Дискримінація має ланцюгову реакцію: якщо почати з однієї групи, можна дійти до дискримінації будь-кого – сімейна лікарка Дарина Дмитрієвська

Під час війни українці стикаються з різноманітними викликами, зокрема й з ускладненим доступом до медичних послуг через зменшення кількості лікарів. Для ЛГБТІК-спільноти це питання ще більше ускладнюється через стигматизацію та дискримінацію, яка може відбуватися в медичних закладах. Однак серед медичних працівників є ті, хто активно виступає за рівність та підтримку ЛГБТ+-пацієнтів.

Про те, як забезпечити доступ до якісної та недискримінаційної медицини для ЛГБТІК-людей, ZMINA поговорила з Дариною Дмитрієвською – сімейною лікаркою, громадською активісткою та співзасновницею організації “Медичні лідери”. 

Зараз у ЛГБТІК-групах часто можна побачити обговорення щодо пошуку френдлі-лікарів/-ок, але ще 10–15 років тому таке було важко уявити. Як ви для себе вирішили, що будете підтримувати ЛГБТІК-людей – і на практиці, і в публічному просторі?

Насправді ніколи не було конкретного рішення щодо цього, просто я завжди була ЛГБТІК-френдлі. У 2017 році я відвідала тренінг від громадської організації “Інсайт” із роботи з трансгендерними людьми, після чого усвідомила, що можу не лише бути дружньою до ЛГБТ+ у своїй практиці, але й публічно говорити про це та допомагати людям.

Маючи певний авторитет як лікарка, я зрозуміла, що можу змінити чиєсь ставлення або принаймні маю право виступати публічно як спеціалістка та науковиця. Із 2017 року я почала приймання трансгендерних людей та загалом ЛГБТІК-спільноти. Я допомагаю в здійсненні трансгендерних переходів і виступаю експерткою на тренінгах з питань ведення ЛГБТІК-людей. Це все відбулося природно, тому що для мене ця тема ніколи не була проблемною. Я можу це робити й тому роблю.

А чи є взагалі якісь особливості в роботі з ЛГБТІК-людьми? Загалом, якщо говоримо не тільки про гінекологію, венерологію чи урологію?

Практично немає жодних особливостей, якщо ми не говоримо про трансгендерний перехід, де дійсно є медичні нюанси, наприклад у призначенні гормонів чи підготовці до операцій – це вже суто медичні процедури. У всьому іншому різниці немає, адже ми маємо бути відкритими для всіх наших пацієнтів. Мені не дуже подобається слово “толерантність”, тому що воно створює дистанцію – ніби я тут, а є хтось інший, до кого я маю бути толерантною. Насправді ж між нами немає суттєвої різниці: просто є люди, які потребують медичної допомоги.

Особливо це стосується сімейної медицини, тобто моєї спеціальності. Тут узагалі немає різниці. Щодо гінекології, якщо це жінка, яка не має гетеросексуальних контактів, то це може лише зменшити ризики інфекцій, що передаються статевим шляхом, і виключити ризики небажаної вагітності. Усе інше залишається таким самим.

Важливо розуміти, що всі люди, незалежно від орієнтації, гендерної ідентичності, раси чи релігії, потребують однакового ставлення. Лікарі повинні бути етичними, зберігати лікарську таємницю, яку, на жаль, іноді порушують, особливо щодо ЛГБТІК-пацієнтів. Деякі лікарі починають ділитися з колегами особистими деталями історій пацієнтів або засуджувати спосіб життя чи ідентичність людини, що є абсолютно неприпустимим. Лікар не має права цього робити, незалежно від будь-яких ознак.

Ви сказали про нерозголошення лікарської таємниці, і я подумала от про що. Цей аспект, а також можливість ухвалення рішень, які стосуються здоров’я партнера чи партнерки, є також важливими в контексті цивільних партнерств. Чи погоджуєтеся ви з цим?

Абсолютно точно. Для людей, які хочуть укласти шлюб або офіційне партнерство – незалежно від орієнтації, гендеру чи статі, всі права повинні бути доступні. Йдеться про юридичні аспекти, коли, наприклад, ваш партнер або партнерка в реанімації і потрібно ухвалити рішення щодо лікування. 

ЛГБТІК-люди, які перебувають у стосунках, повинні мати такі самі права, як і ті, хто вважається найближчими родичами: не свідчити в суді, ухвалювати важливі рішення, які стосуються здоров’я тощо. Але зараз частина суспільства має ці права, а інша частина, навіть довго зустрічаючись та кохаючи одне одного, на рівні закону вважається ніким одне для одного.

Звісно, я підтримую партнерства і завжди відкрито про це висловлююся.

Дякую за уточнення. Розкажіть, будь ласка, повномасштабна війна якимось чином вплинула на потреби ЛГБТІК-людей у медичному обслуговуванні? 

Потреби всіх людей, незалежно від того, ЛГБТ+ вони чи ні, у медичному догляді, обстеженнях та лікуванні залишаються такими самими, як і раніше. Проблема полягає в нестачі лікарів. Ще до війни це було проблемою, а тепер, під час війни, ситуація погіршилася, оскільки частина медиків виїхала за кордон, а інші перебувають на фронті. Тому знайти хорошого лікаря, особливо френдлі, стало ще складніше.

Зокрема, у контексті трансгендерного переходу, де важливо мати лікарів, які розуміються на темі й підтримують пацієнтів, виникла серйозна проблема. До повномасштабного вторгнення проводилися тренінги для лікарів щодо роботи з трансгендерними людьми. Наприклад, цим займались активісти та активістки, зокрема Таня Касьян і я. 

Ми вже мали невелику кількість лікарів, які були підготовлені й могли допомагати. Проте зараз багато з цих лікарів або переїхали, або змінили роботу. Хтось пішов на фронт, інші виїхали за кордон. І тепер знайти або порадити френдлі-лікаря будь-якої спеціальності стало ще складніше. Ті, хто залишився, мають величезне навантаження, а можливості проводити нові тренінги зараз обмежені. 

Це ще більш проблематично через те, що медична спільнота дуже консервативна і не завжди охоче йде на такі навчання. Вони кажуть, що є інші пріоритети: війна, тренінги з першої допомоги, робота з ментальним здоров’ям ветеранів тощо. І, хоча це все справді важливо, проблеми ЛГБТІК-людей нікуди не зникають.

Так, серед ЛГБТІК-спільноти є і ветерани, і військові, які захищають нас на фронті, і в них ті самі виклики, що й у всіх, але з додатковими труднощами.

З початком повномасштабного вторгнення ці виклики лише посилились. Запитів на медичні обстеження та лікування, особливо в контексті трансгендерного переходу, не стало менше. Я отримую такі запити практично щотижня, але, на жаль, часто немає, кого порадити.

Я живу в Запоріжжі й також можу відзначити, що тут значно поменшало медиків. І це логічно, бо це прифронтове місто. Я чула про випадки, коли ЛГБТІК-люди, які зазнають насильства з боку окупантів на тимчасово захоплених територіях, не звертаються до лікарів, бо побоюються розголошення своєї гендерної ідентичності чи сексуальної орієнтації. Чи чули ви про таке?

До речі, у Запоріжжі є доволі багато френдлі-лікарів, зокрема в сімейній медицині. Я особисто знаю кількох лікарів та медичних закладів, де дуже сучасне керівництво. Я для них проводила тренінги, і вони самі зверталися до мене, заявляючи про готовність приймати всіх пацієнтів без дискримінації. Це чудово. Кількість лікарів та закладів, які в Україні зараз відкрито підтримують ЛГБТІК-спільноту, зростає навіть попри війну.

Ще п’ять-сім років тому, коли я починала працювати в цій темі, це було щось майже неможливе. Лікарі, які працювали з ЛГБТІК, були фактично ізгоями на своєму робочому місці. Тепер же мені регулярно пишуть із запитами щодо тренінгів та висловлюють бажання публічно підтримати спільноту, зокрема і в Запоріжжі.

Проте це, на жаль, лише приємні винятки. У мене були випадки, коли писали переважно трансгендерні люди з прифронтових територій, зокрема з Харківської області та маленьких сіл. Особливо це складно, коли в людини є хронічні проблеми зі здоров’ям. Наприклад, до мене зверталась одна ЛГБТІК-людина з інвалідністю, яка жила в невеликому місті на прифронтовій території, мала проблеми з мобільністю, але не могла виїхати на безпечнішу територію через відсутність фінансових можливостей.

Такі люди потребують допомоги, але часто уникають звернення до лікарів, навіть не в прифронтових районах. Це проблема існувала ще до війни. Багато років тому проводилися дослідження, які показували, що ЛГБТІК-люди часто уникають медичних закладів через страх розголошення, засудження чи відмову в обслуговуванні. На жаль, випадки, коли лікарі відмовляють трансгендерним людям, говорячи, що “потрібні окремі лікарі для таких, як ви”, трапляються і зараз.

Тож проблема з медичним обслуговуванням ЛГБТІК-людей очевидна, але ми намагаємося поступово з нею працювати.

Щодо тимчасово окупованих територій, то конкретних звернень останнім часом я не отримувала. Проте ситуація з ЛГБТ+ у Росії загалом дуже складна. З одного боку, суспільство засуджує і вороже ставиться до них, але до повномасштабного вторгнення в Росії принаймні існували медичні установи, де можна було здійснити трансгендерний перехід. Зараз ситуація ще більш ускладнилася, оскільки ті, хто дотримується цивілізованих цінностей, вже покинули країну.

Ви згадали про те, що лікарі в Запоріжжі та загалом в Україні почали активніше звертатися до вас і заявляти, що вони дружні до ЛГБТІК-людей і готові працювати з ними. Як ви думаєте, з чим це пов’язане? Можливо, попит породжує пропозицію?

Я завжди закликаю ЛГБТІК-людей бути видимими, якщо це для них безпечно, і звертатися до лікарів. За останній рік-два значно збільшилася кількість запитів від лікарів, особливо щодо трансгендерних людей. Про лесбійок та геїв практично не пишуть, оскільки в них немає специфічних медичних запитів, якщо не йдеться про репродуктивні технології. Але трансгендерні люди почали звертатися частіше. Іноді пацієнти передають мої контакти своїм лікарям, і ті пишуть мені з питанням: “Ми не знаємо, що робити. Допоможіть”.

І це круто, бо є лікарі, які могли б просто відмовитися допомагати чи навіть вигнати пацієнта, але ті, хто звертається до мене, шукають відповіді, що свідчить про певну базову емпатію. Навіть якщо лікар не знає, що робити, він однаково намагається допомогти. І цього вже досить, щоб бути дружнім до ЛГБТІК-людей.

Ми з громадською організацією “Медичні лідери” зробили освітній курс, у якому є шість коротких відео про трансгендерний перехід. Я часто скидаю їх лікарям і відповідаю на додаткові запитання. Це все можливо завдяки видимості ЛГБТ+. Ті лікарі, які раніше думали, що в них немає таких пацієнтів, тепер бачать, що це не так. Пацієнти просто не завжди робили камінг-аут і .

Тепер запити стали частішими. Якщо це цілий медичний заклад, я готова провести тренінг для всієї команди, щоб не доводилося кожному лікарю пояснювати окремо. Але багато залежить від керівництва закладу. Коли у 2017 році я звернулася до свого керівництва і сказала, що працюватиму з трансгендерними людьми, мені просто відповіли: “Ти не будеш цього робити тут. Іди працюй в інший заклад”.

Пізніше ми перемогли завдяки співпраці з організацією “Інсайт”, але спочатку було непросто. Я розумію, що, навіть якщо окремий лікар дружній до ЛГБТ+, його керівництво може це не схвалювати. Ба більше, лікарів можуть булити на робочому місці через те, що вони працюють із трансгендерними людьми. 

Це велика проблема, і важливо працювати з адміністрацією та департаментами охорони здоров’я, щоб вони видавали відповідні накази та пояснення, які б відповідали цивілізованим цінностям. Тому так, відповідь на ваше питання ширша. Але це важливо, щоб люди не боялися звертатися до лікарів.

Якщо більше людей звертатиметься, більше лікарів зрозуміють актуальність теми. Це сприятиме тому, що лікарі активніше братимуть участь у тренінгах, і ми зможемо організувати більше заходів. Це взаємоповʼязаний процес.

Ви також сказали, що ЛГБТІК-люди часто уникають звернень до лікарів, побоюючись розголосу, особливо в маленьких містах та селищах. Як можна змінити це? Це багатосторонній процес, який передбачає і певні зміни на державному рівні?

Про це потрібно говорити. Так, це дуже багаторівневий процес. З чого почати? Ще до повномасштабного вторгнення, коли я проводила тренінги, було зрозуміло, що один лікар не може розв’язати всі проблеми. Він або вона може допомагати людям, але існують певні обмеження. Наприклад, якщо до сімейного лікаря звертається трансгендерна людина з кардіологічною проблемою і потрібна кардіограма, для її проведення необхідно роздягнутися. Лікар може не знати, як діяти в такій ситуації. Важливо cкерувати не тільки до хорошого кардіолога, але й до лікаря, який не буде дискримінувати й розголошувати інформацію.

Це перший рівень. Але важливо, щоб людина взагалі довірилась і прийшла. А що робити, якщо в закладі виникають випадки дискримінації? Адміністрація має чітко заявити, що стане на бік пацієнта. Це стосується не лише трансгендерних людей, а й людей з ВІЛ-інфекцією, туберкульозом тощо.

На тренінгах я завжди наголошую: лікар, який може адекватно працювати з трансгендерними людьми, здатний так само ефективно допомагати й усім іншим – пацієнтам з ВІЛ, інвалідністю тощо. Дискримінація має ланцюгову реакцію: якщо почати з однієї групи, можна дійти до дискримінації будь-кого – людей з татуюваннями, пірсингом, синім волоссям тощо.

Ми маємо прагнути до того, щоб різниці в роботі з пацієнтами не було. Це залежить від політики самого закладу, а також на рівні департаментів охорони здоров’я. Наприклад, після моєї історії організація “Інсайт” домовилася про тренінг у Київській міській держадміністрації для керівників медичних закладів. Хоча мої керівники не поїхали на цей тренінг, отримання офіційного запрошення вплинуло на їхню позицію.

Міністерство охорони здоров’я і Національна служба здоров’я України (НСЗУ) теж відіграють важливу роль. Важливо, щоб існували офіційні документи, які допоможуть трансгендерним людям отримувати медичну допомогу без дискримінації. Зараз МОЗ зайняте трансплантаціями та реабілітацією поранених, тому нові ініціативи, як-от щодо трансгендерного переходу чи репродуктивних технологій для ЛГБТІК-пар, відкладаються на невизначений термін.

Повністю погоджуюся з тим, що якщо лікарі можуть працювати з трансгендерними людьми, то зможуть працювати з усіма. Коли я бачу, що деякі лікарі негативно відгукуються про виїзди, наприклад, до ромських поселень, я розумію, що тему роботи з ЛГБТІК з ними можна вже не порушувати.

Абсолютно, абсолютно. На жаль, сьогодні в університетах не навчають базових навичок емпатії та комунікації. Це треба змінювати. У нас немає системного підходу до цього в медичних закладах. Якщо студентам пощастить, то вони матимуть викладача, який навчить їх ставитися до людей як до особистостей, а не як до набору симптомів. Але зараз це виключно поодинокий випадок.

На рівні університетів такого досі не викладають, і більшість людей, які не навчалися в медичних вишах, не розуміють цього. Існує уявлення, що лікар просто має знати симптоми. Але нам потрібно йти туди й учити цього на рівні університетів. Переконати лікарів, які працюють уже 10, 20, 30 років, дуже складно. Якщо вони самі не мають внутрішньої емпатії і не дійшли до розуміння важливості рівності людей, змінити їхнє бачення важко. Хоча є такі лікарі, що самі це розуміють, і з ними проблем немає, але це одиниці.

Тому треба масово вчити на етапі навчання в університеті, і це мають бути постійні обов’язкові курси. Перший крок – хоча б допустити до університетів активістів, правозахисників та лікарів, які працюють з ЛГБТІК-спільнотою. Важливо, щоб лікарям пояснювали інші лікарі, адже вони не слухатимуть виключно ЛГБТІК-активістів. Лікарям потрібні аргументи від їхніх колег.

Тільки так ми можемо говорити про інституційні зміни, бо зараз це лише поодинокі випадки. На тренінги, які проводять наші організації, ходить майже одна й та сама аудиторія. У результаті з 30 осіб лише одна-дві будуть продовжувати працювати з ЛГБТІК-спільнотою. Нам потрібно ширше підходити до цієї проблеми.

На завершення маю таку рефлексію. У лютому 2022 року місто, у якому я тоді жила, окупували, і я не могла виїхати звідти ще деякий час. Потім, коли обговорювала цей досвід зі своїми знайомими ЛГБТІК-людьми, ми казали про те, що квір-люди на захоплених територіях намагаються стати якомога менш помітними, ніби “розчинитися” в натовпі. 

Утім, таке часто можна побачити й на територіях, підконтрольних українському уряду. Можливо, саме через це ми поки що не знаємо багатьох болючих історій?

Так, це правда. Ми просто не чуємо цих історій. Частина людей думає, що ЛГБТ+ в Україні взагалі немає, бо не чують їхніх історій. Але щойно вони чують негативні чи позитивні історії, наприклад історії ЛГБТІК-пар, це їх обурює. Вони думають, що раніше такого не було, а зараз це просто мода. Хоча насправді люди просто намагаються жити своє життя, не ховатися по кутках. Вони починають говорити про себе.

ЛГБТІК-люди завжди були, є і будуть в усі часи. Якщо їхні історії не лунають, суспільство, яке є гомофобним, цього не бачить і вважає, що проблеми немає. А коли люди починають говорити про себе, суспільство обурене саме через цю відкритість.

Це дуже складний шлях. Наприклад, я сама є ЛГБТІК-людиною. Довгий час мене сприймали як союзницю, тому що я була в гетеросексуальних стосунках, хоча і була бісексуальною. Мене вважали гетеросексуальною експерткою. Зараз я в гомосексуальних стосунках із жінкою і продовжую говорити про це та вести блоги, тому мене особисто хейт уже не зачіпає. Мій вік і статус дозволяють мені ігнорувати це.

Але для молодих ЛГБТІК-людей це важливо, бо їм потрібна видимість. Я розумію, про що говорю, і ми маємо далі торувати цей шлях – як експерти в різних галузях, так і просто як люди, які говорять про себе.

Зміни вже відбуваються, хоча після війни можливі два різні сценарії розвитку. З одного боку, ми йдемо до цивілізованого світу, під тиском Європейського Союзу ухвалюємо нові закони й правила. З іншого боку, на тлі війни та активізації праворадикальних угруповань існує ризик, що суспільство стане консервативнішим.

Тому важливо не зупинятись і говорити про це. Інакше ми ризикуємо відкотитися в правах людини загалом, і це стосується не лише медичної сфери, а й правозахисної та інших.

Після війни багато країн стикаються з історичною радикалізацією в бік консервативних “сімейних цінностей”, які, по суті, не мають нічого спільного з реальними цінностями. Тому так важливо порушувати ці теми зараз, незважаючи на хейт.

Матеріал створено за підтримки Gender Stream у співпраці з Center for Disaster Philanthropy. Думки, висловлені в межах проєкту, можуть не відображати позиції цих організацій.