“Хохлів не лікуємо”: дружина кримського політв’язня Івана Яцкіна розповіла про систему в російській колонії
Кримчанина, жителя Сімферопольського району нині окупованого півострова Івана Яцкіна російська ФСБ затримала в жовтні 2019 року за звинуваченням у “державній зраді”. Де він перебуває, родина дізналася лише в грудні: після затримання його вивезли до московського СІЗО “Лефортово”.
Слідство, а потім судове слухання справи тривали близько двох років. Російські слідчі стверджували, що Яцкін нібито передавав Службі безпеки України відомості, які становлять державну таємницю Росії. В СБУ заявили, що такий громадянин з ними не співпрацював.
У травні 2021-го так званий “верховний суд Криму” засудив Яцкіна до 11 років колонії суворого режиму з обмеженням в один рік. Засідання відбувалися в закритому режимі, що створило всі умови для порушення права на справедливий судовий розгляд, переконані правозахисники. У червні 2022 року верховний суд Росії відхилив касаційну скаргу захисту Яцкіна на вирок, залишивши його чинним.
Наразі чоловік, визнаний політв’язнем, відбуває покарання у виправній колонії Кемеровської області. У нього серйозні проблеми зі здоров’ям: тромбофлебіт і супутні трофічні виразки на ногах, які необхідно постійно обробляти, різко впав зір. Уже в ув’язненні йому поставили діагноз “остеохондроз”. Однак головний біль і біль у грудній клітці в бранця Кремля з’явилися після “Лефортова”, де в нього був конфлікт зі співкамерником. Попри свій стан необхідну медичну допомогу чоловік у колонії не отримує.
Про те, як зараз почувається Іван Яцкін, чи вдається передавати йому медикаменти й що допомагає триматися йому та його родині, розповіла дружина політв’язня Гульнара Кадирова.
“Насправді новин у нас дуже мало. Більш-менш було до квітня нинішнього року, а після цього зв’язок майже припинився, аж до того, що мені довелося відправляти до колонії адвоката, щоб дізнатися, як в Івана справи”, – каже Гульнара.
Після візиту адвоката якийсь час Яцкіну дозволяли телефонувати додому, але незабаром це знову припинилося.
Листів від Івана сім’я теж не отримує, так само як і він, – ні від рідних, ні від правозахисників, хоча пишуть йому багато. Чому так, Гульнара точно не знає, але причин може бути безліч. Наприклад, можуть заборонити надсилати два листи в одному конверті.
“Зазвичай він надсилав листа, адресованого особисто мені, і ще одного – своїй мамі – одним конвертом. Я його потім передавала їй. А в якийсь момент сказали – не можна”, – розповідає жінка.
За тюремними правилами Іван має право телефонувати лише після написання заяви та підписання її адміністрацією колонії. Чоловік такі заяви пише регулярно, але їх не підписують. З різних причин. Адвокат розповідав Гульнарі, що одного разу Івану сказали, нібито він надто часто телефонує, потім не підписували, оскільки Іван вказав дату останнього дзвінка, а цього не треба робити…
“Якось не підписували, тому що він у заяві писав: Кримськотатарська народна республіка. Я йому кажу, та досить уже, напиши хоча б просто Крим, якщо вже не хочеш по-іншому”, – розповідає Гульнара.
Хоча до лояльніших в’язнів у колонії інше ставлення, для них правила можуть “трохи обійти”. Івану ж заяви треба писати щоразу, кидати їх до спеціальної скриньки чи віддавати особисто бригадиру. Далі доля цих заяв невідома, оскільки вони ніяк не реєструються. Довести, що людина їх писала, неможливо.
“Навіть якщо він кинув у скриньку цю заяву, то й що? Її взяли й викинули. Як було в Саратові. Він писав щодня заяви, нумерував їх. Просив: дайте зв’язок з рідними, надайте медичну допомогу, відшкодуйте вартість речей, які пошкодили, тощо. А цей папірець брали в його присутності, зминали й викидали в сміття. Він каже: “Що ви робите? У вас же відеореєстратори, як ви поводитесь?” А їм усе одно”, – розповіла дружина політв’язня.
Так і виходить, що це не адміністрація забороняє, а Іван не пише заяв на дзвінок.
Гульнара порадилася з адвокатом, вони надсилатимуть скаргу на такі дії працівників колонії.
З доступом до медицини все дуже погано
З лікуванням Івана Яцкіна, як і раніше, все погано. Фактично він його не отримує попри очевидну потребу.
“Пам’ятаю випадок, як він звернувся по допомогу до медсанчастини, а йому сказали: “Хохлів не лікуємо”, і все. До речі, тепер кажуть: “Ми євреїв не любимо у зв’язку з війною в Ізраїлі”. Мене навіть на нервовий сміх пробило, коли адвокат сказав, що раніше до Івана було упереджене ставлення, бо він “хохол”, а тепер він ще й єврей. Прямо “хохлоєврей” якийсь вийшов. І тих не люблять, і цих… Хоча незрозуміло, кого вони там узагалі люблять”, – розповідає Гульнара.
Не отримує Іван бодай якоїсь елементарної медичної допомоги. За словами дружини, якщо хтось і дає чоловікові перев’язувальні засоби, то це співкамерники, які ставляться до нього лояльно.
А ось мазями, які йому потрібні, у колонії не забезпечують. У медсанчастині заявили, що такі медикаменти мають надсилати родичі. Надіслати їх – невелика проблема, рідні роблять це регулярно, але отримати посилку не так просто, каже дружина політв’язня. Якщо раніше він міг це робити, хоча й з великими труднощами, то зараз такої можливості немає.
“Звичайно, однаково намагатимуся відправляти ліки з купою супровідних листів. Бо, звісно, краще зі здоров’ям у нього не стало, але він тримається, іншого виходу немає”, – пояснює Гульнара.
У Івана – тромбофлебіт, частину вен йому видалили ще до арешту, він переніс кілька операцій. Відповідно, йому не можна довго перебувати на ногах, підіймати важкі речі. Навіть взуття не може носити будь-яке, потрібне певне пошиття. Однак на це в колонії не звертають уваги.
Кілька разів Івана закривали в ШІЗО: одного разу він нібито був одягнений не за формою, іншого – відмовився виходити на зарядку, хоча відмова була обґрунтована.
“Та що там про спеціальне взуття, коли в нього й звичайного може не бути. Якось узимку в шльопанцях ходив. Отримав нормальне взуття перед моїм приїздом у травні на побачення, за день перед ним. Він ще сміявся тоді: мовляв, дивись, видали мені, щоб ти не скандалила”, – згадує Гульнара.
Підтасувати будь-які дані за умов ув’язнення дуже легко
Звісно, жінка намагається хоч трохи полегшити життя чоловіка в ув’язненні. Пише скарги, звернення, хоча й розуміє, що домогтися бодай якоїсь справедливості за тих умов украй складно. У колонії вдають, що реагують, імітують перевірки, хоча найчастіше це фікція. А підтасувати дані за умов ув’язнення дуже легко.
Наприклад, у відповідь на скарги, що Івану не дають спілкуватись із сім’єю, їй відповіли: “Як це він не телефонує? Телефонує, і дуже часто”.
“Я тільки зараз зрозуміла, як вони рахують: кожен виклик, навіть пропущений, вважають розмовою, що відбулася. Тобто, наприклад, я в лікарні з дітьми. Чоловік мені телефонує в цей момент. Я не можу підняти слухавку. Десять пропущених викликів, на 11-й відповідаю. А за логікою працівників колонії, цього дня ми поговорили 11 разів”, – пояснює Гульнара.
І таке ставлення часто-густо в російських колоніях, на що постійно скаржаться родичі ув’язнених, каже вона.
Щоб дізнатися, як справи в чоловіка, Гульнарі доводилося наймати адвокатів з Кемерова, які б відвідали його в ув’язненні. Вартість однієї поїздки чимала. Якщо треба, наприклад, написати скаргу, то ціна ще збільшується. А написати до трьох інстанцій – збільшується втричі.
“Звичайно, було б чудово і добре, щоб адвокат пару разів на місяць навідувався до Івана, стежив за умовами утримання тощо. Але це великі гроші, не за нашими доходами. Плюс у нас троє маленьких дітей”, – пояснює вона.
Чергову скаргу на неможливість зв’язатись із сім’єю та відсутність медичної допомоги Гульнара збирається надіслати начальнику колонії, де відбуває покарання її чоловік.
“Подивлюся, що він відповість і яка буде подальша реакція. Якщо ніяких результатів це не дасть, писатиму далі: до генпрокуратури, омбудсмана, тільки не до Москви, а в Кемерово. Москальковій писати марно, вона не відповідає”, – каже жінка.
“Не боїшся, що тромб відірветься випадково? Ми завжди знайдемо, що в довідці про смерть написати”
Гульнара подавала клопотання до ФСВП, оскільки Івана відправили так далеко від Криму відбувати покарання – у Кемерово: 5 тисяч кілометрів, 10 днів дороги та нечувані гроші, щоб дістатися.
“Ну невже ближче не можна було? У Криму є колонія суворого режиму, в Краснодарі, у Ставропольському краї, Ростові. Чому Кемерово – зрозуміти не можу”, – дивується вона.
Обґрунтували клопотання з юристами організації “Русь сидящая”: як аргументи – матеріальне становище, наявність маленьких дітей, роботи, навели правові докази. Клопотання подали на кількох сторінках, з мапами, виписками, де ще є колонії суворого режиму.
У відповідь отримали, що у ФСВП “не бачать причин переведення Івана Яцкіна ближче до місця проживання сім’ї”.
“Загрози для його життя немає, за станом здоров’я він може перебувати в Кемерові, чого ви вимагаєте, щоб його перевели? Пояснюю, що ми не можемо скористатися трьома довгостроковими й трьома короткостроковими побаченнями на рік. Фінансово це неможливо. Щоразу це 150–200 тисяч на проїзд. Плюс ліки, продукти треба передавати”, – каже Гульнара.
Із передачами, до речі, теж виникають проблеми. Наприклад, колишній начальник медсанчастини забороняв передавати медпрепарати посилкою. Мовляв, приїжджайте до колонії особисто і привозьте. Жінці довелося доводити, що вона має право пересилати препарати поштою:
“Пишу: ось є така стаття в кодексі, я вам надіслала копію. Подивіться, будь ласка, родичі засуджених мають право, тому прошу приймати. Іноді це допомагало, іноді ні”.
Ще в колонії, коли відмовляються прийняти ліки, можуть прикриватися тим, що потрібна виписка після обстеження та рекомендований перелік препаратів. Для цього Івану треба лягти до лікарні. Він не хоче, бо чудово розуміє, що це за лікарня, не знає, які препарати йому там можуть ввести й що вони здатні спровокувати.
“У нього тромбофлебіт, тому він побоюється, тим більше що в колонії йому постійно “натякали”, щось на кшталт “може тромб відірватися випадково” або ще щось. Говорили, мовляв, ми завжди знайдемо, що в довідці про смерть написати”. Тому він і відмовляється”, – розповідає Гульнара.
Щоразу, коли передає ліки посилкою, вона просить адміністрацію колонії переслати їй заяву за підписом Івана, що він справді їх отримав. Але там ніколи цього не роблять. Тому дізнатися, скільки й чого і чи отримав чоловік, вона може лише з телефонних розмов з ним.
Сили дає надія
Попри все Іван намагається триматися й не втрачати оптимізму. Сили дає надія, хоча останнім часом ситуація стала ще складнішою.
“Якщо раніше ми сподівалися на обмін, то зараз надії немає. У зв’язку з повномасштабною війною головне зараз – військовополонені, цивільні, які потрапили в полон. А ми сподіваємося хоча б на переведення ближче до дому”, – каже Гульнара.
Вона вірить, що все вийде й це буде Ставропольський чи Краснодарський край. Тоді сім’я матиме можливість приїжджати частіше до Івана. На сьогодні їй зі старшими синами вдалося побувати в нього лише раз.
Діти Івана та Гульнари часто питають про батька, говорять про нього. Дітей у сім’ї троє – Рінат, Арсен та Ріана: шість, п’ять і три роки.
“Якось Арсен каже мені: “Ти тата більше любиш, ніж мене, ти йому так усміхалася, прямо так його обіймала”. А Рінат відповідає: “Ну звичайно, вона ж його зрідка бачить, скучила”. Ріана, якщо я її посварю, починає плакати й кричати: “Тату! Я все татові розповім! Усі мене ображають!” А ще підходить до стінки, стає, ручку ставить над головою, як зріст міряють, і каже: “Дивись, я вже виросла, ви вже можете мене взяти із собою на літак, поїду до тата”, – розповідає Гульнара.
Діти дуже чекають на батька, сумують за ним. Тому жінка намагається робити все, що від неї залежить, і дуже вдячна всім, хто її підтримує.
“Із самого початку нам допомогли з адвокатом, з його оплатою. Я не знаю, як би впоралася сама. Ну був би в нас звичайний адвокат за призначенням з Москви. І інформації взагалі ніякої не було б про Івана: де він, що з ним? Потім зі мною зв’язалися київські адвокати, його справу передавали далі до міжнародних інстанцій. Із Криму мої документи відвезли, з мене навіть копійки не взяли”, – розповіла вона.
Премія імені Левка Лук’яненка – також колосальна допомога, попри те що курс гривні минулого року дуже впав. Впоралися й зараз теж упораються, впевнена Гульнара:
“Звичайно, я чудово розумію всі складнощі захисту. А як захистити Івана? Як його захистиш звідти, з України? Я навіть не уявляю. Адвоката найняти? Ну ходитиме він, просто битиметься головою об стіну, і все, не більше. Ось коли ще ЗМІ починають говорити або родичі галас підіймати, писати до різних інстанцій, це хоч якось допомагає”.
Зайві перевіряльники в колонії не дуже потрібні, їхнім працівникам це ні до чого, в них там свої справи й свої плани.
“До речі, нещодавно адвокат казав мені, що колонія, де зараз Іван, наразі напівпорожня. Їх нібито хочуть розформувати й відправити решту в’язнів до якоїсь іншої, теж у Кемеровській області. Я запитала, а куди всі поділися, було ж близько тисячі людей? Відповів, що хтось пішов на так звану СВО, хтось на УДВ”.
Сам Іван на умовно-дострокове визволення не розраховує.
“Він же засуджений за шпигунство, до нього в колонії взагалі особливе ставлення. Тож як можу підтримую чоловіка, і це дає сили триматися самій. Ну й діти, звичайно”, – підсумовує нашу розмову Гульнара.
Наталя Адамович, ZMINA, для “Дня”
