центральній виборчій комісії й були обрані депутатами місцевих рад або головами громад. За результатами цього аналізу, понад 44% жінок брали участь у місцевих виборах, але тільки 36% жінок обрано до органів місцевого самоврядування. У містах усього 9,3% жінок стали головами рад, у селищних радах – 16,5%, і в сільських радах – 21%.
До речі, кандидатки, які не пройшли до місцевих рад, не здаються і готові повторно йти на вибори. Про це свідчить інше опитування громадського об’єднання. Так, згідно з аналізом, 37,2% опитаних кандидаток, яких не обрали до місцевих рад, планують повторно балотуватися на наступних місцевих виборах від цієї ж партії, 7,6% – просто планують балотуватися, 5,5% – з іншою політичною силою, 207 – як самовисуванки, і лише 9,7% не планують повторно брати участь у кампанії.
“Все, що стосується забудови міста, ми робимо максимально публічним”
– Якщо ми вже зачепили тему забудови Одеси, раніше багато політичних питань розв’язувалося “по-тихому”. Які ваші дії, щоб проблеми забудови ставали видимими?
– Ну і зараз не особливо гучно ці питання розв’язуються. Але все, що стосується забудови нашого міста, ми робимо максимально публічним. Пишемо в соціальних мережах, спілкуємося з громадою, запрошуємо на засідання комісій, а вони, нагадаю, всі відкриті. Не чекаємо, доки буде ухвалене якесь рішення, а потім удаємо, що боремося з ним. Зразу повідомляємо про порушення закону чи про намагання його обійти. Я юристка за фахом, досить непогано знаю земельне та містобудівне законодавство і особисто ніколи не дозволю собі мовчки голосувати за неправові рішення. До того ж дзвонитиму в усі дзвони, щоб за таке рішення не голосували й мої колеги. Це – безумовна і принципова позиція.
– Як далі буде?
– Напевно, варто сказати, що ми боремося не просто із забудовниками, які щось там порушили. Це монополісти, які мають свої важелі впливу. І не тільки на одеську політику. Вони мають важелі та вплив у високих адміністративних кабінетах, де ухвалюються рішення. І наша боротьба лише розпочинається. Чим вона закінчиться, спрогнозувати складно. Ніхто не збирається відступати. На нашому боці правда й підтримка людей. На їхньому – гроші та адміністративний ресурс. Вони поки що сильніші. Але нас більше.
– Ваша діяльність у руйнуванні монополій – серйозний політичний виклик для вас як депутатки персонально і для інших депутаток Одеської міськради…
– Наша місія, хоч би як пафосно це звучало, – продемонструвати інший, вищий рівень політики. Без договірняків, підкупу, хабарів. Дбати про місто, а не про власні кишені. Називати речі своїми іменами, незважаючи на персоналії при владі та можливості. Захищати інтереси одеської територіальної громади. Не зраджувати принципів доброчесності. Бути відповідальними за свої дії.
“Ми фахові, професійні, досвідчені, і ми самі вміємо і прямо впливатимемо на ухвалення рішень”
– А чи відчуваєте ви на собі тиск сьогодні? Власне, навіть ставлення до жінок-депутаток як до другорядних політикинь уже є тиском…
– Звісно. Наприклад, нам продовжують говорити – ви працюйте, готуйте папери, документи, а ми вирішуватимемо питання… Хіба це не тиск? Тиснути ж можна по-різному – погрожувати відверто або перетворити тебе на робочий придаток, який багато працює, але нічого не вирішує. Тут варто сказати, що обсяг документів, які я опрацьовую як заступниця голови постійної комісії з питань землеустрою та земельних правовідносин, величезний. Я не знаю, як може все вивчити й розібратися в усьому людина без профільної юридичної освіти? Хіба що запросивши до себе помічником фахового юриста. Нещодавно мене призначили головою комісії з розгляду земельних спорів. Це непроста робота. Питання землі дражливі не лише в Одесі, але в таких містах, як наше, особливо.
