“Гаражні” історії. Про що мріють у Зайцевому

Дата: 31 Грудня 2016 Автор: Анастасія Федченко
A+ A- Підписатися

Цей текст – майже цілком пряма мова героїв, із якими я познайомилася в Зайцевому, пошматованому війною селищі неподалік Горлівки. Місцеві розповідають про гуманітарну катастрофу, яка спіткала Донбас: відсутність світла і вугілля, відсутність нормального життя, без автоматних черг та вибухів мін. І про те, що понад усе їм хочеться не смаколиків у черговій партії “гуманітарки” і навіть не високої пенсії, а хочеться миру.

ЛЮДМИЛА І “ГАРАЖ”

Зайцеве заметене снігом, із деяких димарів затишно в’ється дим. Тут тихо, тільки часом поодиноко або хором гавкають бездомні пси. Вулиці безлюдні, як зазвичай у багатьох українських селах.

Проте близько десятої ранку біля одного із цегляних будинків, де вікна закладені мішками з піском, а на подвір’ї стоїть гараж із залізними зеленими дверима, які встигли вицвісти від степового сонця, і на яких місцями видно сліди іржі, збирається невеличкий натовп. Майже всі – літнього віку. Чоловіки й жінки тихо перемовляються між собою про пенсії, дітей, мир та війну.

Натовп потроху більшає – люди сходяться з бічних вуличок, тягнучи за собою порожні санчата. “Транспорт” увесь надійний, тут немає благеньких експонатів. Однак моделі відрізняються: якісь зі звичайних дощок, що від ужитку посіріли, якісь – із яскравих штахеток, якісь зі спинками. На санчатах – по кілька дешевих картатих клейончатих сумок, із такими зазвичай їздять базарювати.

Цегляний гараж, критий шифером, і з зеленими дверима, – неофіційний центр Зайцевого. Точніше, лише однієї його частини. Бо війна роздерла село на три шматки, як сільські жінки деруть на ганчір’я старі простирадла.

Одна частина Зайцевого – підконтрольна Україні, інша відійшла окупованій бойовиками Горлівці. Разом зі школою, дитсадком, селищною радою та цвинтарем.

А цей крайок, куди я змогла доїхати, ще до вересня був сірою зоною, поки постановою Верховної Ради його не віднесли до Бахмутського району.

Тоді ж пенсіонерам, яких тут більшість, віддали заборгованості з пенсії, почали видавати “дитячі” та інші соціальні виплати. Тоді ж вдалося прилаштувати дітей шкільного віку в інтернат у Бахмуті. Батьки забирають їх на вихідні, а в понеділок уранці автобус знову відвозить школярів у найближче мирне місто.

– Хороший інтернат? – питаю у волонтерки Людмили.

– Грех жаловаться, – відповідає вона. – Во всяком случае лучше, чем когда дети учились в школе, которая сейчас на оккупированной территории. Из-за обстрелов они не ходили на уроки, и учителя просто передавали по телефону домашние задания. Ответственные родители, конечно, учили что-то с детьми, а остальные… В общем тот учебный год прошел мимо.

Людмила сама працювала вчителькою молодших класів у селищній школі. Звільнилася 2014-ого за вислугою років. Каже, через політичні розбіжності з керівництвом. Ані я, ані вона не уточнюємо, що це за розбіжності.

Жінка говорить тихо, лагідно, але впевнено, як, мабуть, говорила довгі роки роботи з “першачками”.

Після виходу на пенсію Людмила не знаходила собі місця – звикла ходити на роботу і бути комусь потрібною.

– Была ужасная тоска, была ужасная депрессия, было чувство брошенности и покинутости, – зривається. Помічаю в її очах сльози.

Людмила з іще двома місцевими активістками – Світланою та Галиною – об’єдналися, і щоб трохи відволіктися, і щоб вирішувати проблеми “своєї” частини села. Правоохоронець, який утік від війни, віддав їм під “офіс” гараж. І хоча “контора” розширилася вже до будинку, де постійно топлять грубку вугіллям і можна прийти погрітися, де наллють чаю і пригостять печивом та цукерками кожного гостя, назва залишилася.

– Одно время как-то было такое ощущение, – Людмила на мить запинається, – чувство тяжести, что мы никому не нужны. Сейчас, особенно тогда, когда приняли закон о том, что нас присоединили к Артемовскому (Бахмутскому) району, к нам частенько приезжает власть, губернатор был у нас, заместители. Поэтому сказать, что мы забыты, нет, мы не забыты, помощь нам оказывается, поддержка оказывается, проблемы какие-то решаются, например, нам пустили автобус, два раза в неделю ходит, людям выплатили пенсию здесь, на этой территории, естественно, обеспечиваются гуманитаркой.  

