“Місяці у повній темряві й п’ять ковтків юшки на день“: історії цивільних, яких утримували в катівні у Біляївці

Дата: 09 Грудня 2022 Автор: Сергій Кочмарський
A+ A- Підписатися

Під час окупації села Біляївка на Херсонщині російські військові облаштували катівню в приміщенні школи. Тут по декілька місяців у невеликій кімнаті без вікон утримували й катували місцевих мешканців та жителів навколишніх сіл – щонайменше 11 цивільних.

Потерпілі розповіли ZMINA про обставини свого викрадення і перебування в полоні.

Геннадій Шапор

У Біляївці, розташованій у Бериславському районі Херсонської області, до окупації проживало близько тисячі людей. На момент звільнення залишилося з 80. Російські військові зайняли село на початку березня і розташували свій штаб у місцевій школі. Під час подвірних обходів росіяни перевіряли телефони селян, влаштовували обшуки в будинках, випитували інформацію про людей, дотичних до ЗСУ, та шукали коригувальників вогню.

14 травня двоє російських військових прийшли до будинку, де мешкав 69-річний Геннадій Шапор. Він наглядав за домом доньки, яка виїхала з окупації. За словами чоловіка, хтось із місцевих повідомив росіянам, що він нібито вилазить на дах та телефоном передає інформацію про окупантів. У будинку влаштували обшук. 

“Питали, де моя мобілка. Вона в мене була, але я сказав, що немає. Мене всього обшукали, пройшлися по кишенях, але не знайшли її, вона була в мене в кишеньці на пояску. Потім, коли мене вели до школи, вона задзвонила. Забув вимкнути. Росіяни розізлились: “Так ти надурив, набрехав нам?” згадує чоловік. Після цього один з військових вдарив його рукою по шиї. 

Дорогою до школи росіяни зав’язали Геннадію очі й накинули йому на голову куртку. У школі завели на другий поверх. Оскільки чоловік і сам тут навчався, зрозумів, куди саме його привели.   

Кинули мене в якусь каптерку без вікон. Там уже наші були хлопці – Сергій, Саша Валігурський, я був там 11-й. За годину мене вивели, метри 3–4 пройшов до інших дверей. Завели, може, в якийсь клас. І там давай допитувати, “кому ти пєрєдавал свєдєнія”. Кажу, що тільки з дочкою, зятем і внуком балакав… А вони – геп! – зразу по голові так дебело вдарили. Я аж загойдався, присів.

У Геннадія забрали паспорт, пенсійне посвідчення і прострочений техпаспорт на машину. Росіяни також питали, чи є в нього гроші на банківській картці – відповідав, що не знає, “може, тищі дві”.

“Потім по ребрах гепнули. Питали про дані, одне й те саме. Допитували десь пів години, може годину. По щелепі гепнули, зубний протез тріснув. У стегно вдарили, чи то прикладом, чи чимось дерев’яним, не міг якийсь час зовсім потім ходити”, – розповідає чоловік.

Після допиту Геннадія завели назад до інших полонених. У катівні його утримували близько місяця, більше на допити не забирали й не били. 

Окрім мешканців Біляївки, серед утримуваних були чоловіки й з навколишніх сіл – Хрещенівки, Любимівки, Михайлівки, Вознесеновки, Трудолюбівки, Осокорівки. Водночас чоловік каже, що полонені багато один про одного не запитували.  

Геннадій описує, що в кімнаті, де їх тримали, постійно було вимкнене світло. Під стіною стояли дерев’яні нари на три яруси. Ні ковдр, ні подушок – люди спали на підстеленому картоні. Також у “каптерці” був один стілець. 

Сам чоловік переважно лежав на підлозі, бо постійно провалювався з нар у дірку між ними й стіною. Увесь цей час у нього сильно боліли ребра, так, що йому було важко дихати аж до вересня.

“Від темряви я також трохи втратив зір. Раз на добу, ввечері, нам давали чотири-п’ять ковтків юшки. Воду теж давали раз на день чи на три – 5 літрів на всіх. Але що це для такої кількості людей. У туалет ходили у відро. Лише один раз за місяць я сходив по-важкому”, – каже чоловік.

Кімната, у якій росіяни утримували цивільних

12 червня всіх 11 утримуваних по одному вивели зі школи й завантажили в автівку. Очі чоловікам замотали тканиною, а зверху скотчем. Руки також зв’язали. Геннадій пригадує, як дорогою вони зупинялись і росіяни починали вивантажувати “якісь ящики”. Поступово з машини висаджували інших полонених. Геннадія разом з іншими двома мешканцями Біляївки – Олександром і Сергієм – останніми. Їм наказали не знімати пов’язок з очей та рук, поки автівка не від’їде.

Чоловіків висадили в полі. Вони зрозуміли, що опинилися між селами Українка та Любимівка, і пішки попрямували до Біляївки.

Коли Геннадій повернувся до будинку доньки, то виявив, що з нього зникли два плазмові телевізори, ноутбук і ще деяка техніка. 

“Отак від смерті мене дитина врятувала”

46-річного мешканця Біляївки Сергія, якого росіяни утримували й відпустили разом з Геннадієм, викрали на початку травня. Того дня він пішов до сусіда садити картоплю. Згодом до нього під’їхала автівка – вкрадена росіянами, за словами чоловіка, у його односельця Олексія. З автівки вийшли двоє військових у балаклавах і спитали, чи це він живе в будинку біля школи. Сергій відповів ствердно. Тоді йому натягнули на голову шапку, затягнули руки скотчем, кинули в багажник і повезли до школи.

“Завели в кімнату, я прийшов туди вже дев’ятим. Повели на допит, поставили на коліна і почали берцями лупашити, по нирках били кулаками. Питали, звідки в мене військові подяки з Олешок і Новоалександрівки, що на стіні в мене в хаті висіли. Вони їх бачили, бо дівчина Свєта, з якою я разом там проживав, стала гуляти з рашистами в моїй хаті”, – розповідає чоловік.

Сергій пояснював росіянам, що ніде не служив, а подяки – за проходження навчань для цивільних.

“Вони кажуть: якщо є подяки, значить я хороший служивий. Вимагали від мене імена атовців. Я відповідав, що не знаю ніяких атовців, хоча знав”, – говорить чоловік.

Сергія допитували першого дня. Він показує місце в коридорі школи, де росіяни пласкогубцями притискали йому пальці на руках. У два останні дні утримання всім полоненим також влаштували допити – вже без фізичного насильства.

Після звільнення, в середині червня, Сергій оселився в будинку своєї троюрідної сестри Надії, яка допомагала йому відновлюватися після полону. Жінка пригадує, як одного дня до них прийшли озброєні російські військові:

“Свєтка, яка раніше із Сергієм жила, йшла по вулиці й показувала рашисту, де ще в селі залишилися жінки. Я тоді воспітатєльний процес їй влаштувала і надавала лящів, щоб проституцію в селі не розводила. Після цього до нас прийшли на розборки той рашист з іще двома. Думав, то Сергій побив її, але я сказала, що то була я. Тоді він велів показати, де в нас погріб. Пішли. Він автомат пересмикнув, подумала: зараз стрельне, я в погріб покочуся, і всьо”.

У цей момент, за словами жінки, з будинку вийшла її семирічна донька. Вона кликала маму, бо прокинулася молодша, півторарічна донька Надії. Військовий, який погрожував жінці, відійшов порадитися з двома іншими солдатами, а після того звернувся до Сергія: 

“Якщо будете ще щось пи*діти, вб’ємо її, і дитина вже не врятує”.

Після цього окупанти пішли.

“Отак мене дитина врятувала”, – каже жінка.

Чоловіка Надії, колишнього учасника АТО, 34-річного Володимира також допитували та катували у школі. Крім того, росіяни вбили його 43-річного односельця і майже повного тезку, який мав лише відмінне ім’я по батькові. За словами Володимира та інших біляївців, окупанти вбили чоловіка через закиди в коригуванні вогню, коли той їхав на велосипеді повз школу. 

Атовець вважає, що вбитого цивільного могли “сплутати” з ним. Згодом до будинку Володимира і Надії прийшли росіяни:

“Спитали, чи я Володимир Борисенко і чи служив в АТО. Відповів, що я, але в АТО не служив. А всі військові документи я до того спалив. Тоді вони зав’язали мені очі й руки та повели до школи. Поставили на коліна і стали бити по нирках і ребрах, по голові. Запитували імена атовців і хто де служив. А потім вивели на вулицю і той додік стріляв мені біля голови”.

Після трьох годин допиту окупанти відпустили чоловіка. Однак наказали йому повернутись о 18:00 і розповісти про інших односельців: “хто, що, де”. Проте Володимир вирішив нікуди не йти. З дому він більше не виходив: 

“У цей час якраз починалася комендантська година. Та пішли вони в сраку, думаю. Більше до мене не приходили й не шукали. Отак мене пронесло”.

 “Ви забагато бачили” 

Історію свого викрадення і утримання в біляївській школі розповів також 44-річний мешканець сусіднього села Любимівка Сергій Уродлівченко. 11 березня чоловік працював у теплиці. Разом з ним на роботі був охоронець Тарас. 

Сергій згадує, як на територію теплиці, виламавши ворота, заїхав російський БТР. Військові попросили в чоловіків їхні документи, а оскільки любимівці їх із собою не мали, їм наказали проїхати з росіянами “для з’ясування осіб”.

Сергій Уродлівченко

Чоловіків привезли до птахоферми на околиці села, де розміщувалася військова техніка окупантів. Окупанти завели Сергія з Тарасом у закрите приміщення, а згодом повідомили, що залишать їх тут, бо вони вже “забагато бачили”. 

Там чоловіків протримали три тижні. Їх не допитували. Годували тричі на день, але назовні не випускали. 

Разом із Сергієм і Тарасом тут утримували в різний час ще п’ятьох чоловіків – любимівця Андрія і чотирьох мешканців сусідніх сіл. Трьох із них росіяни згодом вивели з приміщення, і ті більше не поверталися. 

4 квітня Сергія, Тараса, Андрія і ще одного чоловіка з Осокорівки із зав’язаними очима повезли до катівні в Біляївці.

Допити з чоловіками не проводили до самого звільнення, фізичне насильство до них не застосовували. 12 червня трьох любимівців вивели зі школи разом з іншими полоненими. Зв’язаними їх висадили неподалік Любимівки. Із собою чоловікам дали по пакету з тушкованкою, згущеним молоком та сигаретами. 

На початку жовтня ЗСУ звільнили Біляївку, Любимівку та низку інших сусідніх сіл. За фактом виявлення катівні в Біляївці розпочато кримінальне провадження, яке розслідує СБУ. 


Центр прав людини ZMINA разом з українськими та міжнародними партнерами документує випадки тортур, скоєних під час російської збройної агресії проти України.

Якщо ви стали потерпілим або свідком тортур, залиште інформацію про себе у формі за або ж напишіть на електронну адресу oh@humanrights.org.ua. Наш представник зв’яжеться з вами. 

Отримана інформація буде використана для звернень до національних та міжнародних слідчих органів, зокрема до Комітету ООН проти тортур, Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідувань подій в Україні, Міжнародного кримінального суду, Європейського суду з прав людини тощо для розслідування скоєних воєнних злочинів в Україні.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: