Журналістку з Мелітополя викрали разом з чоловіком і звинуватили в тероризмі. Історія Ірини Левченко

Мелітопольська журналістка Ірина Левченко вже понад два з половиною роки перебуває в російській неволі. Її затримали разом з чоловіком Олександром у травні 2023 року та певний час обох утримували в підвалах Мелітополя. Згодом Ірину перевели до Донецького СІЗО №1. Родина кілька днів не знала, де перебуває подружжя, допоки не отримала фото короткої записки, яку зміг передати Олександр.

Пізніше з’ясувалося, що окупаційна влада висуває їм звинувачення в “тероризмі” та готує до “суду”. Ірина має понад 40 років журналістського досвіду та відома в Мелітополі своїми матеріалами про місцеві події та людей. Її чоловіка Олександра відпустили у серпні 2024 року, через рік і чотири місяці після затримання, весь цей час його утримували в місті.

Сестра Ірини Олена Руденко виїхала з окупованого Мелітополя в Київ. Кореспондентка ZMINA зустрілася з Оленою, щоб записати історію її старшої сестри.

“Того ранку ми ще списалися, а ввечері вона вже не відповідала”

Мелітопольська журналістка Ірина Левченко вже понад два з половиною роки перебуває в російській неволі. Спершу її утримували в підвалах Мелітополя, куди її забрали разом із чоловіком Олександром. За останніми даними, перебуває в Донецькому СІЗО №1, а окупаційна влада може етапувати її до Криму на російський суд. Ірину та її чоловіка затримали 6 травня 2023 року. Подружжя залишалося в окупованому місті свідомо – обоє пенсіонери. Ірина вже не працювала в медіасфері. 

“Того ранку ми ще списалися, а ввечері вона вже не відповідала. Наступні дві доби теж була тиша. У нашій родині ми – зовсім маленька сім’я, і опинилися в повній невідомості”, – розповідає сестра Ірини Олена Руденко.

Через кілька днів від знайомої з Мелітополя вона дізналась про затримання Ірини на Олександра на вулиці російськими військовими. Знайома бачила, як Ірина спілкувалася на вулиці з російськими військовими, а згодом підійшов Олександр.

“Ірина глянула на неї й поглядом показала не втручатися. Їх просто повели потім”, – переказує Олена слова знайомої. Лише через тиждень чи два родина отримала перше повідомлення. Це було фото короткої записки, яку Олександр зміг передати назовні. Там зазначалося, що їх затримали, висувають звинувачення в “тероризмі” та очікують на “суд”.

Записка Олександра Левченка після затримання родини: “Ірина і я сидимо з 6 травня на Чернишевського. Передай Дмитру”. Фото: з особистого архіву Олени Руденко

За словами Олени, встановити факт ув’язнення було майже неможливо – ані адвокатів, ані офіційних підтверджень від російських структур родина не отримувала, а поради організацій були суперечливими.

“Ми збирали інформацію буквально по крихтах. Зараз можу пояснити, що за чим робити покроково, а тоді ми рухалися наосліп”, – говорить вона. 

“Вона уважно слухала, ставила запитання, описувала життя міста”

Ірина Левченко працювала журналісткою 41 рік. Вона починала свою професію з газети “Моторобудівник”, працювала в мелітопольській районній газеті “Новий день”, а також була власкором обласних і всеукраїнських друкованих медіа. В одному зі своїх інтерв’ю 2017 року, опублікованому в регіональному запорізькому медіа “МВ”, Левченко розповідає про свою роботу так:

“Розповідаючи про цю роботу комусь, я часто порівнюю рівень інформації та власне готових матеріалів із… ресторанними стравами та вишуканою подачею. Тобто про те, що сталося у Запорізькій області, має бути цікаво прочитати мешканцю Львівської, Одеської, Полтавської областей, столиці. Ми ж ходимо до ресторану не скуштувати банальних відварених макаронів? Високі вимоги й до самих статей – точності фактів, прізвищ, назв і дат. Ще у нас автори матеріалів не висловлюють оціночних суджень. Натомість наводять слова експертів з описуваної теми чи думки учасників, свідків події, чи громадськості. Нас не контролює керівництво, тому ми самі, коли хочемо, тоді й засинаємо над клавіатурою”.

Ірина Левченко. Фото: з родинного архіву

Ірина також брала участь у громадських ініціативах. У неї є медаль від Державної служби з надзвичайних ситуацій за роботу під час аварій та криз у регіоні. Згодом журналістка співпрацювала з різними виданнями на міському та національному рівні, але в Мелітополі її найбільше знали як авторку матеріалів про місцеві події та людей.

“Вона писала про людей, їхні історії, намагалася зрозуміти мотиви та обставини. Не просто сухі факти, а розкриття ситуації й характери. Вона уважно слухала, ставила запитання, описувала життя міста”, – згадує сестра.

У серпні 2024 року чоловіка Ірини Олександра, якого затримали разом з нею, відпустили. З моменту його затримання минув рік і 4 місяці. Йому видали російську довідку, що він був затриманий на 21 добу за “порушення комендантської години”. Під час обшуку в нього забрали паспорт, банківські картки та гроші. Відомо, що весь цей час Олександра тримали в Мелітополі, періодично перевозячи з одного до іншого місця утримання. Дружину він бачив один раз на прогулянці в СІЗО, поговорити їм не вдалося. 

Ірина й Олександр Левченко. Фото: Facebook сторінка пані Ірини

Після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну Олена Руденко вирішила виїхати з на той момент вже окупованого Мелітополя разом із тваринами. У неї було 12 домашніх улюбленців: два собаки, два коти та вісім тхорів. Донька Олени знайшла нових господарів для чотирьох тхорів і передала їх у добрі руки відповідальним людям у місті. Решту тварин родина вивезла з собою і почала нове життя в Києві. Олена каже, що не хотіла б повертатися в Мелітополь навіть після деокупації, говорить, повномасштабне вторгнення одразу показало “хто є хто”:

“В перші хвилини стало зрозуміло, хто колаборант, хто зрадник. Продовжувати жити з цими людьми я не зможу. Після звільнення міста теж”. 

Олена Руденко, сестра Ірини Левченко. Фото: Олександра Єфименко

“Листи короткі, іноді лише 10–11 рядків”

Зв’язок Ірини з родиною наразі обмежений через умови утримання. Вона надсилає короткі листи через волонтерів, описуючи повсякденне життя та цікавлячись близькими. Родина підтримує її, пересилаючи необхідні речі та гроші через знайомих і волонтерів.

“Вона більше спілкується через волонтерів. Листи короткі, іноді лише 10–11 рядків, бо пересилка коштує дорого. Ми намагаємося надсилати додаткову інформацію про сім’ю та життя в Києві, щоб у неї було відчуття зв’язку з рідними”, – розповідає Олена.

Сестра додає, що Ірина знає про дітей і онуків, отримує їхні фотографії та новини, але через умови утримання спілкування обмежене. Вона також зазначає, що адвокат, який надає допомогу від російської держави, практично не впливає на ситуацію та доступ до Ірини. 

Ірина Левченко в Мелітополі. Фото: з родинного архіву

Також, за словами Олени, родина неодноразово зверталася до гуманітарних структур, зокрема до Червоного Хреста, однак взаємодія виявилася непродуктивною:

“У мене просто дуже багато питань до Червоного Хреста. Вони зателефонували й запитали, чи є в нас якісь новини про Ірину. Серйозно? Це вони питали в нас, чи ми щось знаємо. На той момент я ледве стримувалася. Бо саме ця організація має знати новини про Ірину, а не ми”.

Родина продовжує збирати будь-яку інформацію про Ірину та підтримувати з нею зв’язок, наскільки це дозволяють умови утримання.