Тому ми не збираємося бути лише робочою тягловою силою, помічницями-референтками – тими, хто цілодобово працює з паперами, а потім приносить пухкенькі теки з готовими рішеннями, які поблажливо підписуватимуть чоловіки-керівники. Підписати готове ми й самі спроможні. Ми фахові, професійні, досвідчені, і ми самі вміємо і прямо впливатимемо на ухвалення рішень. Тому сьогодні беремо активну участь в усьому, що стосується розвитку міста. І так, ми очолюємо на рівні голів або заступниць важливі комісії міськради. Чи формуємо ми свій кулуарний жіночий клуб на противагу чоловічому? Не зовсім. Але ми солідарні й згуртовані в захисті важливих тем для міста. Можете називати це клубом.
– Чи могли б розповісти кілька історій успіху, що засвідчують вашу діяльність та ефективне залучення жінок зокрема?
– Я б не називала свою роботу історіями успіху. Бо все це дуже умовно, всі ці наші успіхи. Я б розповіла, наприклад, про те, як у місті люди, зібравши всі необхідні документи, по кілька років оббивали чиновницькі кабінети, щоб узаконити земельну ділянку біля приватного будинку. Люди не могли реалізувати свого права на безоплатне отримання земельної ділянки. І йшлося не про фешенебельні будинки: у їхніх власників переважно таких проблем не виникає. А от “звичайні” люди, без статків і капіталів, намагались отримати землю у власність біля власного будинку, набути спадщину, оформити купівлю тощо. Так-от, ми на комісії зараз швидко розглядаємо такі пакети документів. З невідомих мені причин раніше їхні документи роками (повторюю: роками) не розглядали.
Або, наприклад, зміна меж адміністративно-територіальних одиниць, під час якої виникає багато плутанини та проблем зі встановленням та присвоєнням адрес людям, які там проживають. Це виникло не зараз, а раніше, і люди навіть не розуміли, що мають з тим проблеми. Є нормативне врегулювання – потрібно було просто пояснити громадянам, як вони повинні діяти. Але чомусь місцеві органи влади цього не робили. Це була політична позиція чи байдужість – невідомо. Зараз ми вирішуємо і це.
Також це і соціальні питання, які можна й потрібно розв’язувати, а людей знову-таки футболять. Мій біль – це бабусі. Ті самі, про яких часто кажуть, що вони “навіжені, постійно скаржаться, всіх дістають, заважають нам тут працювати”. Мені радять “не звертати на них уваги, бо вони ходять роками, їм нічого робити”. Але хіба ми не існуємо, не працюємо для того, щоб якихось нерозв’язних проблем у тих нещасних бабусь ставало менше? Повірте, людина, за дуже рідкісним винятком, не ходитиме лише тому, що їй нічого робити. Часто люди змушені просити про допомогу, молити про порятунок. Тому і це є та сфера, та точка докладання зусиль, яка належить до моїх пріоритетів.
Або така звичайна, здавалось би, ситуація. Поскаржилися, що в під’їзді не побілено стелі. Викликають депутата. Йду. Розумію, що люди звикли перекладати розв’язання проблем на інших. Тому налаштована на розмову і взаємодію. На місці мене зустрічають місцеві жителі. Показують стелю, яку треба побілити, а комунальні служби не хочуть. Бачу, що питання не в стелі, а в даху, який протікає. Мої припущення сприймають у штики. Знову-таки з боку чоловіків лунає агресивне за тональністю і змістом: “А що ви в цьому розумієте? Он у нас був чоловік-депутат, він знав предмет розмови, а ви що про дах знаєте?” Зрештою, залізаємо на горище, показую їм усе… Ведемо вже іншу, фахову розмову, домовляємося, якими мають бути кроки власників квартир у цьому будинку, щоб уберегти свою нерухомість і привести будинок до ладу. Тому що я не маю білити стелю. Але я можу відпрацювати алгоритм правильної участі управління власним майном. На прощання вибачаються за те, що так мене зустріли.
Розумієте, це лише омана – думати, що чоловіки вміють чи знають щось особливе, таке, чого не вміють чи не знають жінки. Ми тут ще можемо позмагатися.
Жінки комунікабельніші, краще відчувають співрозмовників, звертають увагу на дрібниці, на тональність розмови – на все те, на чому серйозні, як їм здається, чоловіки не акцентують уваги.
Розповім ще одну історію. У тому будинку, де протікає стеля, на першому поверсі мешкає сім’я, яка складається з матері поважного віку, дорослих сина та невістки, які мають інвалідність I групи. Вони користуються інвалідними візками. Ці люди раніше мали квартиру на шостому поверсі в іншому будинку, кілька років були не в змозі вийти на вулицю і через це шукали варіант переїзду на перший поверх. Знайшли будинок з пандусами. Ми почали розмовляти, мене запросили до квартири. Вони нічого не просили, просто розповідали про своє життя. І наша розмова сама по собі вийшла на те, що я попросила показати ванну кімнату. Там до стелі були прикріплені мотузки. Я зрозуміла, що дорослі люди, щоб помитися, мали якось дістатися ванни, схопитися руками за ті мотузки й у таких умовах спробувати прийняти душ… Коштів, щоб переобладнати цю кімнату під їхні потреби, в сім’ї немає. Вони одного разу вже зібрали необхідні документи на соціальну допомогу, але посадовці їм відмовили. І уявіть чому? Тому що виявили, що в сина з інвалідністю є хата-мазанка на Слободці (історичний мікрорайон в Одесі. – Ред.). От у повному сенсі – мазанка. Але навіть якщо це нерухомість, то це ще не значить солідні гроші щомісяця в сімейний бюджет. І посадовці відмовили. І от такий підхід мене страшенно дратує. З одного боку, люди погано знають свої права, а з іншого – відповідальні за процеси, які добре знають законодавство і можливості, роблять усе, щоб не допомагати людям. От і виходить: щоб скористатися законним правом, тобі доводиться воювати із системою, яка спеціально створює штучні перешкоди. Зараз я допомагаю цій сім’ї й захищатиму їхні права.
“Найсумніше, що в місті немає своєї візії…”
– Одеса – справді непростий регіон. І все одно ви серед переможців виборчої кампанії. Але це лише перші кроки. Які ваші подальші плани, стратегічне бачення розвитку міста?
– Те, що відбувається в місті зараз, мені не подобається. І не може подобатися. Існує дуже багато темних схем, які не дозволяють місту повною мірою розвиватися.
Яким має бути місто? Зручним і безпечним для всіх містян. Люди мають легально заробляти гроші й не залежати від настроїв чи волі посадовців. Процедури в місті мають бути прозорими. І я б окремо говорила про малий та середній бізнес. Це основа добробуту будь-якого соціуму. Але малий та середній бізнес ніхто не хоче чути. Їм лише розповідають, що вони повинні. І це відбувається від Києва, в чиїх руках багато важелів впливу, до органів місцевого самоуправління зі складною дозвільною системою. Усі хочуть отримувати, але не так багато тих, хто хоче вкладати. Малий та середній бізнес – якраз ті, хто вкладає. Але в мене враження, що їх зібралися знищити…
Та найсумніше, що в місті немає своєї візії. Як ми розвиваємо Одесу? Що для нас важливе? Які пріоритети? Немає відповідей.
– Що особисто вас надихнуло йти в політику?
– Хаос у процесах. Я точно не хотіла далі просто мовчки спостерігати. 2014 рік і події в країні дуже змінили моє ставлення до політики й до політиків. Я маю знання, я спроможна і хочу впливати на процеси. Це і було основною мотивацією.
– Чим ви пишаєтесь у своєму дополітичному житті?
– Навряд чи я пишаюсь, але слід сказати, що до власних переваг я б зарахувала бажання вчитися. Тому що життя має здатність змінюватися блискавично, і воно потребує нових навичок та компетенцій. Я маю цінності, які для мене важливі. Орієнтуюсь на людей і вмію співпрацювати задля розв’язання проблем.
– Які б три поради ви дали молодим дівчатам і жінкам – чому варто йти у політику?
– Не чекайте, доки вас покличуть у політику, – йдіть самі й не бійтеся.
Розширюйте коло жінок, які дотичні до ухвалення рішень. Політика – це про повсякденне життя. А ми добре знаємо про життя. Поки чоловік “полював на мамонта”, ми навчилися давати всьому лад.
Не святі глечики ліплять. І ви зможете стати рольовими моделями для своїх послідовниць, продемонструвавши, що в змозі творити зміни.
Ірина Виртосу, спеціально для газети “День“
Матеріал підготовлено в межах проєкту #вибориБЕЗсексизму за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”
