Як переселенцям не стати біженцями
Уникнути гуманітарної катастрофи – спільні рішення шукали влада, волонтери та міжнародні організації.
Згідно з Конвенцією про статус біженців, до якої у 2002 році приєдналася Україна, використовувати слово «біженець» до українських громадян є неправильним. Йдеться виключно про переселенців або внутрішньо переміщених осіб. Біженці ж тікають зі своєї країни в іншу.
За повідомленнями Моніторингової місії ООН з прав людини, наразі в Україні розпочалася «друга хвиля» переселенців, зокрема вразливих груп населення – люди з інвалідністю, похилого віку чоловіки та жінки, вагітні жінки, діти.
Однак на сьогодні фактично відсутня система обліку та реєстрації тимчасово переміщених осіб. Державна статистика включає тільки тих, хто звернувся по допомогу в Координаційний центр допомоги переселенцям з АР Криму, Донецької та Луганської областей. Станом на 13 червня 2014 року таким центром було зареєстровано лише 3009 переселенців у Харківській області. Утім, усі, хто займається переселенцями, стверджують, що ця цифра значно більша.
Куди звертатися й у яких регіонах поселитися тим, хто змушений тікати зі Сходу, розповідає начальник управління з організації допомоги тимчасовим пререселенцям Міністерства праці й соціальної політики Ірина Рукшина.
Відсутність точної статистики унеможливлює оцінити реальні масштаби того, що нині відбувається. Чи не тому основний тягар про розміщення переселенців у Харківській області і надання їм первинної допомоги ліг на плечі громадських організацій та волонтерів. Однак ті ризикують не впоратися, якщо потік переселенців збільшиться, а держава до того часу не мобілізує свої сили й ресурси.
Лиш минулої п’ятниці, 13 червня, у Харкові чи не вперше за стіл переговорів сіли представники влади, громадські організації, благодійні фонди, представники волонтерських ініціатив, офісу уповноваженого Верховної Ради з прав людини, міжнародних структур. Головне питання зустрічі – як об’єднати зусилля усіх, щоб організувати ефективну допомогу переселенцям.
Зокрема, домовилися створити Координаційну раду з представників усіх, хто надає допомогу. Сформувати єдиний ресурсний центр, де буде розміщатися оперативна інформація про табори, надання психологічної допомоги, юридичної підтримки, рахунки для збору коштів та гуманітарної допомоги тощо. Також як організувати спільну роботу тих, хто займається питанням вивозу людей із «гарячих точок». Учасники зустрічі сподіваються, що така Координаційна рада діятиме при губернаторові області.
По суті, відсутність діалогу між державою та представниками громадськості – чи не найболючіша точка для вирішення питань переселенців. Причому громадськість обвинувачує державу в тому, що ті «лиш сприяють або можливо надають допомогу». Чиновники ж кажуть, що питання на контролі ще з появи перших переселенців із Криму.
Ще одна ключова проблема – відсутність широкомасштабної інформаційної кампанії про те, хто і де надає допомогу тимчасово переміщеним особам у Харкові й області. Ольга з Донецька (ім’я змінено), яка вимушена зупинитися в Харкові, каже, що знайшла тимчасове житло через небайдужих людей у соціальних мережах. В які державні органи звертатися – інформації у ЗМІ й на сайтах держадміністрації, міської влади чи на вокзалі Харкова зовсім не достатньо.
Так, на ТБ рухомий рядок із телефонами, який швидко зникає, – малоефективний. На ФМ-хвилях радіо переважно подають короткі новинні блоки. Газети масово не друкують актуальні номери «гарячої лінії».
«Ми почали розміщати свої контакти у магазинах – як у найбільших точках скупчення людей. «Сарафанне радіо» в таких екстремальних ситуаціях не спрацьовує», – наголошує Анатолій Заболотний, директор Фонду Ріната Ахметова, що сприяє вивозу людей із «гарячих точок».
«Коли людина приїжджає на вокзал, вона повинна знати, до кого звертатися. Мають повсюди розміщатися інформаційні щити, на радіо і телебаченні регулярно йти повідомлення про місця для переселенців», – зазначає Бранка Шесто, голова регіонального представництва Моніторингової місії з прав людини ООН.
Створення «транзитного табору» на кордоні з Харківською та Донецькою областями допомогло б вирішити теперішні й запобігти у майбутньому чималим проблемам. У такому «транзитному таборі» мова не повинна йти про фільтрацію осіб. У ньому утікачі могли б отримати першу інформацію, стати на облік, пройти первинне медичне обстеження, отримати психологічну та юридичну допомогу. А для держави – мати можливість формувати список базових потреб переселенців.
Волонтери відзначають, що зараз багато хто говорить про можливість надання житла та їжі. Однак проблема й у наданні медичної допомоги для людей з інвалідністю і тим, хто потребує постійного лікування (як хворі на цукровий діабет, ВІЛ-інфіковані тощо). Майже мовчать про проблему дискримінації ромського населення. До цього, як то кажуть, у держави просто руки не ходять.
До слова, у хаотично створені табори для переселенців зазвичай приїжджають волонтери.Чиновники Департаменту праці та соціальної політики Харківської ОДА, управління Державної міграційної служби України, Центру зайнятості та інших держструктур мали б побувати там у першу чергу, щоб не тільки збирати інформацію, а й надавати консультації на місцях.
«Незважаючи на брак кадрових та фінансових ресурсів, виїзні візити ніхто не відміняв. Так ви можете особисто бачити проблеми тих, хто потребує допомоги. Часто люди, які опинилися в таборах, не мають змоги звідти виїхати або просто не знають, куди звертатися», – говорить Уповноважена Верховної Ради з прав людини Валерія Лутковська.
Україна стрімко наближається ще до однієї важливої проблеми: коли після надання тимчасового житла й задоволення базових потреб обов’язково постануть питання із захисту соціально-економічних прав (влаштування в дитячі садочки та школи, пошук роботи, питання пенсій та соціальної допомоги тощо).
«Важливо, що на сьогоднішній день більшість переселенців залежні від колективної допомоги, що в майбутньому може ускладнити їхню адаптацію до змінених умов проживання. Тож уже сьогодні державі варто подбати про розробку плану на далеку перспективу», – стверджує заступник Регіонального представника уповноваженого верховного комісара ООН у справах біженців Ванно Нупеч.
Народними депутатами та громадськістю поки розробляється проект Закону України «Про вимушених переселенців». Однак Олена Луньова, представник Моніторингової місії ООН з прав людини, наголошує, що закон не панацея.
«Є дійсно моменти, які не врегульовані, наприклад, отримання паспорту лише за місцем проживання чи за подальшим місцем проживання, але ці питання не життєво необхідні», – зауважує Луньова.
Якщо найближчим часом ці питання не будуть вирішені й діалог між державою та громадськістю не відбудеться, Україна ризикує втратити своїх громадян, підштовхуючи їх «перетворитися» з переселенців на біженців, стверджують експерти.
