“Найбільш гаряча евакуація – на Донеччині і Дніпропетровщині, там наші екіпажі працюють 24 на 7”: про роботу місії фонду “Схід SOS”
У травні 2025 року евакуаційна місія громадської організації “Схід SOS” приїхала до невеликого містечка, де під постійним обстрілом лишалась 89-річна жінка, сама, без родичів, і зі складною медичною історією. Через грижу вона не могла самостійно пересуватися, а дорога та страх перед новим обстрілом робили вихід із дому фактично неможливим. Евакуаційна команда вивезла жінку з-під обстрілів. Сьогодні Олександра живе в центрі соціальної адаптації у Дніпрі, отримує медичну й психологічну допомогу, має дах над головою та тепло. Таких історій за роки війни на рахунку волонтерів благодійного фонду назбиралось вдосталь.
За майже чотири роки повномасштабного вторгнення “Схід SOS” розвинув евакуаційний компонент своєї роботи і нині декілька екіпажів працюють на різних напрямках, у тому числі і на найбільш критичних сьогодні – Донецькому та Запорізькому. З 2022 року фонд евакуював понад 89 700 людей з прифронтових і деокупованих територій, серед яких — понад 13 000 людей з інвалідністю або з обмеженою мобільністю. Також це були люди старшого віку, багатодітні родини, самотні та ті, хто не міг виїхати самостійно.
Евакуація у фонді — це не просто логістика. Це багатоступеневий процес: від звернення на гарячу лінію, збору інформації, формування маршруту, оцінки ризиків, супроводу авто, часто з урахуванням стану здоров’я та потреб людей, до пошуку тимчасового чи постійного прихистку, організацій, які надають медичну, психологічну, соціальну підтримки. “Схід SOS” супроводжує людей на кожному з цих етапів.
Напередодні Міжнародного дня волонтерів, який відзначається 5 грудня, ZMINA поговорила з членом евакуаційної місії БФ “Схід SOS” Романом Бугайовим про евакуацію цивільних з прифронтових територій, про те, як команда турбується про власну безпеку та чому варто виїжджати з місць, до яких наближається лінія фронту.
Роман Бугайов. Фото з архіву “Схід SOS”Романе, зараз ви знаходитеся в евакуаційній місії. Розкажіть, будь ласка, де саме ви перебуваєте і яка ситуація в місті?
Ми з командою знаходимось в районі Краматорська, але точне місце не можу повідомити. Місію ми свою виконали, наразі люди, яких ми вивозили, вже їдуть далі. Маю сказати, що тут зараз максимально небезпечно, тому що наразі дуже велика активність ворожих дронів і дуже велика активність бойова. Ця активна хвиля йде ще з Добропільської операції, коли там відбувалися бойові дії. Наразі бойові дії тільки посилюються. Тому цивільним краще подумати про те, що треба евакуюватися доки є час і доки є змога. Тому що попереду зима, і як можна зимувати в таких умовах, це питання.
У яких населених пунктах вже неможливо проводити евакуацію?
Це Костянтинівка, Добропільський район, за ним також вже не вдасться вивезти людей. Є логістичні шляхи, такі як Краматорськ–Добропілля, де вже неможливо їздити, там пересуваються тільки військові. І ці логістичні шляхи під постійними обстрілами. Зараз найбільша для нас небезпека – це дрони. Лише за 2025 рік ми маємо 149 випадків ураження цивільних і гуманітарних автівок ворожими російськими дронами.
Як ви думаєте, чому останнім часом цілями для росіян стали волонтерські і гуманітарні автівки, а також журналісти?
По-перше, росіяни перестали брати участь в будь-яких конвенціях з гуманітарного права.
По-друге, вони в цілому, я так вважаю, і не розглядали варіанти дотримуватись гуманітарних конвенцій.
А по-третє, вони це роблять, щоб морально нас зламати. Тому нас бомблять, по нас прилітає, вони прицільно б’ють по цивільних машинах, бо обстріл евакуаційної автівки – це як вбити останню надію і сподівання на порятунок.
Фото з архіву “Схід SOS”У нас в цілому активна робота відбувається по Харківській, Донецькій, Дніпропетровській та Херсонській областях. В інших регіонах ми також працюємо, але нині найбільш гаряча евакуація йде на Донеччині і Дніпропетровщині. Там наші екіпажі працюють 24 на 7. Така активна евакуація відбувається через російський наступ і активізацію бойових дій. Ми оцінюємо в цілому ситуацію в регіоні і їдемо туди, де потрібна наша допомога.
Скільки цивільних вам вдалося вивезти за час повномасштабної війни?
На нашому рахунку майже 95 тисяч цивільних, з яких – 17 тисяч маломобільні люди. І ми далі продовжуємо це робити. Також скажу, що у нас повний цикл евакуації і ми робимо значний акцент на маломобільні групи населення.
Бувало, приїжджаємо, а людина тиждень лежить у розбитому будинку сама, голодна, і її треба терміново забирати
Як взагалі відбувається евакуація?
Люди до нас звертаються на гарячу лінію 0800 332 614. І переважно це ті люди, у яких вже щось сталося: або прилетіло поруч, або ж у місті йдуть активні бойові дії. Іноді звертаються родичі чи сусіди, які виїхали і знають, що у селі чи місті лишаються люди, які чекають на допомогу. Вони надають всю інформацію. Ми її обробляємо і далі контактуємо з людиною. Також беремо заявки з нашої гарячої лінії. І готові запити опрацьовуємо. Приїжджаємо до людини, адресно її забираємо, допомагаємо їй вийти, зносимо її речі і саму людину, якщо їй важко пересуватися. Допомагаємо навіть памперс одягнути, бо в дорозі він може знадобитися. А одягти його на маломобільну людину не так просто. Бували такі ситуації, коли ми приїжджаємо, а людина вже тиждень лежить у розбитому будинку сама, голодна, і її треба терміново забирати. Ми їй надаємо повне супроводження під час евакуації.
Перший етап – це евакуація до транзитного центру. Ми привозимо людину до транзитного центру, там її реєструють. Ми збираємо всі документи, отримуємо консультацію юристів, якщо потрібно, психологів і забираємо людину в місце тимчасового перебування. Там людина перебуває до тих пір, поки не відновить документи.
Далі відбувається другий етап – це соціальне перевезення по Україні. Людина може пожити у тимчасовому прихистку або ж у родичів.
Третій напрям – моніторинг. Ми моніторимо, яка ситуація в тих закладах, куди людина приїхала. І відповідно ми знаємо, що з кожною людиною відбувається, яку ми вивезли з-під обстрілів. Навіть яка ситуація з тими людьми, які виїхали за кордон.
Під час евакуації. Фото: В’ячеслав РатинськийПо-перше, ми перевіряємо достовірність інформації. Чи не дублюються заявки від людини, чи звертався хтось ще з цього села, яка у тому місці безпекова ситуація.
Адже у нас були випадки, коли заявки залишались спеціально, щоб ми приїхали на місце евакуації і потрапили під російський обстріл. Такі ситуації у нас були під час евакуації в Сіверськодонецьку і Бахмуті.
Якось ми затримались на попередній евакуації, приїхали на іншу локацію і потрапили під щільний обстріл. Добре, що місцеві жителі перебували в укритті. Тобто нам важливо перевірити заявки на достовірність. Потім ми складаємо маршрути і дуже тісно комунікуємо з поліцією, особливо з підрозділом “Білі янголи”, котрі працюють на прифронтових територіях. Їхні екіпажі озброєні і мають броньовані автівки. Також спілкуємось з військовими, але здебільшого, щоб їм не заважати. Вони іноді надають нам додаткову інформацію, яка стосується цивільних, а також говорять, коли можна заїжджати, а коли ні.
Якщо місце евакуації дуже небезпечне і там є загроза заходу ворожих ДРГ, то такі заявки ми відпрацьовуємо в парі з “Білими янголами”. Вони заїжджають на місце збору, забирають людей, а ми вже їх підхоплюємо і транспортуємо далі.
Безпекова ситуація на Донеччині дуже важка, тому що дрони передбачити складно, а коли по факту з ними стикнувся, то шансів вижити небагато. Броньовані автівки, які ми використовуємо, у нас як розхідний матеріал, постійно йдуть на ремонт.
Також хочу уточнити, що ми ніколи не формуємо десь місця збору людей. Такі часи вже минули. Наразі точні дронові удари не дозволяють нам це робити. Тому ми людей чітко попереджаємо, коли по часу можемо їх забрати і вказуємо місце, де вони мають бути в конкретний час.
Ви говорите, що в евакуаційних місіях користуєтесь броньованими автівками і РЕБами. Зараз у правозахисній і журналістській спільноті йдуть розмови про те, чи можна цивільним на прифронтових територіях використовувати засоби захисту, які мають військове призначення відповідно до міжнародного гуманітарного права. Що ви про це думаєте?
РЕБ – це засіб подвійного призначення. Ми намагаємось ініціювати перегляд гуманітарних принципів, які особливо стосуються захисту гуманітарних працівників. Тому що країна-агресор не дотримується ніяких конвенцій, а ми маємо адаптуватися під сучасні умови бойових дій. Коли на терезах стоїть питання порятунку життя, ми маємо обрати життя. І це мають усвідомлювати міжнародні гуманітарні організації.
Також у нас проблема – відсутність професійної броні, зокрема для маломобільних людей. Вона коштує дуже дорого. Просто якась інкасаторська машина нам не підійде. Бо якщо, наприклад, маломобільну людину зі стегновим переломом або з іншими проблемами запхнути в незручні умови, де треба ще й проїхати якийсь час, вона не зможе цього перенести.
Наша головне завдання – це зберегти життя в цілому, життя наших працівників, життя волонтерів, життя бенефіціарів, котрим ми допомагаємо. І це ж завдання гуманітарного права – зберегти життя.
Роман Бугайов. Фото: Медіацентр “Україна”Чи були у вас ситуації, коли ви приїжджали на евакуацію, а людина відмовлялась їхати?
Так, такі ситуації були. Це безвідповідально, але ми все одно маємо до такої людини приїхати і спробувати переконати виїхати. Частіше за все, ми розмовляємо з людиною, наводимо факти, пояснюємо, що буде відбуватися за декілька днів у її населеному пункті. У половині випадків нам вдається вмовити людину передумати. Буває так, що інтенсивність бойових дій трохи спадає і у людей з’являється хибне уявлення про те, що їх “пронесе”, але, на жаль, не проносить. Були такі випадки, що людина відмовлялась їхати і в її будинок прилітало десь через місяць і вона гинула. На жаль, це наші реалії.
Як ви емоційно справляєтесь після таких ситуацій?
Думаємо і плануємо наступні місії. Намагаємось перемкнутись на наступні заявки, на наступних людей. І таким чином у нас просто нема часу сильно турбуватися. Але в цілому у нашому фонді є психосоціальний напрям і психологічна допомога для працівників.
Раніше ми заїжджали в Бахмут і вивозили людей, коли на сусідніх вулицях тривали бойові дії
Як ви турбуєтесь про власну безпеку під час евакуаційної місії?
Кожен член команди має засоби індивідуального захисту. Наприклад, ми маємо рукавички, тому що люди різні трапляються, маски, бо іноді хтось може хворіти. Команда має бути в гарному настрої, бо без цього ніяк. Ми також маємо навички з домедичної допомоги, екстремального водіння. Це вже професійна діяльність. Як кажуть, не було ніколи такої професії як евакуаційник і ось з’явилась.
Зазвичай у нашому екіпажі мінімум дві людини, які можуть бути взаємозамінними. Команда називається екіпажем, і цей екіпаж працює за завданням. Завдання опрацьовується звечора. Окрім того, що ми формуємо безпечний шлях, ми ще й дізнаємося якусь додаткову інформацію про виїзд. Але варто сказати, що на 100% ми не можемо бути обізнані в ситуації, тому що вона змінюється кожні 5 хвилин. Наразі ми розглядаємо можливість використовувати другі екіпажі для підтримки або евакуації евакуаційної команди. Тому що наразі 20-кілометрова зона від лінії бойового зіткнення – це непередбачувана зона, яку можна повністю вважати червоною і дуже небезпечною. Ми ж працюємо навіть у 10-кілометровій зоні. Хоча раніше, до використання дронів, ми заїжджали в Бахмут і вивозили людей, коли на сусідніх вулицях вже тривали бойові дії.
Який у вас особисто був найбільш небезпечний момент за увесь час евакуації?
У мене була ситуація, коли я мав ухвалити рішення. Для мене це був такий собі відправний період моєї евакуаційної діяльності. Ми завантажували евакуаційний автобус людьми у Лисичанську. Він був повністю заповнений людьми. Навіть у проходах були маломобільні люди, також поранені. Ми їх виносили з лікарні. І коли ми занесли останню людину, почався дуже щільний обстріл. Тоді я мав зробити вибір: подбати про своє життя і побігти в укриття або подбати про людей, які не могли рухатись і точно не змогли б про себе самостійно потурбуватися. Я тоді зрозумів, що треба сідати за кермо і просто їхати. Це був для мене переломний момент. Я так гнав ґрунтовою дорогою біля цієї лікарні, наче уві сні. Поки ми виїжджали, в автобусі була тиша, аж поки не проїхали небезпечну зону.
Якої підтримки найбільше потребують люди, які евакуюються з прифронтових міст?
Основна причина того, що люди не хочуть евакуюватися, коли це вже потрібно, це те, що людина не знає, що буде далі. А також не має житла. Цим людям потрібні якісь хоч невеличкі гарантії того, що вони матимуть місце, де зможуть пожити. Зараз ще така ситуація, що вороже ІПСО, роздувають історії про людей, які повертаються у свої домівки з евакуації, і кажуть, що краще не виїжджати. Але на це не варто реагувати, все ж потрібно виїжджати, бо зима буде важкою, ворог б’є по цивільній інфраструктурі і містах у цілому. Тому треба думати хоча б про тимчасову евакуацію.
