Литовський правозахисник та документаліст Гедімінас Андрюкайтіс: “Невідомо, чи завершиться саміт у Вільнюсі офіційним запрошенням, але Україна має бути в НАТО”

У червні в Києві відбувся фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Цьогоріч одним з його членів журі став Гедімінас Андрюкайтіс – правозахисник та директор литовського кінофестивалю про права людини Inconvenient Films. 

Андрюкайтіс має ступінь магістра з міжнародного права, певний час був директором Литовського центру прав людини. Як правозахисник долучався до досліджень та адвокації у сфері прав людини. А також ініціював та був співпродюсером документального мультимедійного проєкту “Сліди. Перетинаючи минуле”, номінованого в категорії “Найкращий європейський документальний онлайн-проєкт року” на континентальному медіафестивалі Prix Europa.

В інтерв’ю виданню ZMINA Андрюкайтіс поділився враженнями від документальних стрічок цьогорічного Docudays UA, а також розповів, як сприймають війну Росії проти України в Литві й чому Путіну тривалий час вдавалося переконати європейські політичні еліти, що він має у своїй країні особливу версію демократії. 

Гедімінас Андрюкайтіс

Які у вас загальні враження від фестивалю Docudays UA? 

З командою Docudays UA ми спілкуємося щонайменше десять років. Також приблизно шість років тому я вперше приїхав на нього як гість. Ми тісно співпрацюємо, і я вважаю фестиваль фантастичним партнером в Україні. Ми роками показували українські фільми у Вільнюсі, зокрема на фестивалі Inconvenient Films.

Я захоплююся роботою команди фестивалю. Організовувати фестиваль на тлі цієї трагедії (на час проведення фестивалю припали події, пов’язані з підривом росіянами Каховської ГЕС. – Ред.) – це таке потужне вираження спротиву. Для мене честь бути запрошеним сюди. Я справді захоплююся всіма і підтримую команду Docudays UA та всіх, хто бере участь у фестивалі.

Гедімінас Андрюкайтіс увійшов до цьогорічного складу журі Docudays UA

Які стрічки стали улюбленими під час цьогорічного фестивалю? 

О, у програмі – широкий вибір фільмів, і є багато потужних. Але найбільш карколомним та емоційно разючим фільмом є, безперечно фільм-переможець “20 днів у Маріуполі”. Це той фільм, який після перегляду залишає тебе безмовним. 

З іншого боку, мені сподобалися різні фільми, більш поетичні. Наприклад, дуже зачепив короткометражний фільм “Прокидатися в тиші”. 

Також мені сподобався “Король Лір: Як ми шукали кохання під час війни”. Він дуже особливий, тому що показує справжні моменти вразливості звичайних людей, які стикаються з цією катастрофою, які намагаються знайти способи вижити та знайти підтримку громади в Ужгороді. Є так багато прекрасних моментів, коли вони діляться своїми надіями та реальністю. 

На жаль, я був лише кілька днів, та все ж мав можливість узяти участь у кількох дискусіях Docudays UA. Вони були дуже цікаві та чудово організовані. 

Зокрема, це дискусія про те, як журналістські розслідування можуть допомогти досягти справедливості. Ця розмова з українськими журналістами, які були на панелі, була дуже актуальною, насиченою та цікавою.

В іншому обговоренні йшлося про те, як митці культури чи українські культурні дипломати позиціюють український порядок денний на міжнародній арені. Це також важливий аспект цієї війни. Багато в чому це була успішна спроба, оскільки українські активісти та культурні діячі потужно доносили меседжі. Наратив однозначно з українського боку. Завдяки багатьом зусиллям культурної дипломатії вже мало хто має сумніви щодо цієї війни.

Ви вивчали міжнародне право у Вільнюському університеті, деякий час були директором Литовського центру прав людини, а потім заснували компанію Inconvenient Films. Чому ви вирішили змінити кар’єру та пішли в документалістику?

Гедімінас Андрюкайтіс

Так, справді, мій шлях досить специфічний. У мене як директора фестивалю не було бекграунду в кіноіндустрії, що незвично. Але я почав волонтерити в правозахисній організації багато років тому. 

Тоді я був готовий якось зробити свій внесок у донесення правозахисних проблем до широкої аудиторії. Бо тоді, у 2000 році, конкретні теми були мінімально представлені в публічній площині й були надзвичайно делікатними, а я хотів обговорювати їх більш відкрито.

Я випадково натрапив на концепцію кінофестивалю про права людини, розроблену Гельсінською фундацією з прав людини у Варшаві. Я познайомився з фільмами, і вони здалися мені настільки сильними та цікавими, що я вирішив спробувати зробити щось подібне в Литві. Так я заснував цей фестиваль, і протягом багатьох років це було моїм захопленням або додатковим проєктом на тлі моєї юридичної та дослідницької роботи. 

Тож я багато років розривався між юридичною роботою та пристрастю. Я ніби сидів на двох стільцях, і водночас у мене було велике тяжіння до документальних фільмів про права людини та досвіду, що відкриває очі широкій аудиторії.

У якийсь момент я зрозумів, що мені потрібно щось обрати. Тому вирішив зосередитися на фестивалі та додаткових його заходах.

Моя юридична освіта допомагає мені переконатися, що фестиваль відповідає сучасним вимогам, коли йдеться про виклики у сфері прав людини, адвокацію та зміни в суспільстві. Для мене це одна з найбільших мотивацій проводити кінофестиваль. Я працюю над фестивалем не для того, щоб отримувати задоволення від гарної компанії чи комусь подобатися. Фестиваль, власне, й називається “Незручні фільми” з цієї причини.

Але все ж таки: сидячи на двох стільцях, чому ви тоді зробили вибір саме на користь документального кіно?

Фільми можуть змусити людей кинути виклик своїм стереотипам, дозволяють переживати особисті історії на зовсім інших емоційних рівнях і змінити свою думку. За допомогою кінофестивалю та пов’язаних з ним проєктів я можу суттєво вплинути на суспільство, у якому живу, не лише як дослідник чи юридичний аналітик.

Адже коли ти юрист, дослідник, ти залежиш від різних додаткових факторів. Якщо ви даєте свою оцінку законодавству, то це необов’язково означає, що парламент не змінюватиме законодавство в гірший бік. За це потрібно боротися багато років. З фестивалем я маю більше контролю над впливом, який я можу справити.

Дві некомерційні організації організовують фестиваль “Незручне кіно”. Ми згодом заснували іншу організацію, Inconvenient Films, яка зосереджується на кінопрокаті та інших аспектах, пов’язаних з кіно. 

З одного боку, Литовський центр прав людини та мої колеги мають великий досвід, коли йдеться про правові питання та правозахисні виклики. Вони працюють на місцях і на адвокаційному рівні, щоб досягти конкретних змін.

З іншого боку, організація Inconvenient Films насамперед займається дистрибуцією та просвітою. Отже, у нас це об’єднане партнерство – одна із сильних сторін усього фестивалю, оскільки воно має два стовпи, на яких можна стояти.

З якими викликами зіткнулися правозахисні організації у вашій країні минулого року?

Викликів, як і в кожному суспільстві, у нас багато. Литовський центр прав людини має досвід у питаннях недискримінації, рівності та гендерної рівності. Це теми, над якими ми багато працюємо, наприклад, щоб Литва ратифікувала Стамбульську конвенцію. Нам потрібно ще розв’язати широке коло питань у сфері домашнього насильства. Ми вважаємо, що Литва повинна набагато ретельніше виконувати свої зобов’язання.

Незважаючи на те що ми запровадили європейське антидискримінаційне законодавство, ЛГБТК-люди все ще не мають права на цивільні партнерства. Протягом останніх кількох років ми багато працювали над тим, щоб переконати литовський парламент і суспільство, що це неминучий крок, який ми повинні зробити, якщо хочемо бути частиною європейської спільноти.

Я багато працював як дослідник і продовжую працювати як організатор фестивалю над інклюзивністю, доступністю товарів і послуг для людей з особливими потребами. Литва має багато чого зробити, щоб усі люди мали доступ до культури, освіти, товарів і послуг. Бар’єрів для людей з інвалідністю стільки, що доводиться працювати ще багато років. 

І це також стосується кінофільмів. У Литві ви знайдете дуже мало кінотеатрів, доступних для людей з інвалідністю, адаптованих до їхніх можливостей. 

