Культурні заборони – захист держави чи фундамент для майбутніх зловживань

Дата: 14 Листопада 2019 Автор: Єлизавета Сокуренко
A+ A- Підписатися

Український ПЕН продовжив серію дискусій щодо цензури в мистецтві. Першу – “Хто і навіщо цензурує українське мистецтво?” – провели у відповідь на низку гучних порушень права на свободу вираження поглядів, що сталася на початку 2019 року. Йдеться про виставку “Квантовий стрибок Шевченка”, яку знищив  націоналіст у київському метро, а також про ситуацію навколо інсталяції студента Спартака Хачанова, що її зруйнував викладач Київської академії мистецтв. 

Водночас на першій дискусії не були присутні представники влади, тож друга – “Мистецтво по(за) політикою: коли держава має право на цензуру?” – мала стати майданчиком, зокрема, й для чиновників, аби вони відповіли, чи є цензура в мистецтві наявною складовою української політики.  

Ще під час першого обговорення художник Микита Кадан зауважив, що цензура в мистецтві вже є рутиною. Говорив він як про так звану цензуру насильством, так і про адміністративну цензуру. Художник зазначав: коли представники мистецьких інституцій бачать, що погроми виставок (з боку праворадикалів. – Ред.) на певні теми систематично повторюються, то вони намагаються не допустити до показу твори, які стосуються цих тем, ще на рівні складання виставкового плану та продумування виставкової стратегії. 

Натомість під час другої дискусії її учасники зійшлися на тому, що ні погром виставки “Квантовий стрибок Шевченка”, ні руйнування інсталяції Хачанова виявами цензури не є. На переконання присутніх спікерів від влади та мистецького середовища, ці випадки здебільшого мають ситуаційний та особистий характер. Одні є актами вандалізму та хуліганства, інші інституційним баченням державних установ, кожна з яких має свої принципи і в господарську діяльність яких держава не втручається.  

Водночас медіаюрист “Платформи прав людини” Олександр Бурмагін коментує: те, що влада не вдається до дій, які поклали б край таким навколоцензурним виявам, уже становить загрозу свободі вираження поглядів. Адже, коли правоохоронці не розслідують та не карають винних у нападах на культурні заходи, це й надалі уможливлює подібні дії:

“Обов’язком держави є забезпечити невідворотність покарання. Відчутного, а не умовного”.

Зрештою, обговорення під час другої дискусії здебільшого зосередилося навколо питання цензури під час військового конфлікту. Власне, того, чи є цензурою заборона та обмеження на території України культурної продукції, виготовленої або пов’язаної з Російською Федерацією. 

У такий вектор дискусію спрямувала модераторка Дар’я Бадьор, редакторка відділу “Культура” видання LB.ua

Оскільки, за її словами, останніми роками саме це стало однією з визначальних рис культурної політики України: 

“За чотири роки Держкіно не надало прокатних посвідчень 620 фільмам і серіалам з Росії й тих країн, стрічки яких містять пропаганду силових органів держави-агресора. Держкомтелерадіо не допустив в Україну близько мільйона примірників книжок такого характеру. Крім того, в межах декомунізації з 2015 до 2018 року знесено 2500 тисяч пам’ятників”. 

З тим, що такі обмеження можна вважати цензурою, категорично не погоджується заступниця міністра культури Ірина Подоляк. Вона переконана, що не варто ототожнювати цензуру та заходи, впроваджені для захисту національних інтересів:

“Я категорично заперечую, що цензура стала частиною державної політики. Діяльність міністерства спрямована на те, щоб унеможливити цензуру в культурній політиці. Тому що цензура є забороненою Конституцією. Ті обмеження, регулювання, які запровадила держава щодо культурних продуктів, які мають зв’язок чи походження з Росії, не є цензурою, а лежать у площині захисту національних та безпекових інтересів держави”. 

Подоляк додає: вона сама є прибічницею того, що слід накласти санкції на весь культурний продукт, виготовлений чи пов’язаний з Росією. Утім, наголошує, що в міністерстві цим питанням не опікується. 

Чиновниця зазначає, що переглядати вже наявні регулювання в міністерстві не бачать підстав, оскільки загроза для України в інформаційному полі не зникла. 

Подоляк переконана, що, аби певні, зокрема мистецька, спільноти визначилися зі своїми діями в ситуаціях, коли є ті чи інші державні обмеження, вони мають об’єднуватися для саморегулювання та формувати власні етичні кодекси.  

Богдан Червак, заступник голови Держкомітету телебачення та радіомовлення, також упевнений, що питання цензури для України є вирішеним, оскільки її заборонено Конституцією. 

Дискусії ж про цензуру, каже він, навіть і не виникло б, якби не війна з Росією: 

“Одна з функцій держави під час бойових дій – робити все можливе, щоб культурний продукт із країни-агресора не приходив до України. Ніхто без томика Пушкіна чи Лермонтова не вмре. За потреби ми й самі можемо надрукувати. Але якщо робити вигляд, що ми не бачимо активних виявів поширення руського міра на території України, – це не жити власним життям”.

Водночас чоловік не вважає, що цензура, якби її й запровадили під час війни, є “чимось поганим”:

“Історичний досвід показує, що країни, які ведуть війну, вводять цензуру для перемоги над ворогом. Тому нічого поганого, на мою думку, не було б, якби на час бойових дій ввели цензуру, що допомогло б боротися з інформаційною експансією, війною, яку проти України веде Російська Федерація”.  

За словами Червака, ті, хто каже, що недемократично та нецивілізовано забороняти культурний продукт із Росії, не розуміють, що ціна питання життя людей:

“Одного разу, коли я був у Краматорську, мені розповіли історію: на одному з блокпостів у 2014 році українські збройні сили розгромили російських бойовиків. Лежали тіла мертвих росіян чи сепаратистів, у кишені одного з яких знайшли заборонену в Україні книжку. В цій книжці закликали вбивати українців. Ось, начитавшись цих книжок, чоловік узяв у руки автомат і поплатився життям”.  

На противагу історії Богдана Червака, художник Олександр Ройтбурд згадує власну про батька поета Бориса Херсонського, який усю Другу світову війну стріляв у німців, тримаючи в кишені томик Йоганна Ґете в оригіналі.

Митець запевняє, що питання цензури лежить не в законодавчій, а в етичній площині:

“Не знаю об’єктивного критерію, яким можна щось із Росії дозволяти, а щось забороняти. Критерії цензури лежать усередині нас, вона потрібна, але головний інструмент – це конкуренція, просвітництво. Саме просвітництво, а не зомбування. Важливо, щоб населення відновило спроможність думати”.

Хоча художник і погоджується, що іноді гасло “Геть від Москви” є доречним, та наводить як приклад таку ситуацію: 

“Два роки тому на Книжковому арсеналі я побачив книжки Олександра Дугіна і ледь не поліз битися [з тим, хто їх привіз]. Я кричав, що не хочу бачити, просив: “Приберіть це лайно, щоб наступного разу через таких, як ви, не заборонили російську книгу в Україні”. Керівництво примусило прибрати ці книжки”.  

Водночас Ройтбурд каже, що сьогодні в Україні мало перекладів різної, зокрема фахової, літератури. Наприклад, філософської та мистецтвознавчої, яка переважно доступна російською мовою.  

Андрій Курков, письменник та президент українського ПЕН, зі своєї позиції також запевняє, що в Україні цензура відсутня:

“Цензура – це коли держава контролює культурний чи інформаційний процес усередині країни. Те, що вона обмежує доступ культурної продукції з інших країн, зокрема коли триває війна, є захистом ринку. Автори в Україні пишуть та друкують усе що хочуть, їм не забороняють, не заклеюється ротів… От телесеріал “Свати” повернули на екрани судовим рішенням. Якщо так можна, це означає, що в нас цивілізована країна, або корумпований суд, або і те, і те”.

Медіаюрист Олександр Бурмагін натомість каже, що за певних умов заборона різних мистецьких продуктів з Росії може порушувати права людини. 

“Якщо говоримо про серіали, то можна зробити контент-аналіз, який виявить, що в них насаджують певні повідомлення, виокремити наративи (антиукраїнські. – Ред.). Але якщо йдеться про мистецтво не у форматі серіалів чи книжок, адже воно може набувати широкого спектра виявів та форм, то одна справа – казати: “Давайте відірвемося від культурного простору Росії”. Інша справа – взяти і написати алгоритм на папері, водночас дотриматися балансу прав людини щодо різних питань. Це дуже складно. Потрібні механізми, які б відсіювали зерна від плевел та вводили обмеження згідно з міжнародними стандартами”.

Шлях тотальних заборон або обмежень, додає медіаюрист, негативно вплине на рівень демократії в Україні та не буде прийнятий європейськими країнами:

“Це мають бути ювелірні механізми, що відсікатимуть усе небезпечне, залишаючи водночас інші предмети мистецтва”.  

Із цим погоджується й Метью Шааф, директор представництва Freedom House в Україні – співорганізатора дискусії. На переконання правозахисника, політика обмежень і заборон контенту та культурних продуктів, зокрема вироблених у Росії, суперечить міжнародним стандартам свободи вираження поглядів та має суттєвий негативний вплив на реалізацію прав і свобод людини в Україні.  

Насамперед, зауважує Шааф, проблемним із правозахисної точки зору виглядає процес вироблення рішень про заборону певного художнього твору чи використання символіки: 

“Йдеться про непрозорість такого процесу, закритість структур, зокрема Держкомтелерадіо, на які покладені відповідні функції, відсутність чітких критеріїв, який контент та за яких підстав має бути обмежений для ввезення і реалізації на території України тощо”. 

На підтвердження своїх слів правозахисник наводить цьогорічний приклад із книжкою російського релігієзнавця Андрія Десницького, яку Держкомтелерадіо спочатку заборонив, а після публічного листа автора про маніпуляцію з цитатою, в якій дослідник нібито “виправдовував загарбницьку політику РФ”, переглянув своє рішення. 

Шааф також каже, що чинна політика обмежень російського культурного продукту є непропорційною, оскільки зазвичай має доволі широкий характер стосовно будь-якого контенту або цілих видавництв, без зважування необхідності та доцільності заборони в кожному окремому випадку. 

Правозахисник переконаний: обмеження культурних продуктів без чітких критеріїв та відповідних рішень суду межує з цензурою, створює умови для зловживань щодо політичних чи ідеологічних опонентів у майбутньому, а також сприяє самоцензурі всередині мистецької та інтелектуальної спільнот і бізнесу, який допомагає розповсюджувати культурні продукти в Україні. 

“Крім того, така політика відтворює патерналістський підхід до громадян, адже обмежує свободу людини в доступі до інформації та ідей, її автономію приймати власні рішення про те, що він чи вона можуть створювати, читати або дивитися”, підсумував Шааф.  

Раніше в серії публікацій ZMINA писала про те, чи є в Україні цензура в мистецтві, про причини обмеження свободи вираження поглядів, наслідки цього, а також способи протидії, до яких вдавалися митці та громадянське суспільство. Перший текст стосувався знищення муралу Володимира Кузнецова “Коліївщина: Страшний суд” у 2013 році.  У другому на прикладі погрому виставки Давида Чичкана “Втрачена можливість” у Центрі візуальної культури ми розповіли про те, як представники праворадикальних рухів систематично вчиняють цензуру насильством. 

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: