“Моя справа життя”: як війна знищує українські медіа
За час повномасштабної війни сотні українських медіа перестали існувати – 329 редакцій зникли з інформаційного простору за перші 1000 днів вторгнення. Найбільше постраждали прифронтові області, де редакції опинилися під окупацією чи обстрілами. Частина видань закрилася назавжди, інші відновилися лише після деокупації, а дехто вижив завдяки онлайн-форматам.
Так, “Приазовський робочий” з Маріуполя припинив друк, але його команда на чолі з Оленою Калайтан продовжує писати про окуповане місто у нових медіа. Подібна ситуація і на Запоріжжі: більшість газет закрилися, та кілька вижили завдяки грантам і запуску сайтів. Тим часом окупанти створюють пропагандистські підробки під украденими брендами українських видань.
Попри все, невеликі редакції працюють, місцеві газети відроджуються, з’являються нові онлайн-проєкти. Це історія про втрати й водночас про стійкість журналістів, які залишаються з людьми навіть у найскладніших умовах.

Сотні українських медіа зникли за 1000 днів війни
За даними Інституту масової інформації, протягом 1000 днів від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україні свою діяльність припинили 329 редакцій. Дослідники фіксували не лише кількість закритих медіа, а й причини їхнього зникнення – від тимчасової окупації та фінансових труднощів до неможливості працювати через активні бойові дії. Лише 52 редакції, тобто близько 16%, змогли відновити роботу після деокупації територій. Найбільше постраждали області, наближені до зони бойових дій – Запорізька, Донецька, Херсонська, Миколаївська, Харківська, Луганська та Одеська. Дослідження ІМІ також показало, що найбільш уразливими залишаються друковані медіа та телебачення, а найстійкішими – онлайн-видання.
Стопка газет. Фото: Олександра ЄфименкоПричини зникнення медіа різні, але найбільш болючими стали російська окупація та фінансові проблеми, спричинені війною. Наприклад, на Одещині саме брак ресурсів став причиною для 83% редакцій, які закрилися. Ще 82 видання припинили роботу через активні бойові дії, які зробили журналістику фізично неможливою. Є й менш очевидні фактори: 29 медіа закрилися через переїзди, труднощі з розповсюдженням чи неможливість працювати у звичному форматі. У шести випадках робота редакцій зупинилася через мобілізацію керівників або головних редакторів – по два медіа на Миколаївщині та Буковині, по одному – на Кіровоградщині та Черкащині.
Найбільших втрат зазнало телебачення – припинили мовлення 105 телеканалів, що становить третину всіх закритих медіа. Друковані ЗМІ втратили 95 газет (29%), а радіо – 77 станцій (23%). Найстійкішими виявилися онлайн-видання: не змогли пережити війну 52 новинні сайти (16%). Попри величезні втрати, частині редакцій вдалося відновитися. Це здебільшого стало можливим після деокупації. Лідерами є Херсонська, Харківська та Миколаївська області. Російська війна системно нищить українську журналістику: окрім закриття сотень редакцій, тільки за два роки було зафіксовано 664 злочини проти журналістів та медіа.
Виживання “Приазовського робочого”: від окупації до онлайн-ресурсів
Олена Калайтан у журналістиці майже все своє життя. Вона пройшла шлях від кореспондентки до головної редакторки одного з найстаріших видань Донеччини – газети “Приазовський робочий”. Сьогодні вона згадує, як її редакція пережила окупацію Маріуполя 2014 року, як зустріла повномасштабне вторгнення і чому друковане видання довелося закрити.
“Я понад 35 років у журналістиці. Починала ще у 1991 році в газеті “Азовсталець”. Потім працювала в “Іллічівці”, а з 2014 року очолювала цю газету. Згодом мене запросили керувати “Приазовським робочим”, – розповідає вона.
Олена Калайтан. Фото з особистого архівуОлена згадує, що 2014 рік, коли Маріуполь частково опинився під контролем бойовиків, був водночас тривожним і сповненим віри:
“Місто тоді жило й працювало, навіть попри окупацію. Газета виходила щодня. Ми намагалися тримати проукраїнську позицію. І коли місто звільнили, ми відчули справжнє піднесення”.
З того часу Маріуполь почав змінюватися. Новий мер, стратегія розвитку, відкритість до громадських обговорень – усе це впливало і на медіа.
“Місто розквітло. І ми змінювалися разом із ним. У 2019–2020 роках ми провели ребрендинг газети й сайту, зробили їх сучасними, українськомовними. Я пишалася тим, що ми стали першими, хто почав впроваджувати україномовний контент у маріупольському медіапросторі”.
Повномасштабне вторгнення РФ застало редакцію у роботі над черговим номером.
“Ми мали вийти з випуском 25 лютого. Але вже 24-го стало зрозуміло, що пошта не доставить газету – у них не було пального. Ми відмовилися від друку й перейшли повністю на сайт. Поки був інтернет – ми працювали”, – згадує Олена.
Редакція намагалася тримати зв’язок і підтримувати одне одного. Частина журналістів виїхала, хтось ночував у приміщенні газети, ховаючись від обстрілів.
“Це було страшно – залишитися без зв’язку, без світла. Ти не знаєш, де твої люди, чи вони живі. Ми сподівалися на швидке звільнення, як це було у 2014-му, але цього разу все було інакше”.
До 2022 року в редакції працювало майже 50 людей – журналісти, друкарня, кіоски, рекламний відділ. Це була велика структура, яка забезпечувала присутність газети по всьому місту.
“Ми навіть встигли зробити ребрендинг кіосків у фірмових кольорах. “Приазовський робочий” був упізнаваним брендом у місті”.
Офіс “Приазовського робочого” в Маріуполі до окупації міста. Фото: з архіву Олени КалайтанАле війна перекреслила ці плани. Коли Олена з колегами змогла виїхати з Маріуполя, стало зрозуміло, що повернення найближчим часом неможливе.
“Ми отримували повідомлення, що до редакції приходять люди, щось ремонтують. Нам навіть вдалося отримати фотографії, але жінку, яка їх зробила, відвели в “поліцію” та змусили видалити. У квітні ми офіційно заявили, що редакція не працює”.
Російські окупанти відновили випуск газети під тією ж назвою – тепер у Маріуполі виходить пропагандистська версія “Приазовського робочого”.
“Це боляче – бачити, як твою справу життя використовують проти України. Але я вірю, що газета ще матиме українське майбутнє”.
Команда редакції намагалася шукати нові формати. Так народився сайт “Донбас-24”, який продовжував роботу протягом 2022–2023 років. Згодом журналісти запустили ще один ресурс “MRPL.CITY”, де й досі пишуть про життя міста та його мешканців.
Частина редакції Приазовського робочого. Фото: з архіву Олени КалайтанОлена Калайтан зазначає, що говорити, ніби редакція зовсім не працює, неправильно. У них залишилася невелика команда з близько семи людей, яка продовжує писати про Маріуполь і підтримує зв’язок із тими, хто залишився в місті та має проукраїнську позицію. Сама Олена сьогодні очолює Донецьку обласну спілку журналістів і активно займається проєктами для переселених громад. Вони створюють книги, освітню платформу на базі Prometheus та проводять воркшопи для громад “Я – Маріуполь”, вважаючи це важливим для збереження журналістської спільноти та підтримки колег.
“Друковані медіа нині в дуже складному становищі. Але вони потрібні людям. І я сподіваюся, що держава й суспільство зможуть їх підтримати”.
Запорізькі медіа: вижити попри окупацію
Співкоординаторка Центру журналістської солідарності в Запоріжжі Валентина Манжура поділилася зі ZMINA даними, які вони зібрали про друковані видання у Запорізькій області. До повномасштабного вторгнення в області виходило понад 20 місцевих газет. Після 24 лютого більшість із них закрилися – журналісти виїхали або залишили професію. На окупованих територіях росіяни відкрили власні газети з украденими назвами, показавши, наскільки друковане слово важливе для людей біля фронту.
Один з номерів “Голос Гуляйпілля”. Джерело: Гуляйполе.CityПонад 75% області нині під окупацією. На підконтрольних територіях газети виживають завдяки підтримці донорів. “Трудова слава” з Оріхова, “Голос Гуляйпілля”, “Червоний промінь” і “Наше життя” змогли відновитися й навіть запустили онлайн-версії. Але не всі протрималися – “Дніпровські вогні” закрилися через брак коштів. У самому Запоріжжі з чотирьох великих газет лишилося дві – “МИГ” та “Горожанин.Інформ”. Вони виходять завдяки грантам і партнерствам, але також перебувають під загрозою фінансової кризи.
Водночас для прифронтових громад друковані видання залишаються незамінними – коли немає інтернету чи телебачення, саме газета стає головним джерелом новин.