“Нам сказали: куди повезуть, туди й поїдете” – як росіяни депортували родину з двома дітьми з Маріуполя до Тольятті
Оксану, двох її синів 5 та 13 років й маму спочатку вивезли з Маріуполя до Таганрога, де вони пробули 4 дні. Потім їх, не питаючи згоди, повезли у Тольятті. Завадити цьому вони не могли, адже на той час були дуже хворі. Однак, не маючи бажання лишатись в країні ворога, родина завдяки волонтерам згодом виїхала до Європи.
Про своє життя в окупованому Маріуполі та про депортацію жінка розповіла виданню ZMINA під час польової місії з документування воєнних злочинів в Латвію. Всі імена у тексті змінені з міркувань безпеки.
Лютий 2022. Напад
Вторгнення Росії, обстріли мирного Маріуполя були для родини Оксани, як і для більшості українців, несподіваними. Оксана має двох синів, молодший з аутизмом. Жінка багато працює, тож часу дивитись новини в неї майже не було.
Родина мешкала на лівому березі річки Кальміус у багатоквартирному будинку навпроти міської лікарні №4 ім. Мацука. З часом цей район майже знищили росіяни.
Через деякий час після перших вибухів в ніч на 24 лютого зателефонував брат жінки, розповів, що відбувається в районі Східного, який першим почали обстрілювати росіяни. Потім був дзвінок від директора школи, в якій працювала Оксана. Він повідомив, що навчатись будуть дистанційно.
“Почалась метушня, адже обстріли продовжувались. Дзвонили знайомі, казали що треба виїжджати. Але я думала, що, як у 2014 році, все це продовжиться недовго”, – каже Оксана.
Але обстріли не вщухали, вибухало кожного дня.
Тож жінка зібрала речі та документи й перебралась до мами, яка мешкала у сусідньому будинку. В ньому був підвал, де можна було сховатись. Прихисток в цьому підвалі знайшли 32 людини, з них було 9 дітей.
Березень 2022. Підвал
В перші дні чоловіки, які мешкали у підвалі, під обстрілами ходили до хлібозаводу, що був поруч з прохідною “Азовсталі”, та самі випікали хліб. Потім розвозили його людям. Але це, за словами Оксани, відбувалось недовго:
“За 2-3 дні пропало світло й вже не було води. Останнім вимкнули газ. Це вже було страшно, бо ми не знали, як годувати дітей. Потім почали розводити вогонь у дворі й готувати їжу”.
Протягом певного часу до людей приїжджали українські військові, привозили їжу та воду.
“А потім нам сказали, що деенерівці перестали їх пропускати. Й ми лишились без продуктів, без води”, – згадує Оксана.
Спочатку їли по 3 рази на день, потім по 2 рази, а потім майже не їли – що було з продуктів, лишали дітям. Воду брали з калюж, перший час її фільтрували крізь марлю, а потім вже було все одно, яка вода.
Люди почали ходити на розбомблені склади, магазини, аптеки. Родина Оксани також брала звідти їжу, якісь речі, воду, ліки й частково передавала іншим:
“Мама волонтерила і їздила у ті місця, де відбувались вибухи. Вона розповідала, що в лікарню імені Мацука, біля якої ми жили, люди потрапляють з відірваними кінцівками. Був випадок, коли людина прибігла боса з відірваною рукою. Але єдине, чим там могли допомогти – без світла та обладнання – все відрізати”.
Березень 2022. Страшні думки
Десь з 3-4 березня почались авіанальоти. Спочатку літаки й вибухи було чутно десь здалеку, але потім вони почали літати вже над районом, де мешкала Оксана.
“Пам’ятаю, був вибух, до нас у підвал забігла жінка й так голосно кричить: “Мій син! Мій син!”. Його вибуховою хвилею відкинуло, але потім знайшли хлопчика. Він не помер”, – розповідає маріупольчанка.
Найстрашніше, за словами жінки, було вночі, адже літаки не зупинялись й продовжували обстрілювати місто. Якщо вдень під час вибуху можна зреагувати й сховатись, то вночі це було несподівано:
“Всі дуже чутко спали. Коли чули вибухи, підхоплювали дітей й сідали біля виходу, щоб, якщо завалить, можна було дітей першими випхати. Кожної ночі я засинала з думкою, чи не помремо ми цього разу”.
Оксана згадує, як боялась померти, боялась, що діти побачать її розірване снарядами тіло, що вони залишаться самі:
“Я знаю, що не можна так думати, але я все одно думала, що якщо помремо, то всі одразу”.
Березень 2022. Свято й смерть
Місто обстрілювали постійно. Єдиний день коли була тиша – 8 березня.
Той день запам’ятався жінці ще й тим, як їх тоді привітали чоловіки, які мешкали разом з ними у підвалі, – вони подарували жінкам ціле відро води:
“Влаштували нам банний день. Ми вп’ятьох в цьому відрі милися, вода після нас була така брудна, немов після шахтарів. І це ми навіть волосся не мили”.
А 13 березня, за спогадами Оксани, відбулось найстрашніше. Того дня люди знаходились у дворі: готували їжу, гуляли з дітьми. Почалися авіанальоти. Снаряд потрапив у будинок навпроти. Врятувати вдалось тих, хто був ближче до поверхні.
“В той день багато сусідів загинуло. Діти загинули. А літаки все літали”, – згадує жінка.
Будинок, в якому загинули багато людей. Фото з архіву ОксаниТравень 2022. Евакуація
Ще якийсь час містом їздили українські військові, але потім вони зникли й почали ходити військові без розпізнавальних знаків та танки з літерою Z.
“Вони ходили по дворах зі зброєю, наставляли її на людей. Це дуже страшно, коли на тебе зброю наставляють. Питали, що в нас є, чия машина у дворі. Тому, коли ми їх бачили, одразу ховались”, – каже Оксана.
Десь в цей час почались розмови про виїзд, про зелені коридори. Жінка дізналась, що люди почали виїжджати. Однак пішли чутки, що колони розстрілюють. Чоловіки, які ходили дізнаватись про евакуацію, сказали, що росіяни нікого не випускають.
Через деякий час росіяни наказали звільнити підвал. Оксана з дітьми – малого Андрія на руках несла – та мамою пішли, куди сказали військові. Почався обстріл, речі довелось кинути, лишилось два наплічники.
Родину поселили у табір “Орлятко”, а потім військові вивезли їх до Старобешевого. Оксана згадує, що їх розмістили у танцювальній залі якогось Палацу культури:
“Людей було дуже багато, спали на підлозі. Ми всі захворіли. А Андрійко найдужче: він був виснажений, він майже постійно спав в мене на руках. Став дуже худий”.
Старобешеве. Ілюстративне фото. Джерело: sputnik.byВ цьому закладі родина пробула 4 дні, їх фотографували, зняли відбитки пальців.
“Меддопомоги ніякої не було, я плакала та просила, щоб нас кудись вже відправили. Андрійко вже взагалі нічого не їв, в нього піднялась температура”, – пояснює Оксана.
Липень 2022. На ворожій території
Родину вивезли до Таганрога. Там їх, за словами Оксани, допитували ефеесбівці. Питали, хто стріляв, перевіряли телефони. Люди відповідали, що нічого не бачили, адже весь час ховались у підвалі.
А через деякий час родину, не питаючи, вивезли у Тольятті.
“Вони сказали: “Куди повезуть, туди й поїдете”.
В Тольятті родині пропонували залишитись, обіцяли громадянство за спрощеною процедурою. Але лишатись там Оксана не хотіла.
Жінка одразу почала писати волонтерам, адже жити в Росії не могла.
“Якось до нас у готель прийшли ремонтники й кажуть: “Якби ви не опирались, наші б зайшли й нічого цього не було. Скажіть “спасибі”, що вас вивезли. А за що “спасибі” казати? Що дім розбомбили, всі речі з квартири винесли – дитячий столик лише залишили. Я просто ненавиджу цю країну”.
Через деякий час волонтери, з якими зв’язалась Оксана, купили їм квитки до Естонії.
“Коли ми перетнули кордон, мені наче дихати легше стало. Наче камінь впав, що нарешті я не на ворожій території”.
Пункт перетину кордону у місті Нарва, Естонія. Фото: Олеся ЛанцманЗараз родина мешкає у Латвії, намагається забути весь той жах, через який їм довелось пройти.
“Ми дуже вдячні Ризі, що нас прийняли. Але хочемо додому. Ми віримо, що Маріуполь звільнять й ми зможемо повернутись. Дуже цього чекаємо”, – підсумовує Оксана.
