“Краса книжки в деталях і маленьких нюансах”. Осман Аріфмеметов і його “депортація”
“Моя депортація” – це книжка, написана в умовах російського ув’язнення. Там замість робочого столу – тюремні нари, а замість тиші для письма – гуркіт залізних дверей. Кримськотатарський активіст і громадянський журналіст Осман Аріфмеметов, якого РФ засудила до 14 років позбавлення волі за сфабрикованими звинуваченнями, написав книжку в російській неволі і вона вийшла друком у 2025 році.
У текстах, що вийшли за колючий дріт, він відтворює щоденність тюремного життя: обшуки, тісні камери, приниження й несправедливі суди. Але попри тиск і жорстокі умови, книжка звучить не як свідчення зламаної людини, а як документ гідності й сили. Це голос, який фіксує реальність неволі й водночас не дозволяє забути, що боротьба триває.
Про те, як створювалась книжка і як її тексти вплинули на всіх, хто над нею працював, читайте в матеріалі.
На першій презентації “Моєї депортації”, голова Центру прав людини ZMINA Тетяна Печончик, сказала про цю книгу так:
“Це глибоко особистий і водночас суспільно значущий текст, створений у надзвичайно складних умовах — у застінках російських СІЗО, а завдяки ініціативі Центру прав людини ZMINA цей голос з-за ґрат зможе бути почутим широкою аудиторією“.
Вихід книги став можливим завдяки співпраці видавництва “Віхола” з Центром прав людини ZMINA та за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program.
Перші кроки до публікації книги відбулись наприкінці липня 2024 року.
“На пошту видавництва прийшов лист із пропозицією видати книжку Османа. Ми з командою доволі швидко обговорили можливість реалізувати проєкт, і я запросила Вікторію на зустріч, де більше дізналась про Османа і його родину, про його незаконне утримання і фальсифіковані справи, про тексти, які він писав”, – згадує співзасновниця видавництва “Віхола” Ірина Щепіна.
Після того, як менеджерка проєктів Центру прав людини ZMINA Вікторія Нестеренко надіслала повний рукопис, сумнівів щодо того, чи варто братися за книгу, у команди видавництва не залишилось.
Ірина Щепіна. Фото з відкритих джерел“Ми пройнялися історією Османа, нам хотілось, щоб про нього дізналось більше людей, щоб прочитали про обставини, в яких йому довелося бути, бо в них показана суть каральної системи Росії, її абсолютно байдуже ставлення до людського життя і прав людини”, – каже Щепіна.
Видавництво вирішило підійти до цього проєкту як до місійного: розповісти історію людини, яка не може озвучити її особисто, і дати читачеві змогу почути голос Османа. Робота над книжкою мала свої виклики. Зокрема, виникала потреба пояснювати читачеві кримськотатарські слова та імена осіб, згаданих у текстах, які сам автор не завжди детально описував.
“Проте редактори, яких залучила зі свого боку ZMINA, зробили всі відповідні примітки, щоб у читача, який не володіє кримськотатарською, було уявлення, про що йдеться”, – пояснює Щепіна.
Також для кращого розуміння образу автора була підготовлена біографічна довідка та передмова від Нарімана Джеляла.
Книга Османа Аріфмеметова. Фото: Олександра ЄфименкоДля видавництва книжка стала не лише літературним проєктом, а й важливим інструментом громадянської уваги до проблеми цивільних заручників.
“Книжка фіксує цей досвід, цю проблему, вона розповідає історії, за якими стоять реальні досвіди людей. Важливо їх читати і говорити про них. Найменше, що ми можемо, – це зробити видимими голоси цих людей”, – каже Щепіна.
Станом на середину травня 2025 року після виходу книжки видавництво продало 1016 паперових примірників. Це – кількість книжок, відвантажених у книгарні та інші точки продажів. Деякі вже придбані, а якісь ще лишаються в книгарнях. Електронна версія також доступна, проте кількість проданих електронних примірників значно менша.
Щодо перекладів іншими мовами, то видавництво поки що не займається цим напряму, проте готове співпрацювати з іноземними видавцями: “Якщо закордонне видавництво захоче купити ліцензію на переклад книжки Османа, ми будемо цьому дуже раді і посприяємо, чим зможемо”.
Робота над “Моєю депортацією” поєднала місійну літературу, документальні свідчення та редакторську увагу до деталей, щоб історія одного кримськотатарського журналіста стала зрозумілою і доступною для українського читача.
Перекладачка та літературна редакторка книжки Османа Аріфмеметова “Моя депортація” Марія Горбач почала працювати над текстами Османа влітку 2021 року. Їй запропонували перекласти і відредагувати перший репортаж про один день у камері-одиночці, а згодом – ще один текст узимку 2021–2022 року, який публікувався в українських медіа. Через рік вона отримала пропозицію оцінити інші матеріали Османа та визначити, чи можна з них створити книжку, і згодом узялася за її переклад і редагування.
Перший текст їй запропонував Тарас Ібрагімов, український репортер, кореспондент, який чотири роки працював в окупованому Криму. Марія наголошує, що вже тоді помітила в текстах характерні риси автора: стиль, детальність і здатність до глибокої рефлексії.
“Мені дуже сподобалася його стилістика. Я була і вражена, і здивована змістом, що людина в таких умовах може настільки неодноманітно і настільки рефлексивно описувати все, що відбувається”, – розповідає вона.
Марія Горбач. Фото: Олександра ЄфименкоУ процесі роботи виникла потреба заповнити “білі плями” у текстах, які з’явилися через багаторазову передачу матеріалів. Особливо це стосувалося етапу очікування апеляційного суду, який став третьою частиною книжки.
“На етапі, коли тексти книжки потрапили до мене, Осман очікував вироку апеляційного суду, і ми домовилися, що завершимо книжку тим вироком. Але цей апеляційний суд відкладався дуже довго, майже на рік, і весь той час я працювала над усіма текстами”, – пояснює редакторка.
Структура книжки формувалася навколо трьох основних блоків: досудове слідство, судові засідання та очікування апеляційного рішення. Горбач поступово занурювалася в тему кримських політв’язнів, раніше для неї мало досліджену.
“Насправді я знала те, що найбільше медійно висвітлювалося, коли звільнили Олега Сенцова, Сашка Кольченка, і я знала, що є ще кримські політв’язні, які теж ув’язнені. Але глибоко я цю тему не досліджувала”, – додає вона.
Особливою для неї стала перша частина книжки, де описане перебування Османа в одиночній камері. Тут переплітаються особисті переживання, буденні деталі та підготовка до судового засідання, що робить текст різноплановим і живим.
“Там дуже багато його особистих рефлексій, і він дуже різноплановий. З того боку, що там можна побачити весь абсурд судової системи, хоч і немає опису безпосереднього судового засідання, але є контакт із контролерами, які перевіряють, приходять до нього в камеру”, – говорить редакторка.
Водночас вона підкреслює, що автор ніколи не тримав у руках власної книги. Він писав, але не бачив її цілісним виданням, що робить роботу редакторки ще більш відповідальною.
Осман Аріфмеметов у суді. Фото: Олександра ЄфименкоУкраїнська журналістка Альона Савчук кілька років працювала в окупованому Криму. Саме там вона вперше познайомилася з Османом Аріфмеметовим. Їхня зустріч відбулася під час судових засідань у Сімферополі, де журналістка записувала коментарі присутніх.
“Здається, це була перша Сімферопольська група, там де брати Абдулаєви. Я побачила Ремзі (громадянський журналіст, нині політв’язень Ремзі Бекіров. – Ред.) і Османа. Вони разом завжди були, два брата-акробата, як я кажу”, – розповідає Савчук.
За її словами, Осман завжди відрізнявся серйозністю і зосередженістю, тоді як Ремзі був голосним і помітним.
“Осман біля нього завжди був людиною такою. Він багато думав, багато слухав, але не багато говорив”, – додає журналістка.
Альона Савчук в Криму. Фото: Олександра ЄфименкоЗгодом, коли Осман і Ремзі почали займатися громадянською журналістикою, Альона почала частіше перетинатися з ними.
“Коли вони були на свободі, Осман не писав великих текстів. Вони всі були більше заточені на відео. Але саме з текстами його я познайомилась тоді, коли його арештували, і він почав робити певні нотатки”, – згадує вона. На її думку, у текстах відчувалася педантичність і уважність до деталей, які робили їх цінними для журналістики.
Савчук підкреслює, що ще до появи книжки “Моя депортація” команда, з якою вона працювала, помічала у Османа здатність глибоко спостерігати за людьми і явищами.
“Осман страшенно буквальний, він старався передати все фактологічно дуже чітко, але разом з тим помічав і підбирав якісь такі нюанси емоційні, видно, що людина глибоко копала”, – пояснює журналістка. Саме ця уважність до деталей стала основою для його майбутньої книжки.
Робота журналістки в окупованому Криму залишила глибокий слід у її професійному та емоційному досвіді. Вона пам’ятає ранок березня 2019 року, коли почалися масові обшуки, а серед затриманих був і Осман Аріфмеметов.
“Спочатку була розгубленість, потім велика тривога, потім просто прийняття, і треба було щось з цим робити. Ми почали робити те, що могли, там, де ми, є і з тим, що маємо”, – розповідає Альона Савчук.
На її думку, серед затриманих не було випадкових людей – всі вони активно працювали в журналістиці, активізмі чи допомозі політв’язням.
Альона також згадує власний досвід читання книжки Османа і відзначає, що навіть будучи знайомою з темою ув’язнення, вона відкривала для себе нові нюанси.
“Я любила підмічати деталі, мені подобалися не стільки якісь окремі історії, скільки ті слова, які він підбирає, або ті образи, які він формулює. Краса цієї книжки саме в деталях і маленьких нюансах”, – пояснює журналістка.
Книга Османа Аріфмеметова. Фото: Олександра ЄфименкоОсобливо щемкі моменти для неї пов’язані зі спостереженням за тим, що було недоступне ув’язненим.
“Один з найщемкіших моментів – коли Осман пише, що він не бачив зорі дуже довго. Це настільки очевидна історія: ти не бачиш їх у тюрмі, а тут момент, коли вперше за рік чи півтора він побачив зорі”, – ділиться Савчук.
Такі дрібні на перший погляд деталі дозволяють відчути обмеження, у яких живе автор, і його переживання від розлуки з близькими. Ще один сильний момент – хвилювання Османа перед першим судовим засіданням, коли допускали друзів і родичів.
“Він дуже хвилювався від того, що тюрма змінює людей, і бачив, як сусід повідомляє, що одружився, і це настільки далеке від нього, настільки щемко, бо діти ростуть, життя йде, а ти ніби застиг”, – згадує журналістка.
