Комісар Ради Європи з прав людини: “Якщо ми дозволимо агресору перемогти, ми всі програємо, цього не можна допустити”

Коли йдеться про права людини в Україні, багато хто думає насамперед про жахливі наслідки війни та боротьбу за гідність на фронті. У той час, коли російські обстріли загострилися, а переговорний процес перебуває на критичному етапі, до України приїхав Майкл ОʼФлаерті – Комісар Ради Європи з прав людини. Його візит став знаковим, адже Україна, стикаючись із надзвичайно складними викликами у сфері прав людини, потребує підтримки міжнародних партнерів більше, ніж будь-коли.

В інтерв’ю виданню ZMINA ОʼФлаерті поділився своїм баченням того, як важливо підтримувати правозахисників у часи війни, чому Україні та Європі слід разом розв’язувати проблеми дискримінації вразливих груп, а також акцентував на ролі правозахисту в процесі відбудови України після закінчення бойових дій.

Майкл О’Флаерті. Фото: Бучанська міська рада

Після свого призначення ви казали, що “не можна уявити нічого нагальнішого, ніж подолання наслідків повномасштабного вторгнення Росії в Україну, яке спричинило жахливі людські страждання та руйнування”. Як, на вашу думку, міжнародна спільнота може підтримати Україну у відбудові, ставлячи права людини, особливо найуразливіших груп, у центр цього процесу?

Так, захист народу України залишається для мене першочерговим завданням – таким він був, коли я прийшов на цю посаду, таким є зараз і таким буде надалі.

Ця війна – це не лише агресія проти України, це напад на всіх нас у Європі, на наші спільні цінності, на нашу віру в те, як ми співпрацюємо як держави і як суспільства. Усе це нині під загрозою. Якщо ми дозволимо агресору перемогти, ми всі програємо – і цього не можна допустити. Тому ми повинні залишатися рішучими в підтримці України та протистояти будь-якому умиротворенню тиранії.

Важливо інтегрувати права людини в процес відновлення країни. Коли зараз говорять про мир, часто згадують території, ресурси, ядерні об’єкти – але майже не говорять про людей. А саме люди є основою держави та суспільства.

І коли я кажу “люди”, я маю на увазі кожного з нас – вас, мене, всіх мешканців цієї країни. Але особливо – тих, хто опинився в найбільшій небезпеці, про кого найчастіше забувають. Наприклад, літніх жінок, яких я зустрів кілька днів тому. Вони були змушені покинути свої домівки й перебратися на Захід України. Їхні сім’ї зруйновані, і тепер вони залишилися на самоті, хоча мали б проводити цей час зі своїми онуками. Або молоду 24-річну матір чотирьох дітей, яка хоче працювати, але не може знайти роботу, бо не має з ким і де залишити дітей – адже система соціальної підтримки для таких родин фактично не функціонує.

Тож відбудова України має ґрунтуватися на правах людини. Це означає, що ми не маємо забувати про найуразливіших, про тих, хто потребує найбільшої підтримки. Ми маємо йти в майбутнє разом з ними.

Ті історії, які ви навели, глибоко резонують зі мною, адже частина моєї родини все ще перебуває на окупованій території. І щодо другого моменту: практично щодня серед жертв російських обстрілів – діти. Внаслідок війни в Україні загинули понад 600 дітей, ще більш ніж 1800 отримали поранення.

Те, що відбувається, – це трагедія, яка не може залишити байдужим нікого. Щодня в Україні фіксують воєнні злочини з боку російських військ. Я відвідав лікарню “Охматдит” і був глибоко вражений побаченим.

Я бачив відеозаписи атаки, бачив руйнування. Чи був це навмисний обстріл, чи ні – я не знаю, але той факт, що ракети запускають у напрямку, де можуть постраждати діти, жахає.

Дуже важливо не забувати про людей, які залишаються на окупованих територіях. Вони не мають ставати “невидимими” для світу. Ми маємо захищати їхні права так само, як і права тих, хто перебуває на підконтрольній території.

Майкл ОʼФлаерті під час візиту до України в березні 2025 року. Фото: Рада Європи

Також не можна припиняти пошуки зниклих безвісти – тисяч людей, чиї долі залишаються невідомими. Їхня історія не може просто обірватися. Ми зобов’язані продовжувати ці пошуки – проводити ДНК-тести, залучати всі можливі ресурси, щоб допомогти їхнім рідним отримати відповіді. Це не лише питання правди, а й ушанування зниклих та полегшення страждань тих, хто їх чекає.

Важливо розуміти, що війна в Україні – це не лише окупація та обстріли. Вона також загострила інші болючі проблеми, які потребують невідкладного розв’язання, зокрема поширення мови ворожнечі та злочинів на ґрунті ненависті. 

Як ви бачите роль Ради Європи в реагуванні на ці виклики в Україні? Наше законодавство досі залишається недосконалим у цій сфері. Зокрема, ми намагаємося домогтись ухвалення законопроєкту № 5488, щоб за злочини на ґрунті ненависті передбачалося суворіше покарання, ніж просто штраф.

Я не мав можливості детально вивчити українське законодавство щодо злочинів на ґрунті ненависті, тому не можу давати конкретну оцінку. Проте безумовно погоджуюся, що боротьба з такими злочинами та мовою ворожнечі є одним із пріоритетів у Європі.

Ми бачимо, що ненависть у суспільстві багаторазово посилюється через дезінформацію. Росія широко використовує брехню та маніпуляції як частину своєї війни, і це лише підживлює подальше розпалювання ворожнечі. Саме тому важливо об’єднати зусилля та залучити всі можливі ресурси для протидії цьому явищу.

Рада Європи відіграє ключову роль у відстоюванні свободи вираження поглядів та боротьбі з дезінформацією, зокрема через підтримку правдивої журналістики та підвищення цифрової грамотності. Це важливо для кожного – і для дорослих, і для дітей, адже вміння відрізняти правду від маніпуляцій є невіддільною складовою демократичного суспільства.

Втім, це завдання не лише Ради Європи – воно стосується всіх нас. Уряди повинні інвестувати в інформаційну безпеку так само, як вони інвестують в охорону здоров’я, освіту чи соціальні послуги. Адже дезінформація – це одна з найбільших загроз сучасного світу, і лише спільними зусиллями ми можемо їй протистояти.

На конференції Equal Rights Coalition ви поділилися, що легалізація одностатевих шлюбів в Ірландії у 2015 році стала важливим кроком до рівності. В Україні люди однієї статі досі не мають можливості узаконити свої стосунки, і це велика проблема під час війни. Зокрема, для ЛГБТІК+-військових. Можливо, це пояснення необхідно для нашої влади: якщо законопроєкт про цивільні партнерства ухвалять, як це може вплинути на процес євроінтеграції країни? Чому це важливо?

Зупинімося на секунду. Що таке права людини? Це не якась нав’язана концепція чи абстракція. Це чітка дорожня карта, яка дозволяє поважати людську гідність, дає людям можливість бути собою, будувати життя та мати стабільні стосунки. Права людини – це про рівність, свободу та безпеку для кожного та кожної.

І саме цього очікує Європейський Союз від країн-кандидатів на вступ. Повага до прав людини – це фундаментальний принцип європейської спільноти, і ухвалення законопроєкту про цивільні партнерства стане важливим кроком у цьому напрямку. Україна має шанс показати, що вона не лише декларує демократичні цінності, а й впроваджує їх у реальне життя, надаючи рівні права всім своїм громадянам.

Але це питання не тільки про ЛГБТІК+-військових чи одностатеві пари. Це значно ширший виклик. Йдеться також про захист прав внутрішньо переміщених осіб, про розшук зниклих безвісти, про повернення викрадених Росією дітей. Про створення такого суспільства, де кожна людина, незалежно від статі, статусу чи ідентичності, матиме право голосу та можливість впливати на своє майбутнє.

І тут важливо згадати ще один аспект. Ми не можемо говорити про справедливий та тривалий мир, якщо в ухваленні рішень відсутні голоси жінок.

Я був шокований, коли бачив фотографії переговорів про мир – я кажу не тільки про Україну, а загалом, – де за столом сидять лише чоловіки. Це неправильно. Світ давно зрозумів, що без включення жінок, без урахування різних соціальних груп ми не зможемо побудувати міцне, стійке суспільство.

Тому цей законопроєкт не лише про права ЛГБТІК+-людей, а й про те, яку Україну ми будуємо. Сильну, сучасну, демократичну державу, яка поважає права кожного та йде шляхом європейських реформ. Я з нетерпінням чекаю на співпрацю з українським урядом та нашими партнерами, щоб спільно досягти цієї мети.

Я слухаю це з гіркотою, адже сьогодні нам надзвичайно складно говорити про ці питання через політичні зміни в США, які суттєво вплинули на нашу країну. На жаль, більшість проєктів, пов’язаних із правами ЛГБТІК+, правами вразливих груп і правами жінок, які фінансувалися USAID чи державним департаментом США, згорнули. Це величезна втрата.

Я не маю ні повноважень, ні мандата говорити зі Сполученими Штатами про їхні рішення, але я глибоко усвідомлюю, наскільки серйозні наслідки це має для громадянського суспільства та незалежних медіа. Саме тому я закликаю європейські уряди та донорів якнайшвидше заповнити ці прогалини у фінансуванні.

Це не питання поступового скорочення підтримки – це сталося миттєво в багатьох країнах, і ми вже бачимо організації, що опинилися на межі закриття, медіа, які змушені припинити мовлення. Важливо не зволікати, адже ці втрати можуть мати довгострокові наслідки.

Водночас це складний виклик, адже донори не можуть самостійно визначити всі сфери, які потребують допомоги. Постраждалі організації, журналісти, медіа мають заявити про свої потреби, щоб міжнародні партнери змогли швидко відреагувати.

В умовах війни для України це питання стає ще критичнішим. Громадянське суспільство, незалежна журналістика, правозахисні ініціативи – все це необхідні складові демократичного майбутнього. І саме тому зараз важливо, щоб міжнародна спільнота об’єднала зусилля та забезпечила підтримку тим, хто її потребує найбільше.

Ми вже зачіпали питання вразливих груп населення. В Україні питаннями, пов’язаними з національними та етнічними спільнотами, здебільшого займаються громадські організації. Однак держава має відігравати активнішу роль у створенні рівних можливостей для них.

Зокрема, ромська громада стикається з багатьма викликами – від дискримінації до соціального виключення. Так само й велика єврейська громада України має свої труднощі.

Як Україна може ефективніше інтегрувати ці спільноти в суспільне життя? Як ми можемо поєднати наші зусилля з діями уряду?

Ви згадали ромську та єврейську громади. Дозвольте звернути увагу на кожну з них.

По-перше, ромська громада є однією з найбільших меншин у країнах-членах Ради Європи, чисельність якої сягає близько 12 мільйонів осіб. Роми – це найбільша меншина в регіоні, з величезною культурною спадщиною та різноманіттям. Якщо дати їм шанс, ця громада може значно збагачувати суспільства. Однак реальність така, що роми стикаються з антиромськими настроями, високим рівнем ненависті, дискримінації та соціального виключення, що є абсолютно неприйнятним.

Як з цим боротися? По-перше, важливо визнавати, що існує расизм, який і є основою цих проблем. Кожна країна має пройти через це усвідомлення.

По-друге, рішення не можна ухвалювати за людей – важливо розв’язувати ці проблеми разом із самими людьми. Уряди, місцеві органи влади повинні працювати з ромськими громадами, шукаючи спільні рішення.

По-третє, для подолання міжпоколінного відчуження та дискримінації необхідно інвестувати ресурси. Визнання того, що виправлення ситуації для найбільш маргіналізованих груп варте значних інвестицій з боку держави, робить наше суспільство значно багатшим, оскільки кожна людина та кожна громада є цінністю.

Щодо єврейської громади, важливо зазначити, що Голокост став основним каталізатором змін у сучасній Європі, яка базується на принципах прав людини та співпраці між народами. Якщо ми втратимо єврейську громаду, Європа зазнає серйозної поразки. Тому ми повинні активно працювати над боротьбою з антисемітизмом, визнати євреїв частиною нашої спільноти та надавати їм підтримку.

Єврейська громада має багату, стародавню культуру, яка є важливою частиною європейської спадщини. Однак ми маємо бути обережними, бо зараз ми спостерігаємо надзвичайно високий рівень еміграції серед євреїв з Європи. Якщо ми не будемо послідовними у своїх зусиллях, невдовзі ми можемо втратити наших єврейських братів і сестер. Щоб цього не сталося, їх необхідно захищати та цінувати.

Наша організація, Центр прав людини ZMINA, активно моніторить та висвітлює питання, що стосуються антисемітизму, мови ворожнечі та дискримінації не лише в Україні, а й загалом в усьому світі. Важливою проблемою є те, що в таких країнах, як, наприклад, Німеччина чи Польща, за мову ворожнечі та дискримінацію є конкретне покарання, тоді як в Україні ми часто стикаємося з недостатньою реакцією на такі явища, що ускладнює боротьбу з дискримінацією та нетерпимістю.

Наразі мій візит до України зосереджений на агресії та захисті прав людини в контексті війни, тому я дещо обмежений у можливості детально коментувати питання антисемітизму чи дискримінації.

Однак я дуже чекаю моменту, коли зможемо глибше працювати в цих напрямах. Рада Європи вже давно співпрацює з Україною, і я впевнений, що ця співпраця з часом стане ще тіснішою, що дозволить ефективніше розв’язувати питання прав людини, стабільності суспільства та боротьби з дискримінацією. Насправді дуже важливо, щоб ми не випускали ці питання з поля зору навіть у такі кризові моменти, як сьогоднішній. 

Ми багато говорили про Україну, про питання великого масштабу. Але хотілося б завершити питанням про вас. Ви багато років займаєтеся захистом прав людини, а що вас найбільше надихає у вашій роботі? 

Мене надихають люди – герої. Це ті люди, яких я зустрічаю кожного дня, ті, хто стикається з небезпекою, ненавистю, але продовжує боротися. Вони мають надзвичайну мужність і відвагу, щодня ризикують своїм життям заради інших. 

Я згадую правозахисників, яких я зустрічаю, – людей, які ризикують втратити все: домівки, роботу, майно, навіть життя. Так само як і ті, хто стикається з репресіями та переслідуваннями, – їхня єдина провина полягає в тому, що вони відстоюють людську гідність і права. 

Я також думаю про працівників, які самовіддано працюють на прифронтових територіях попри всі ризики. Не можна не згадати медсестер, яких я зустрічав у лікарні “Охматдит”. Це жінки, які навіть не думали про те, щоб піти звідти, коли діти залишалися в палатах, бо не могли спуститися в укриття під час обстрілів. Все, що для них мало значення, – це діти. Вони надихають мене, дають сили й надію йти далі. Але, як я вже сказав, вони – герої.