Уся гуманітарна допомога від українських та міжнародних організацій (найбільше тут вдячні Міжнародному Червоному Хресту, який привозить усе: від продуктових наборів та засобів гігієни до свічок і матраців) проходить через  “гараж”. Двічі на тиждень сюди привозять гуманітарний хліб, який волонтерки роздають місцевим. У “гараж” час від часу приїжджають медики, навіть для місцевих чиновників це виїзний офіс. Працюють тут не за графіком, а доти, доки потрібно: доки не піде останній відвідувач, доки не буде розфасовано гуманітарну допомогу.

– Мы практически не живем дома, – її голос стає бадьорішим і втішеним. На великий обсяг роботи жінка не скаржиться, а тішиться йому. – Уже нам наши мужья говорят: скоро возьмете подушки и пойдете жить в гараж.

Одна з найбільших гуманітарних проблем у Зайцевому – відсутність електроенергії. Ця частина селища вже півроку без світла. Людмила розповідає про це спокійним голосом, не шукаючи “зради”. Жінка не схожа на безпорадну жінку, швидше – на антикризову менеджерку.

– К сожалению, эту проблему решить не можем, но нам на поселок выделили 4 гуманитарных генератора, и просим бензин, чтобы люди хоть час в день могли зарядить мобильные телефоны и фонарики, – каже Людмила.

КАТЕРИНА І “ДІСЯ”

Із віддаленої вулиці йде молода жінка з санчатами. На них сидить маленька дівчинка. Знайомимося. Жінку звуть Катерина, дівчинку – Діана.

Жінка говорить тихим і ніби не зовсім упевненим голосом. До війни й народження Діани працювала в Горлівці на м’ясокомбінаті. Іноді їздить на окуповану територію – там живуть обидві її сестри. Війна, так само, як і село, розділила родину Катерини.

– У меня у сестры ребенок в школу ходит, ей приходится на другой территории снимать квартиру себе, и живут там. Я вот им помогала в этом месяце снять квартиру, потому что коммунальные услуги все подорожали, щас квартиру, чтоб снять, 2,5 тыщи.

У меня две сестры: Лена и Оля. Сестра младшая, ну, средняя, рассказывает, что там невозможно жить. Она моет машины, получает 50 рублей (близько 20 грн – авт.) в день. Это если нет машин, а если есть, то 150-200 рублей (61-82 грн – авт.). А 200 рублей – это пошел две буханки хлеба по 16 с копейками (близько 7 грн – авт.) купил, а на ребенка еще купить. И все – больше денег нету. Получает детские на оккупированной территории тысячу рублей (410 грн – авт.). И живут как-то, выживают. У них ни гуманитарок нету, ничего. И еще там ссепаратисты, – жінка так і говорить, акцентуючи на літері “с”, – свое “я” показывают. Говорит, очень трудно им там. Они, бывает, говорит, кулаками это… лезут драться. Не понравился человек – забирают его.

Із сестриних турбот жінка переходить до своїх:

– Щас надо детей в садик оформлять, а тут еще ничего нет. И работы нет. Сам на себя можешь работать, возить себе дрова, уголь, все остальное. Вот так сидим и выживаем, когда это все кончится, неизвестно. Если выезжать, то это надо всей семьей выезжать. А чтоб выехать всей семьей, надо большие деньги иметь в кармане. Вот я пожила в другом городе, у меня больше 8 тысяч вышло на коммунальные услуги, на все остальное. А я получаю всего 8 тысяч на детей. Так их надо обувать и одевать, они кушать хотят. Приходится опять возвращаться.

А днями Катерина ледь не загинула від кулі снайпера, який працював на окупованій території. Врятувало жінку те, що вона впала. Інакше троє дітей залишилися б сиротами, крім Діани, у Катерини двоє синів, наймолодшому немає року. Виплати на дітей жінка почала отримувати лиш цього вересня. До цього заробляла, як могла.

И металл собирали, и все сдавали, чтоб только детей накормить. Выживали, как могли. Пока наши волонтеры не сдвинули это все с места. Нас начали в Артемовске принимать, начали документы какие-то делать. В то время нас нигде не принимали: ни Дружковка, ни Константиновка. Вот у меня в Дружковке и детские оформлены, и переселенца получаю, а тут у меня мама. И разрываешься на две стороны: и маму не хочеться тут оставлять, и там и хочется жить, и дорого. Будем жить, что есть дома. Главное, что крупы есть. Остальное – ерунда, можно прорваться. Садим огороды: картошка, все сажаем. Правда, бывает, прилетают “прилеты” (міни або осколки – авт.), что раскапывает, приходится подкапывать. Если б не было огородов, мы б тут пропали.

Катерина видихнула й продовжила описувати побутові умови.

– В моем доме ни одного стекла нет. Мы топим печку два-три раза в день, потому что холодная хата сразу становится. Нам давали тут клеенку, в два-три слоя сложена, и все равно не помогает. Начать стекла вставлять, щас два раза будут бомбить – и опять их не будет.

Її дочці Діані – чотири роки. До садочка нема куди ходити. Єдина розвага – гратися з молодшими братами. Катерина називає дочку “Діся” і просить розказати віршик, обіцяючи купити за це цукерку. Дівчинка неохоче погоджується і шепеляво та тихо розповідає про косолапого ведмедика, який збирає у лісі шишки, і після “ногою топ” широко-широко усміхається. Про Таню, яка плаче, бо впустила м’яч у річку, замість “Дісі” розповідає вже мама…

 МИКОЛА ПЕТРОВИЧ І ПОДАРУНКИ ДЛЯ ДРУЖИНИ

У натовпі виділяється один чоловік – він тримає у руках ціпок, завдяки якому орієнтується в просторі. Це Микола Петрович. На його зморщеному і зарослому легкою сивою щетиною обличчі перекособочені темні окуляри – праве скло кріпиться зеленою ізоляційною стрічкою. Чоловік – ветеран війни в Афганістані. Витягає з кишені штанів посвідчення у червоній обкладинці.

– Вот что мне советская власть сделала. Это та война, куды нас посылали. Это Афганистан, я сам офицер. Контузия, ранение, осколок насквозь пробил, – чоловік знімає окуляри так, щоб показати пошкоджені очі. – Левое совсем не бачит, а правое – землю. Мы тогда на чужой земле были, Брежнев нас туда гонял. А сейчас такие хлопцы… За что они гибнут? Такие ребята молодые.

Праве око Миколи Петровича розрізняє тільки силуети, тож сніг – справжнє лихо для пенсіонера. Для чоловіка подолати шлях від дому до гаража – майже подвиг.

– Живу на той улице крайней, передовой, с бабушкой. Там только солдаты и мы, больше никого. Деваться некуды, стреляют каждую ночь и каждый день, оттуда, с той стороны, из-за леса, – розповідаючи, чоловік лівою рукою ніби пригортає до грудей повітря або кличе когось від замінованого і прострілюваного лісу. – Рвутся снаряды, мины прям во двор, в огород. Позавчера влупило в огороде две, а потом на улице чуть дальше дом сгорел.

А я пришел помощь получить, замерз уже, но дождусь. Бабушка у меня на ходунках, но сейчас не ходит, лежачая. Сам еле пришел, еще бугорки. Если б видел, сив на санки и съехал с горки, а то ж не вижу, иду, санки тащу, щупаю.

Я б не пошел, но надо, Новый год, получу хоть что-то, будет к Новому году. Правда, на счет кормежки мы с бабушкой в этом году не жалуемся, а вот топлива нет. И воды нет. Колодец в огороде стоит, а там стреляют. Снайпер сидит, видно, где-то там, и воды не наберешь. Вот это пользуюсь, где вода позамерзала в бочке и вагонетке. Лед нарубаю, топим, так и живем. Пенсию платят, но ее ж надо снять и реализовать. Если деньги мне и снимут в Бахмуте с карточки, то до магазинчика на этой улице мне ж надо добраться как-то. Я ж хожу в основном по памяти. Какую тропинку видел, по той по памяти и иду. Один раз заблудился, и не знаю, куда идти, когда услышал звук машин и вышел на дорогу, где военные машины ходят.

Миру хочется, в ту войну выжил, еще пацаном, а теперь в эту шо? Помирать, наверное. Вроде и пожили уже, а не хочется от дурного снаряда погибать. И то, я достал осколок. Бабушка сидела, я ее посадил у коридорчику в летней кухне, пять хлопков и пять взрывов: наверху взорвалося, во дворе взорвалося, она сидела в коридоре, и аж там ее осколок достал. А у нас же тут не врачей, ничего нема. Нечем було даже кров остановить, пришлося от рубашки отдирать и останавливать.

Мы с бабкою вместе вот уже скоро 60 лет, она русская, я украинец, говорю: давай, бери ложку, воевать будем! Раз Россия воюет с нами, значит и мы будем. Сын помер, лежить, – чоловік показує ліворуч, – а за нами некому, – у його голосі бринять сльози…

ЛЮДМИЛА І ВІРА ГРИГОРІВНА

Людмила та Віра Григорівна також прийшли до гаража по гуманітарну допомогу.

Коли я була в Зайцевому, саме йшли бої на Світлодарській дузі. Від селища до Луганського, що стало на той момент найгарячішою точкою на східному фронті, – щонайменше 30 кілометрів, але від ворожої артилерії земля гуділа. І жінки кажуть: вікна і відкриті двері дрижали, як людина тремтить під час пропасниці.

– Бог отвел от нас, как говорится, – каже Віра Григорівна, – а все равно ты в напряге. В любую минуту будет у нас.

– И опять такие обстрелы: автоматные очереди, пулеметные, мы тут постоянно… – Людмила підхоплює і на мить замовкає, щоб змученим голосом продовжити, – выскакиваешь в сарай, пригнувшись бежишь и все.

Жінка знову замовкає на мить, їй важко про це говорити:

– Еще сейчас хорошо, что зима, мы сидим в доме. Волей-неволей. А летом… Это ужас, это просто ужас. Очень тяжело.

Жінки на кілька хвилин змінюють тему, розповідають про пенсію, яку почали отримувати у вересні. Тоді ж їм і заборгованість виплатили. Щоправда, їздити за грішми доводиться у Бахмут, автобус в обидва боки виходить 70 грн, що недешево для них, бо отримують 1200 грн. Виручає гуманітарна допомога і город.

– Первое время, как в 14-м, 15-м году, мы в 4 часа по хлеб занимали очередь. А щас нам и хлеб привозят раз в неделю, и верующие приезжают, нас никто не бросает, но, – Людмила зітхає, моральная обстановка очень тяжелая, мы не знаем, что с нами утром будет.

– Ложишься спать и не знаешь, чи встанешь утром, – Віра Григорівна повторює останню фразу подруги, наче для того, щоб я краще зрозуміла.

І потім сусідки знову говорять про обстріли…

– Вроде вот вечером тихо, а в другой раз, у чем стоишь, прыгаешь у подвал, документы все сложенные, все сложенное, все наготове, все, все наготове: свечки, документы. Вот у меня два пакета стоит, Людмила робить жест руками, наче бере ці два невидимих рятувальних пакети, я хватаю, прыгаю, в чем стою.

Віра Григорівна на цих словах зітхає. Жити в цьому селищі неможливо. І за іронією долі, помирати теж – цвинтар залишився на окупованій території.

– Хто у нас умер за этот промежуток, тогда у нас еще была возможность до Майорска довезти, у нас еще не стоял пост вот этот КПП. Машина, что возит покойников, оттуда могла подъехать, отсюда вывозили, туда перегружали и хоронили там же у нас, – свою розповідь Віра Григорівна супроводжує жестами. – А сейчас вот если хто умер у нас, хоронили на Бахмутке (річка на Донеччині – авт.), не знаю, законно-незаконно это. А вообще говорят: на Дзержинск (нині Торецьк – авт.). Если хто умрет, там всегда пожалуйста.

Мост у нас там, – підключається до розмови Людмила, показуючи правою рукою кудись убік, – там у нас остановка, мы могли пройти на Майорск, на Дзержинск, мы сечас не можем пройти. Нам надо через Константиновку, Артемовск. И вот у нас получается наши все родственники, мы все смертные, вот у нас тут за дорогой, за посадкой, кладбище. Но мы туда три года не это самое. Не знаем, целое там, не целое, ни убрать, ни пройти, и опять, даже если и объедешь, кладбище как раз на границе этой, придешь на кладбище, не знаешь, когда будет обстрел. Мы нихто туда не ходим, это нереально.

Не виїжджають жінки із Зайцеве, бо немає грошей, та й у пенсійному віці почати життя заново – не так легко, кажуть жінки. Вони ще довго скаржаться на відсутність світла, вугілля, яке привозить Червоний Хрест, на те, що неможливо наламати гілок у посадці, щоб протопити пічку, бо ж усе заміноване. Їхні обличчя з похмурих і заклопотаних стають радісними та просвітленими тільки тоді, коли починають говорити про “гараж”.

– Это свет в окошко, сюда все приезжают. Типа дискотеки, – сміється Віра Григорівна.

– Другой раз никого не видишь, а придешь здесь, посидишь, у нас там лавки, свечки, все как положено. Место встречи изменить нельзя, – Людмила і собі сміється. А потім додає, хоч у казки вже давно не вірить, – если б можно было написать письмо Деду Морозу, были б первые слова: “Дедушка Мороз, останови войну и дай нам покой. Мы тут все в возрасте, и нам хочется дожить свою старость в тишине и покое, заниматься своим небольшим хозяйством, своим огородом, здоровьем по возможности, хватит этой пенсии, хватит всего, лишь бы был мир”.

Анастасія Федченко, спеціально для Центру інформації про права людини

Фото авторки

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: