“Тут 7–8 кілометрів”: директора школи на Херсонщині окупанти змусили перепливати Дніпро, бо не хотів співпрацювати

Сергій (ім’я змінено з міркувань безпеки) працював директором школи в одному із сіл Лівобережної Херсонщини. Перший час після окупації російські військові лише проходили через їхнє село транзитом, тож учителі продовжували навчати місцевих дітей онлайн. Але з осені росіяни прагнули налагодити навчання за своєю програмою і прийшли до директора з вимогою співпрацювати.

Уперше Сергія затримали в жовтні 2022 року, чотири дні тримали в гаражі разом з іншими бранцями – учасниками АТО, катували та залякували в різні способи: від погроз відрізати пальці болгаркою до тиску на його дружину та родину. Коли за кілька місяців окупантам остаточно стало зрозуміло, що директор не співпрацюватиме, йому, погрожуючи розстрілом, наказали пройти через замінований берег Дніпра та перепливати річку, щоб дістатися на деокуповану територію Херсонщини.

Про те, як тиснули на вчителів в окупації та як директору вдалося вижити й утекти разом з родиною, він розповів виданню ZMINA.

Катівня – це був гараж

Сергій розповідає, що на початку повномасштабного вторгнення росіяни просто йшли колонами через їхнє село в запорізькому напрямку.

“Танки, БТРи, КамАЗи, МАЗи, вся військова техніка. Для нас це було страшно – бачити ці колони. Але місцеве населення вони не чіпали”, – пригадує чоловік.

Улітку 2022-го окупанти кілька разів заїздили до сільської ради. Їм тоді потрібна була якась інформація. Вони могли також заїхати перевірити документи, пройтися по магазинах, дізнатися, “хто чим дихає”. У сусідньому селі був штаб російських ефесбівців, і вони періодично їздили навколишніми населеними пунктами.

Вперше до Сергія додому росіяни прийшли 30 жовтня 2022 року. Сусіди з іншого краю села вже зателефонували родині й сказали, що до села заїхали окупанти.

“Ми надвір повиходили. Насамперед наші документи, телефони перевірили, тоді зайшли разом з нами до хати. Їх було багато, всі з автоматами. Скільки їх було, не знаю, більш ніж 20 осіб. Через кожен метр стояв військовий, біля двору – БТР і російський джип “Патріот”, – каже Сергій.

Усі машини, які їхали дорогою повз їхній будинок, також зупиняли, перевіряли документи.

Росіяни почали розпитувати Сергія та його дружину, хто такі, де працюють. Далі розпитували про дітей.

“У мене ще є старший син від першого шлюбу. Він строковик, зараз служить. Почали допитувати, де служить, ким служить. Я сказав одне, що служить на Закарпатті. Вони воєнні дії не ведуть”, – додає Сергій.

За його словами, росіянам не сподобалось, як вони з дружиною відповідали на запитання, тож їх спочатку розвели в різні кімнати, а потім наказали їм обом збиратися.

“Ми одяглися. Почули у свій бік купу брудних слів. Зав’язали нам очі, зв’язали руки. Пальці зв’язали стяжками, обох заштовхали в БТР. А потім мене з БТРа витягли й у “патріот” посадили. По селу покатали трошки”, – пригадує чоловік.

Подружжя привезли до школи. Та коли окупанти побачили український прапор, одразу висловили незадоволення тим, що його досі не зняли.

“Чого не зняв?” Кажу: “Він мені не заважав”. Примусили мене знімати. Кажуть: “Співай гімн Росії”. Кажу: “Я його не знаю”. “Повторюй за нами”. Повторював. А прапор України поклав у кишеню”, – додає директор школи.

Далі Сергія з дружиною привезли на край села, розв’язали очі, руки лишили зв’язаними. Жінку відпустили, бо син сам лишився вдома. А його залишили в машині. Разом з ним із села забрали ще двох учасників АТО.

“Коли нас привезли на місце, мене залишили в гаражі, а хлопців завели в кухню. До вечора їх там допитували, мене в гаражі. Фізичне насильство… Пальці на ногах болгаркою погрожували відрізати. Залякували. Питали, хто в нас у селі патріот, хто за Україну, хто не дає їм працювати. Кого ще взяти, щоб побільше народу залякати”, – розповідає Сергій.

Каже, що його били, але акуратно, через ганчірку, щоб не лишати слідів. Серед катів були різні люди: одні тільки били, інші приходили й спокійним тоном говорили, про щось розпитували.

“Говорити треба було тільки російською, як українське слово вставиш – дістаєш так, що дихати не можеш. Я кажу, що мені важко говорити, я російською не спілкувався. Кажуть: не спіши – перекладай”, – свідчить Сергій.

До вечора з нього знущалися, а о 10-й годині вечора до нього в гараж завели одного з атовців на ім’я Олександр (ім’я змінено з міркувань безпеки). Колишній військовий розповів, що їх теж били й другий викрадений атовець, молодий хлопець, погодився співпрацювати з окупантами.

“Коли до голови приставляють автомат, то скажеш що завгодно, і коли в заручниках твоя сім’я, то те саме. Людина розповість і про себе те, що вона ніколи не робила. Ми потім на ранок побачили, що того хлопця відпустили, взяли із собою і поїхали знов на наше село”, – пригадує директор школи.

Зранку бранцям дали води, але з їжі не дали нічого. Під вечір другого дня росіяни привезли до катівні ще трьох хлопців з їхнього села.

“Нас з Олександром перемістили в кухню, а їх заперли в гараж. Катівня – це був гараж. Ми чули, як вони плакали. Молоді хлопці. Один – це мій учень, як наша донька (подружжя має трьох дітей. – Ред.), 19 років”, – розповідає Сергій.

На третій день, о 12-й ночі, до Сергія прийшов чоловік, який був у цієї групи окупантів за “старшого”. Він розповів, що росіяни приїздили до Сергія додому і зняли його дружину на відео.

Дружина Сергія Оксана (ім’я змінено з міркувань безпеки) пригадує, що того дня побачила у вікно, як до будинку під’їхав БТР. Росіяни зайшли у двір і сказали, що приїхали знімати відео.

“Питаю: “Яке відео?” Кажуть: “Про те, як добре вам живеться за Росії”. І що я проти них зроблю? Мене знов почало трусити… Чоловік у катівні, дитина вдома… Питаю: “Що мені треба казати?” Розповідають: “Кажіть, що “благодаря Российской Федерации нам стало лучше жить”… Прапор мені в руки дали”, – пригадує жінка.

Коли вона запитала про чоловіка, росіяни сказали, що він “нє разговорчівий… нє хочєт отбівниє єсть”. “Можемо і без пальців привезти”, – додали окупанти.

Вони кілька разів переписували відео, щоб картинка вийшла “гарною”, а тоді віддали Оксані ключі від школи, які кілька днів тому забрали в Сергія, і поїхали.

“Мені так тоді було гидко і зрозуміло, що все в них робиться під дулом автомата. Як ти можеш їм щось сказати. Ти беззахисний”, – додає жінка.

З нового року хотіли дітей навчати за російською програмою

Сергій розповідає, як “старший” у катівні показав йому відео, яке записали окупанти з його дружиною:

“Говорить: “Ваша дружина все усвідомила. Вона за Росію. Ось самі подивіться”.

Потім росіянин додав, що якщо чоловік “співпрацюватиме”, то все буде гаразд. Можуть навіть погодувати. Сергій натомість попросив води:

“Дали води. Ну, правда, десь о 12.30 дали ще банку тушкованки. Два дні до цього нічого не їв”.

Вночі до Сергія в гараж привели ще одного молодого хлопця, він упізнав директора школи. Тоді окупанти попросили Сергія провести “бесіду” з бранцем, “бо він не знає, що треба російським військовим говорити”.

“Виявляється, що коли його брали, то запитали, ким він хоче бути. Він молодий, йому 19 років. Він і відповів: військовим, як брат. Його й побили дуже”, – пригадує директор школи.

На четвертий день увечері (3 листопада 2022 року) бранців відпустили. Віддали документи, декому й телефони. Відвезли до сусіднього села, а тоді вже Сергій зателефонував сусідові, щоб той приїхав забрав чоловіків.

Вже 5 листопада окупанти почали масово заїздити до села. Заселялися в порожні будинки. Поселилися російські військові й по сусідству з родиною Сергія.

Він пригадує, що після цього майже пів року його та весь педагогічний колектив не чіпали. Вчителі продовжували навчати місцевих дітей онлайн, директор роздав людям трудові книжки та особові справи, щоб у них було все “на руках”, якщо хтось збиратиметься виїздити. 

У серпні 2022 року до села приїхала директорка школи із сусіднього населеного пункту, яка пішла на співпрацю з окупантами й представлялась як начальниця окупаційного “відділу освіти”. Вона наказала директору зібрати весь колектив і закликала співпрацювати з росіянами. Тоді вона ще зверталася до них українською 

“Коронна фраза: “Хто, як не ми, буде вчити наших дітей”. З нашого колективу вийшла тільки одна, згодилася на співпрацю. Її на зборах не було, але вона передзвонила, сказала: “Я буду”, – розповідає Сергій.

Наступного разу, за словами Сергія, нова “керівниця відділу освіти” приїхала в новорічний період. Говорила вже російською, крім учителів, зібрала також і батьків дітей. Їм пропонували відправити дітей до школи в райцентр за 30 кілометрів, де викладали вже за російською програмою. Але батьки сказали, що хочуть, щоб поточний рік діти навчались онлайн, тобто українською.

“Форсуватимеш Дніпро”

Вдруге до родини Сергія російські військові прийшли 21 червня 2023 року. Родина саме закінчила качати мед, у гості нікого не чекали, адже звикли до росіян, які щодня ходять вулицею.

“Я почула стук у ворота. Було 11 осіб. Питають: “Де чоловік?” Кажу: “На тому дворі”. Я Сергія покликала”, – пригадує Оксана.

Росіяни сказали директору, що знову хочуть “поспілкуватися”, перевірили телефони, документи. Чоловікові дозволили переодягтись і вчергове стали розпитувати про старшого сина.

“Кажу, що в Закарпатській області. Строкова служба. Військових дій не ведуть. Не вірили: “Яке там не ведуть. Всі строковики воюють. Яка частина?” Кажу: “Не знаю, мені не важливо. Головне, що живий, здоровий”, – пригадує чоловік.

Вони з дружиною винесли російські паспорти, кажуть, що довелося змінити, бо зателефонувала колега із сусіднього села і сказала, що тим, хто не візьме паспорт РФ, дають місяць на виселення, а далі – до Краснодарського краю. Крім того, без російських документів неможливо було вихати із села. Тому родина ухвалила рішення взяти паспорти РФ. Але й українські паспорти вони залишили.

Оксана говорить, що під час другого обшуку росіяни забрали комп’ютер і ноутбук. Окупанти наполегливо запитували, чому родина не виїде із села, якщо не хоче співпрацювати.

“Чому в сусідньому селі школа працює, а у вашому ні? Ви нам заважаєте працювати, ви нас здаєте. Чому ви залишили українські паспорти?” – переповідає жінка претензії окупантів.

Після цього росіяни порвали українські паспорти Сергія та Оксани, які знайшли під час обшуку. Потім сказали Сергієві, щоб він узяв ключі, і четверо росіян пішли з ним до школи.

Дорогою до школи один з них знову дорікав Сергію: “Ти сам не працюєш і іншим не даєш працювати”. 

“Я нікому не забороняв працювати”, – відповів Сергій. 

Тоді вони дорікнули, що він стосовно своїх співробітників написав накази щодо співпраці з окупаційною владою.

Директор школи пригадує, що складав відповідні документи лише щодо двох працівників школи – вчительки та медичної сестри. Він додає, що це загальноприйнята процедура: необхідно написати наказ про відсторонення від роботи, але зі збереженням місця роботи до закінчення воєнних дій без збереження зарплати.

“Вчителька без питань підписала цей наказ. А інша, медсестра шкільна, пішла працювати у ФАП на окупантів. Я запитав її: “Ви влаштовані офіційно, зарплату отримуєте?” Вона сказала, що так. Тоді, кажу, підпишіть наказ. Вона й сфотографувала документ. Ті люди, що по мене приходили, вони ж ходили в той ФАП. Отак, може, взяли телефончик перешерстити в неї, або вона сама здала”, – розповідає Сергій.

Чоловік додає, що донька медсестри, яка працювала в місцевій поліції, також пішла на співпрацю з окупантами, син у військкоматі працював і він також почав співпрацювати з окупаційною владою.

Сергію сказали, що на нього надійшла скарга, але не сказали, від кого саме.

“Якщо він (окупант. – Ред.) мені переказує зміст того документа, то він його бачив. А показати йому могла тільки одна людина. Росіянин додав: “Ти й іншим так само не даєш працювати, а люди хочуть”, – розповідає чоловік.

Коли прийшли до школи, директор відкрив усі двері, крім щитової та кабінету медсестри. Коли піднялися на другий поверх, до комп’ютерного класу, росіяни запитали, де техніка. Чоловік відповів, що комп’ютери були старі і їх списали перед війною. Але окупанти не повірили та обіцяли застрелити, якщо не скаже, де техніка. Тому Сергій усе ж розповів, куди сховав і комп’ютери, і принтери.

Після цього росіяни разом з чоловіком повернулися до нього додому. Там знову почали питати, чи чоловік згоден співпрацювати з окупаційною владою, а коли той відмовився, наказали йому взяти біле простирадло і йти з ними.

Бранця посадили в машину: на задньому сидінні два чоловіки, і ще двоє спереду. Автівку Сергій упізнав, бо її росіяни забрали в місцевих фермерів. Він спробував запитати, куди його везуть і чи надовго, тоді один з окупантів відповів: “Дніпро форсуватимеш!”

У той момент Сергій зрозумів, що це не ті хлопці, які приїздили вперше, і що забирають вони не на підвал. За шляхом, куди його везли, чоловік зорієнтувався, що їдуть вони в бік Дніпра. Десь на середині дороги одному з окупантів зателефонували.

“Кажуть, що знайшли комп’ютери, мультимедійну техніку і принтери. Кажуть, що можна посадити “за хіщєніє государственного імущєства”. Я все чую і думаю, що краще вже Дніпро, ніж тюрма. У нас хлопця одного забрали – досі не знають, що з ним і де він… Думаю, якщо це тюрма, то шансів мало повернутися”, – розповідає директор школи.

Військові РФ довезли чоловіка до причалу в одному із сусідніх сіл. Він пригадує, що в тому місці раніше був річпорт. Усі вийшли з машини, директора змусили знайти палицю і прив’язати до неї біле простирадло.

“Он вежу бачиш на тому березі? Мобільна вежа. Орієнтуйся туди. Кілометрів 7–8 перепливти цю річку. Добре. Можна йти. Йди на деокупований бік… Крок назад – стріляємо”, – пригадує чоловік.

Коли він ступив кілька кроків у бік Дніпра, один з росіян закричав: “Під ноги дивись – там міни“. І дійсно, як виявилося, уся затока була замінована. За словами директора, міни були розташовані в шість рядів. Чоловік не одразу побачив вибухівку, але завдяки словам окупанта зрозумів, що треба бути вкрай обережним і вивіряти кожен крок, адже він може стати останнім.

Сергій також пізніше дізнався, що наступного дня після того, як окупанти змусили його йти замінованомим берегом, на те саме місце привезли ще одного цивільного, який не дійшов до води й підірвався на вибухівці.

Але директору школи пощастило, і він таки дійшов до води, викинув палицю, а простирадло пов’язав на себе.

“Спочатку треба було метрів 700–800 пропливти проти течії, і я ще розраховував, що десь, може, не так глибоко. Заходячи у воду, я з усіма вже попрощався. Шок. Відчуваю, що течія дуже сильна. Чую, що курточка і простирадло мене тягнуть… Думаю, може, це й краще: побачать, що куртку течією потягло – отже, це йому все”, – пригадує чоловік.

Він спробував пливти проти течії, але відчув, що його зносить. Тоді Сергій почав пливти до берега, але сильна течія відкидала його і від берега. Тоді чоловік спробував дістати до дна і зрозумів, що дном річки йому буде легше “дійти”. Так він пірнав і йшов дном, аж поки не повернувся назад і не дістався до берега. Сергій розумів, що треба якось повертатися, адже вдома дружина і дитина, тому вирішив рухатися вздовж річки в надії знайти незамінований вихід, адже до темряви йому треба було дістатися села (назву населеного пункту не називаємо з міркувань безпеки) і знайти там місце для укриття.

“Підняв голову, визирнув, побачив – увесь берег у мінах. Через кожні 20 метрів міна. Вийти на берег – нереально. Повзком вздовж берега півтора кілометра проповзаю, виглядаю з-за бугра: ага, я навпроти РЕС, місцеве орієнтування, отже я від них уже відійшов. Там видно бліндажі. Заміновану територію вони проглядають. З гаражів, де човни місцеві зберігають, теж спостерігають – вирізані віконечка”, – розповідає Сергій.

У деяких місцях чоловік міг просто пригнутись і перебігти, були місця, які проглядалися, і тоді йому доводилося повзти. Він розповів, як згадав уроки фізкультури, коли вчив дітей орієнтуватися стежками тварин.

“Кілометрів, може, два я проповз, трохи підвівся. Остерігаюся, там на березі будинок великий. Думаю, або вже помітили та стежать, куди я йтиму, або ж дивом не помітили”, – додає чоловік.

В одному місці він побачив невеличку стежку, якою ходили тварини, по собачих слідах він наважився пройти 50 метрів і таки вийшов на берег. Там побачив кілька недобудованих російських бліндажів, таблички “міни”, але таки вийшов до села. Дорогою зустрів російську “газельку”, від якої не встиг сховатися, тому просто прикинувся п’яним.

Виїзд з окупації

“Я вирішив піти до знайомого. Дійшов до двору, ворота високі, я заглянув: він у дворі ходить. Жартома крикнув: “Пір’я є на продаж?” Він виходить і каже: “Сергію, що з тобою?!” Відповідаю: “Спочатку води дай, а тоді будемо балакати”, – пригадує чоловік.

Знайомий виніс Сергію води. Вони почали говорити, а тоді приятель раптом сказав: “Стій. Пішли в гараж допоможеш”.

Уже в приміщенні пояснив, що по сусідству живуть люди, які підтримують окупантів, тому треба бути обережними. У приятеля Сергій залишитися не зміг, адже це було небезпечно для самих господарів: у тому районі постійно літали російські дрони, крім того, сусіди могли його “здати” росіянам. Але йому дозволили помитися, дали перекусити та змінний одяг.

Сергій пригадав, що в цьому селі є ще одна його знайома, якій нещодавно він допоміг, тому чоловік вирішив звернутися до неї:

“Насилу я достукався у той двір. Вийшла вона. Питає: “Сергію, що з тобою, що це в тебе за одяг?” А мені дали одяг дитячий. Ну ясно, що мої форми й форми їхніх дітей трохи відрізняються. Сказав: “Дайте мені десь сховатися, бо вже сьома година вечора, уночі йти я не можу”.

Чоловік розповів знайомій, що з ним трапилося. Вона зателефонувала до сина, попросила, щоб уранці, коли він їхатиме через міст, подивився, чи стоять там окупанти.

“Вони мають машину, і до нас у село товар возять, там магазин тримають. Сказала, що треба людину перевезти, не стала нічого телефоном пояснювати. Кажу, мені додому треба повідомити якось, що я живий. Тоді вона телефонує до продавця в нашому селі й каже: “Мав прийти до мене кум, а прийшов твій кум… буду з твоїм кумом ночувати. Завтра буде можливість поговорити”, – розповів директор школи.

Вранці приїхав син знайомої, сказав, що на мосту нікого немає. Тоді Сергій вирішив іти до своєї тітки, бо лишатися довго в приятельки також було не можна.

Дорогою йшов обережно, бо розумів, що його в цьому селі знають. Коли дійшов до тітчиного двору, побачив, що навпроти в будинку оселилися російські військові.

“Заходжу, дядько у дворі стоїть. Питаю, чи приймають вони гостей. Дядько зрадів. Зайшли в хату, а тітка питає: “Тебе відпустили?” Так, кажу, відпустили. Розповів, вона заніміла. Сама не знає, що зі мною робити. Але я не планував у них лишатися”, – розповідає чоловік.

Тоді родичі вирішили поселити Сергія в племінника, адже так здавалося безпечніше. Три дні директор школи жив у свого племінника, а тоді його побачили сусіди й почали ставити питання: “Хто це такий і що тут робить?” Як виявилося, вони теж підтримували окупантів.

Тоді Сергій знову повернувся до тітки й дев’ять днів жив у неї.

За цей час його дружина знайшла перевізників, щоб разом виїхати.

“Я йому казала, що треба виїздити, ми наражаємо на небезпеку і своїх рідних. Я знайшла перевізника з Мелітополя. Розповіла йому свою історію. Сказала, що паспортів у нас немає. Він сказав: “Не переживайте, візьмете ксерокопію”. 30 липня по нас приїхав новий бус”, – пригадує Оксана.

Вона пояснила перевізникові, що вони із сином в одному селі, а чоловік – в іншому. Коли перевізник вивозив Оксану із сином, на блокпосту окупати почали питати, куди вони їдуть, водій усім відповідав, що це евакуація з підтоплених територій до Мелітополя. Так вони проїхали два блокпости. Далі зустрілись із Сергієм, а коли проїхали ще кілька сусідніх населених пунктів і зрозуміли, що на блокпостах їх пропускають, трохи “видихнули”.

Оксана пригадує, що, коли вони приїхали до пункту пропуску в Новоазовському, всі пасажири автобуса паспорти показали, лише в них не було оригіналів документів, тільки копії.

“Російський військовий кудись передзвонив, перепитав, сказав – усе нормально. Дали анкету заповнити. Нас було дев’ять осіб, українців троє… По черзі почали викликати, один пальці сканує, інший фотографує, як злочинця якогось. Ставили запитання: куди, звідки”, – згадує Оксана.

Вони з чоловіком розповідали, що виїхали з підтоплених територій, але нервували, бо якби окупанти перевірили, то зрозуміли б, що їхній район не був підтоплений. За півтори години їм таки видали документи, і вони поїхали далі. Їхали всю ніч, приїхали до Новоазовська, а далі до Колотилівки (їхали через Росію).

“У Новоазовську не так грубіянили, як тут. Вони нас ненавидять. Усі сумки перерили. Документи. Тільки мене викликали на допит. Чоловіка і сина не викликали. Про дітей питали, якого віку, чи служать”, – розповіла Оксана.

Росіяни таки пропустили Сергія з родиною, але їм довелося пішки йти 1800 метрів від Колотилівки до Покровки на Сумщині. А вже на українській території переселенців зустрічали військові. Оксана розповідає, що на людей чекали автобуси, волонтери годували безкоштовно і давали можливість переночувати. На ранок автобуси також вивозили людей безоплатно.

Жінка також розповіла, що українські військові перевірили їхні телефони, їм же родина розповіла про те, що вони пережили в окупації.

Потім Сергій із дружиною та сином поїхав до двох старших доньок у Київ, тут родина відновила паспорти та трохи налагодила побут. Але зараз їм скасували виплати ВПО і пільги для переселенців. Тому родина поки намагається поновити виплати від держави. Адже Оксана має проблеми зі здоров’ям – їй важко працювати. А Сергій лишається директором школи в окупації, але дистанційно. Він не хоче кидати колег, які досі лишаються в рідному селі. Тому знайти повноцінну роботу в Києві йому також складно.

Сергій додав, що в його селі наразі кілька дітей навчаються дистанційно в українській школі, також є ті, кого примусили ходити до школи в сусіднє село. Батькам погрожували забрати дітей, якщо вони не погодяться. Але більшість із цих дітей навчається одночасно і в російській, і в українській школі: домовляються, що виходитимуть на зв’язок після обіду.