Це стосується й самого змісту фільмів. Дуже мало фільмів адаптовано для незрячих людей або людей з порушеннями слуху, тому ми, як фестиваль, також намагаємося пояснювати, що ми повинні зробити ці кроки, щоб культура, товари та послуги були доступнішими.

У вас уже є концепція цьогорічного кінофестивалю Inconvenient Films? Які фільми побачать глядачі під час фестивалю?

Зараз ми допрацьовуємо програму і розглядаємо різні команди, які братимуть участь у фестивалі. Наразі в нас немає провідної групи. Будуть представлені різні теми. 

Утім, одна з новинок, які ми збираємося запровадити, – унікальна добірка робіт віртуальної та розширеної реальності. Це новий контент, з яким ми намагаємося експериментувати. Ми зробимо спеціальний відбір і презентацію таких робіт на фестивалі в галереї, де люди зможуть використовувати VR-пристрої, щоб відчути певний контент.

Буде широкий спектр команд і Окремі групи людей, які будуть відповідальні за різні напрями роботи на фестивалі. – від викликів до демократії, від міжнародних справ до питань довкілля та сталого розвитку.

Чи демонструватимуться на фестивалі українські стрічки, чи є якась втома від української тематики?

Ми багато думаємо над тим, як бути максимально корисними для українського напряму, тому що Україна з першого дня була на перших шпальтах литовських ЗМІ. А раніше – з подіями на Майдані. Литовська аудиторія дуже добре обізнана про події, які відбуваються у вашій країні.

Я згоден з вами, що певна втома може бути, але з такими жахливими новинами, як нещодавно… Це радше підживлює лють, яку викликають злочини росіян. У нас на фестивалі будуть певні акценти на Україні. Ми намагаємося знайти найкращий спосіб це зробити.

Одна з ідей – запросити, можливо, українських кінематографістів, які беруть участь у створенні колективного кіно. 

Минулого року був унікальний випадок співпраці в межах литовської кіноспільноти, де всі працювали над фільмом про литовське суспільство та його спроби допомогти українському народу. Вони вперше зробили це справді колективним документальним фільмом, що зрідка зустрічається в Литві, але не в Україні. Українські люди, особливо “Вавилон 13”, багато років працюють у такому форматі.

Ми спробуємо глибше дослідити це колективне кіновиробництво як явище та побачимо, як саме ця спільна ініціатива кіновиробництва може мати більший вплив на суспільство.

Окрім інших кінопоказів, ми дуже хочемо показати “20 днів у Маріуполі”. 

Минулого року ми мали нагоду привезти кількох українських кінематографістів до Вільнюса на спеціальний тренінг для людей із соціальної документалістики. Тож, безсумнівно, ми обговорюємо серед команди, як бути частиною боротьби України та як бути корисними й практичними.

Обговорімо геополітичний вимір неспровокованої війни Росії проти України. Для українців окремі події цієї війни залишили та залишать незабутній відбиток. Деякі травмують, а інші ніколи не будуть забуті. До прикладу, місцеві жителі Херсонщини кажуть, що з підривом росіянами Каховської греблі вони ніби знову пережили 24 лютого 2022 року. 

Який у вас був досвід 24 лютого 2022 року, які думки були того дня?

Гедімінас Андрюкайтіс

Чесно кажучи, це був день глибокого шоку. Я одразу відчув, що наче земля йде з-під ніг. Це справило величезний вплив на мене особисто. Я щодня стежив і стежу за подіями в Україні. Прокидаючись, перевіряю мій телефон, телеграм-канали, ютуб і так само лягаю спати.

Я думав про те, як бути корисним. Однак мати маленьких діток і поїхати до України, щоб допомагати на місцях, було дещо складним варіантом для мене та нас в організації.

Ми вирішили вдатися до інших способів допомоги, як-от підвищення обізнаності, збір грошей. Я б сказав, що це був один з досвідів, які найбільше вплинули на моє життя. Це щось схоже на 11 вересня. Це епохальна подія, яка спричинить повну перебудову ситуації на континенті, сподіваємося, на краще. Ми всі сподіваємось.

Я думаю, що український опір і стійкість зробили величезний внесок у майбутнє Європейського Союзу, НАТО, безпеки континенту та Литви. Ніхто не бачить варіанту програшу України в цій війні.

Протягом восьми років до 24 лютого різні суб’єкти Балтійського регіону та України, зокрема політики та митці, били на сполох через загрозу з боку Росії. Пригадую навіть спроби української письменниці Оксани Забужко переконати європейських театральних режисерів поставити п’єсу Лесі Українки “Кассандра”, яка, на жаль, залишилися непочутою.

І як німецький філолог я мав чудову можливість спостерігати за німецько-українськими дипломатичними відносинами. Зовні вони виглядали оптимістично, але насправді ці стосунки побудовані на лицемірстві. У відповідь на тимчасову окупацію Росією українського Криму європейські країни почали реалізовувати проєкт Nord Stream.

Чому Касандра не була почута? Як на вашу думку, чому міжнародна спільнота ігнорувала заклики Балтійського регіону, українців та кримськотатарського народу?

Є різні шари цієї конкретної проблеми. Як ви згадали, є елемент лицемірства, тому що протягом багатьох років такі країни, як Франція чи Німеччина, отримували вигоду від ділових відносин з путінською Росією, зокрема від російського газу та нафти. Для них було дуже прагматично поводитися з Росією як особливим видом демократії та не помічати, що демократія повинна мати конкретні основні цінності, які не можуть бути компромісними.

Тобто це або демократія, або не демократія. Путіну вдалося переконати західні та європейські еліти, що його версія демократії особлива. Він стверджує, що його обрали, і його твердження про демократію, як ми знаємо, є цілковитою нісенітницею.

Вони все ще думали, що мають якісь важелі впливу на режим Путіна, але втратили розуміння того, що відбувається.

Другий аспект полягав в ефективності російської пропаганди та культурної дипломатії, яка допомогла сформулювати наратив про те, що, по суті, проблеми в Україні є питанням її внутрішніх політичних баталій тощо, що вони стаються без впливу Кремля.

І третій аспект – глибокі історичні аспекти франко-німецько-російських відносин, які охоплюють багато років і століть, особливо після Другої світової війни. Колективна провина німецького суспільства та його ставлення до Росії також суттєво вплинули на те, як сучасні суспільство та політичні еліти ставилися до Росії, попри очевидність того, що Росія не є демократією.

Поєднання цих трьох елементів призвело до цих смертельних результатів. Але, на щастя, зараз ситуація змінилася, і ми спостерігаємо значну трансформацію в Німеччині. Як ми пам’ятаємо, у перші дні війни німці лише охоче надсилали українським військовим шоломи, а зараз трансформація неймовірна.

Звичайно, завжди є відчуття, що все йде надто повільно. Але якщо ми поглянемо на ситуацію ширше, то санкції, накладені на режим Путіна, значні. Європа зрештою доклала зусиль, щоб зменшити свою залежність від російських газу та нафти. Вона вклала значні кошти в оборону та підтримку України потужною зброєю, замість того щоб надсилати якісь каски.

А ви вірите в ефективність санкцій? Адже Росії вдається обходити їх. На думку українських топпосадовців, ЄС запроваджує санкції надто повільно і вони мають бути більш комплексними. Наприклад, після підриву росіянами Каховської ГЕС думки послів ЄС щодо наступного пакета санкцій розійшлися через те, що українське Національне агентство з питань запобігання корупції внесло грецький та угорський бізнес до списку міжнародних спонсорів війни, які досі платять податки до російського  бюджету.

Я не експерт із міжнародної політики, але я відчуваю, що санкції запрацюють у довгостроковій перспективі через рік чи близько того. Вони точно не дають такого миттєвого ефекту. Але цього можна досягти значною військовою допомогою Україні, що, сподіваюся, відбувається і відбуватиметься дедалі більше.

Відбувається широка дискусія щодо санкцій і найкращого способу їхнього запровадження: вони мають бути зосереджені на окремих особах чи конкретних галузях економіки, пропаганди та культури. Це складне питання.

Санкції працюють, тому що ми бачимо повне вилучення Росії з газового ринку, та значне обмеження до нафтового. Ми обмежуємо фінансові надходження режиму Путіна. У наступні місяці це лише погіршуватиметься.

Водночас я однозначно незадоволений тим, як збільшили військову підтримку. Треба було просити більше. Військову зброю треба було постачати набагато раніше і в значно більших кількостях. Тривалий час було дуже багато дискусій про те, що надавати, а що ні. У цьому сенсі ми всі незадоволені тим, як найбільші європейські країни, які виробляють військову техніку, забезпечили нею Україну. На щастя, ми зараз говоримо про надання винищувачів F-16, але для цього знадобилося півтора року.

У цьому сенсі міжнародна спільнота та ЄС були надто повільними.

Чи дослухаються зараз у ЄС до голосів політиків та експертів із країн Балтії?

У мене таке враження, що голоси країн Балтії чи Польщі зараз сприймаються інакше, ніж раніше, особливо після цих подій.

Однак, як ви знаєте, у Європейському Союзі є вимога одностайного консенсусу щодо ключових питань. Це як сильна, так і слабка сторона організації. Коли рішення нарешті ухвалені, це означає, що всі беруть участь у них і повністю їм віддані. Хоча досягнення цього одностайного консенсусу вимагає значних зусиль.

У розмові з громадянами Німеччини я помітив, що їхні судження інколи ґрунтуються на фейкових новинах. Наприклад, у твіттері поширювався фейк про те, що перша леді України Олена Зеленська під час свого останнього візиту до Парижа в часи війни витратила 40 тисяч євро на шопінг. Останнього мого співрозмовника це дуже обурило на тлі того, як німецькі платники податків активно підтримують українців.

Чи ЄС ефективно протидіє російській дезінформації у своїх країнах?

Перед великою війною європейські інституції не досить серйозно сприймали російську пропаганду. Такі видання, як Russia Today, вільно поширюють повну брехню без будь-яких обмежень, хоча RT переважно вже заборонена в більшості країн ЄС. 

Свобода слова вважається фундаментальним правом у демократичних суспільствах з європейського погляду. Було складно діяти належним чином під постійними атаками російської пропаганди та тролів у соціальних мережах. Обмеження свободи слова було б важливим кроком, який люди повинні прийняти. Я вважаю, що люди не розуміли, наскільки систематично і професійно працює ця пропаганда. Подолання цього виклику вимагало важкого переходу для багатьох суспільств.

В Україні вважають, що наші зусилля будуть марними без превентивних заходів, які дозволять уникнути подібних катастроф у майбутньому. Якими мають бути ці профілактичні заходи?

Я вважаю, що Україна має бути частиною НАТО. Невідомо, чи завершиться саміт НАТО у Вільнюсі офіційним запрошенням України приєднатися до НАТО, особливо враховуючи поточний воєнний стан країни. Але в перспективі Україна має бути частиною НАТО.

Ця війна показала, що ЄС є нашою основною опорою. Дискусії про національні аспекти незалежності в нинішній глобальній ситуації видаються недоречними. Тож Європейський Союз повинен і далі консолідуватися, маючи сильніші повноваження та кращі оборонні можливості, і, можливо, створити армію ЄС. І Україна має бути включена до цих спільних зусиль.

Дивлячись зі свого боку, чи бачите ви якісь стратегічні недоліки в тому, як українці реагують на цю неспровоковану та незаконну війну з боку Росії?

Чесно, ми були дуже вражені тим, як українські речники ефективно взяли під контроль наратив і ефективно спілкувалися. Я б не сказав, що за цей час були зроблені якісь суттєві помилки.

Зважаючи на масштаби цієї кризи та інтенсивність подій, більшість цих дій були проведені професійно та ефективно. 

Однак ми повинні визнати, що попереду буде багато викликів, особливо щодо післявоєнного відновлення та формування майбутнього України після перемоги.

Це буде вирішальний період, коли українська влада повинна буде продемонструвати винятковий професіоналізм і відданість завершеним реформам і трансформації суспільства, що є необхідними кроками перед тим, як Україна зможе приєднатися до ЄС. Тоді ми побачимо, наскільки українські політики віддані цьому довгому завданню.

Я передаю свої найкращі побажання всім причетним, а товариства Литви, Балтії та Польщі будуть першими, хто запропонує свою допомогу в різний спосіб у цьому процесі.

Хочу сказати, що український спротив був величезним натхненням для всіх, і ми щиро сподіваємося, що люди встоять, поки ця жахлива трагедія не закінчиться. Ми продовжуватимемо підтримувати Україну стільки, скільки буде потрібно, тому що це не лише боротьба України за незалежність, а й за демократію та безпеку Європи.