Як розповідати дітям про права людини: домашнє завдання для вчителів

Якби можна було б давати домашнє завдання вчителям, то на весняних канікулах я би порадила їм позбутися радянського страху перед свободою і перечитати Міжнародний білль про права людини.

…Про повагу до гідності учня, про його свободу вираження поглядів та доступ до матеріалів з прав людини нещодавно говорили з директором Освітнього дому прав людини в Чернігові Сергієм Буровим, експертом національного соціологічного дослідження “Що українці знають і думають про права людини”.

Правозахисник прокоментував деякі цікаві цифри дослідження, на які було б не зайве звернути увагу управлінням освіти, адміністраціям шкіл та й самим учителям.

У межах дослідження було проведене, зокрема, опитування вчителів (112 осіб).

Найперше Сергій Буров звертає увагу на викривлене розуміння прав людини. Причому це біда не тільки освітян, а й усього суспільства:

“Учителі дуже часто поєднують права людини і обов’язки. Але це зовсім різні категорії. У нас побутує пострадянське кліше: от коли виконаєш свої обов’язки, тоді і матимеш права. Більше того, є побоювання, щоб людина мала свободу. Вважається, що у свободі багато ризиків, мовляв, буде зроблене щось не так. Тож треба учнів тримати в шорах: головне – не забувати про обов’язки…”.

За якусь мить Буров продовжив: “Можна побиватися, що недостатній рівень знань про права людини у вчителів, але… навіть у нашій Конституції чимала плутанина.

Про “викривленість” свідчить і той факт, що більшість опитаних учителів (60,7%) вважає, що викладання прав людини в школах є задовільним. “Це в той час, коли системне розуміння прав людини в українській школі взагалі відсутнє”, – гірко коментує мій співрозмовник.

Причин чимало. Бракує справді підготовлених кваліфікованих учителів (про це згадується 24 рази), це і неякісні програми, які не відповідають суті предмету прав людини (20 згадок), неякісні підручники (43 згадки). Загалом викладання абстрактне, бракує прикладів, які би показували зв’язок прав людини з іншими предметами, а головне – їхню “реальність” у житті (50 згадок).

Вчителі також називають незацікавленість учнів у правах людини в межах викладання різних предметів (наприклад, правознавства), оскільки їх вважають “необов’язковими”, як то кажуть – не для ЗНО (34 згадки).

У розмові із Сергієм Буровим спливає ще одне питання – доступу до матеріалів (зокрема, про це говорять 46 опитаних освітян).

“Як на мене, проблема не тільки у відсутності книжок. Нехай їх не так багато, але вони є… Однак є питання доступу до інформації. Адже доступ – це також і популяризація матеріалів про права людини, і рекомендації різних методик від органів управління освіти, і заклик ними користуватися тощо.

Так, про найвідоміший посібник Ради Європи з навчання молоді правам людини “Компас” знають дуже мало наших учителів. А він перекладений українською і розміщений у відкритому доступі. Причому “Компас” корисний не тільки суто для правничих дисциплін. Посібник може стати в нагоді навіть для проведення “звичайних” класних годин”, – ділиться експерт.

Права людини, за великим рахунком, можна вивчати і… на математиці.

Треба також прибирати із задач нечутливі ґендерні стереотипи, коли дівчинка чистить два відра картоплі, а хлопець виготовляє шурупи…”, – пояснює Буров.

Освітянською мовою це значить “компетентнісний підхід”. Про це йдеться, зокрема, в статті 12 Закону України “Про освіту”. Серед переліку ключових компетентностей, необхідних кожній сучасній людині для успішної життєдіяльності, згадуються громадянські та соціальні компетентності, пов’язані з ідеями демократії, справедливості, рівності, прав людини, добробуту та здорового способу життя, з усвідомленням рівних прав і можливостей.

Причому Сергій Буров каже, що у викладанні прав людини (ширше – формуванні громадянської кометентності) важливий не тільки зміст, а й сама методика:

“Наскільки методи викладання є демократичними, чи поважає вчитель гідність і думку кожної дитини, її свободу висловлювання… Дитина може не погоджуватися з якимсь твердженням вчителя, але якщо вона обґрунтує чому, то це може бути відповідно оцінене”.

Обговорюючи результати дослідження, згадуємо і про різноманіття, питання дискримінації й готовність учителів до нових викликів, пов’язаних із правами людини.

Згідно з дослідженням, лише третина вчителів заявили, що в їхніх школах трапляються випадки дискримінації. “Цю цифру слід правильно тлумачити. У всіх без винятку навчальних закладах трапляються випадки дискримінації, навіть у найгарніших школах. Та лиш третина опитаних вміє їх помічати“, – каже Сергій Буров.

Про яку ж дискримінацію йдеться? Найчастіше вчителі згадують про дискримінацію учнів “з особливою поведінкою”, а саме неконтактні, нервові, гіперактивні діти тощо (21 згадка), часто кажуть про дискримінацію дітей з бідних сімей (11 згадок), фізично слабких, що не можуть себе захистити (11 згадок) або дітей, які мають конфлікт з так званими лідерами класу (11 згадок).

Сергій Буров називає ще одне цікаве спостереження: ніхто з опитаних освітян не сказав, що в школах дискримінують дітей з інвалідністю.

“Скоріш за все тому, що навчальні заклади в нас загалом не доступні для таких дітей. Якщо говорити про архітектурну доступність, то за даними Держстатистики з 16 395 навчальних закладів лише 69 можуть забезпечити по всій школі доступ дітям з інвалідністю. Тому навчання дітей з інвалідністю разом з іншими дітьми, на жаль, досі не є поширеною практикою. Тому їх просто немає для вчителів, нема кого і дискримінувати, як би це дико не звучало…”, – гірко всміхається мій співрозмовник.

Абсолютна більшість опитуваних (65 %) усвідомлюють, що завдання вчителів полягає також у тому, аби стежити, щоб діти не дискримінували одні одних, та вчасно на це реагувати. У той же час, близько п’ятої частини (17%) опитаних вчителів воліють перекласти із себе відповідальність щодо вирішення цієї проблеми – на батьків чи на дирекцію школи. Лиш невеличка частка респондентів зазначили, що протидія дискримінації повинне бути комплексною роботою вчителів, дирекції школи, батьків та шкільного психолога.

Якщо ж повернутися до теми інклюзивної освіти в школі, то слід пам’ятати, що це значно ширше, ніж про дітей з інвалідністю. Однак освітяни продовжують затято звітувати, що діти “з обмеженими можливостями” можуть нарешті (21 століття!) вчитися на рівні з іншими.

Зокрема, 3/5 опитаних виступають за інклюзивну освіту – навчання дітей з інвалідністю разом з іншими дітьми.

Утім, в контексті інклюзивної освіти чомусь забувається про створення рівного й безпечного доступу для решти: дітей біженців, дітей із ЛГБТ-спільноти (лесбійок, геїв, бісексуалів, трансґендерів), дітей-ромів та представників інших груп.

До слова, у математичних задачках зображені, як правило, “білі” дівчатка та хлопчики, а куди ж “поділися” інші, які складають значну частину нашого суспільства? Наприклад, діти з інвалідністю, діти інших національностей, релігій тощо. Як часто ви зустрінете в підручнику з алгебри, фізики чи навіть біології кримськотатарську дівчинку чи хлопчика, або дитину, яка пересувається на інвалідному візку?

“Учителі не звикли думати категоріями прав людини. Тож коли виникає “нестандартна” ситуація, – наприклад, учень “іншої” національності чи дитина з інвалідністю, – то нам зручніше запропонувати окремі спецшколи, спецкласи. Замість того, щоб замислитися: ця ж дитина має право навчатися в цій школі, просто для цього потрібні додаткові послуги чи заходи… А це і є права людини в дії”, – переконаний Сергій Буров.

Експертне опитування вчителів на тему “Права людини в Україні” було проведено з 22 листопада по 6 грудня 2016 року Фондом “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва на замовлення Програми розвитку ООН в Україні та у співпраці із ГО “Центр інформації про права людини” і Офісом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Всього опитано 112 респондентів.

Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини для Нової української школи