Двічі “звільнені русскім міром”: як досвід переселенців з Донбасу рятував життя в Бородянці

Дата: 27 Квітня 2022 Автор: Наталія Адамович
A+ A- Підписатися

Марина Курапцева – журналістка телеканалу “Дом”. Разом з родиною – батьком, матір’ю та сестрою – вона у вересні 2014 року евакуювалася з-під російських обстрілів з Єнакієвого на Донеччині до Львівщини. 2015 року сім’я переїхала до Немішаєва, а 2017-го — до Бородянки на Київщині. 

Дівчина досі не може повірити, що війна наздогнала їх у самому серці України.

“Ми вже двічі “звільнені руським міром” від майже усього, що любили та чим дорожили”, – каже вона. 

Марина розповіла виданню ZMINA, як вижила в підвалі Бородянки, як її досвід як переселенки допомагав рятувати не лише себе, а й інших мешканців міста та яким дивом їм вдалося евакуюватися під щільним бомбардуванням і зрештою знайти своє безпечне місце в Німеччині.

“Це якесь нескінченне дежавю”

24 лютого Марина прокинулась о 7-й годині. Подумала: “Підхоплю нічну зміну на сайті”. Зробила кави. Все як завжди. Але попри переможний оптимізм дівчина розуміла, що таки все може бути не так, як завжди. Передчуття війни було в усьому: тривожних новинах, питанні, що виникало постійно: “Путін нападе чи ні?”, непевності людей і відчайдушному сподіванні на краще.

Марина Курапцева. Фото: соцмережі

Але те, що почалося, уявити було неможливо. Крилаті ракети, авіанальоти, танки, кадирівці, звірячі вбивства людей на Київщині. І майже в епіцентрі цього пекла – маленька тиха Бородянка.

Перший день повномасштабного російського вторгнення Марина пам’ятає погано. Каже, що вигадала собі комфортне, мирне існування. Вперто вдавала, що все по-старому, нічого не змінилося. Чіплялася за надію, що все минеться, як страшний сон.

25 лютого пережила в гіршому стані, бо стало добре чути артилерію. Пам’ятаючи досвід життя під обстрілами в Єнакієвому й Торецьку на Донеччині 2014-го, перше, що зробили Марина та її рідні – це заклеїли вікна скотчем, щоб уламки не розлетілись і не поранили когось. Адже була велика ймовірність того, що їхній будинок у Бородянці може потрапити під ворожий обстріл, бо вікна виходили на військкомат.  

Закупили продукти, більшість із яких так і лишилася в кинутій квартирі.

“Сім років тому було майже таке ж. Тоді мої теж купили запаси, щоб пережити війну. І все це кинули, коли тікали з-під обстрілів. Це якесь нескінченне дежавю”, – згадує дівчина. 

З дивних почуттів того часу: губиться відчуття реальності, розповіла Марина. З одного боку, ти чіпляєшся за мирну реальність, яка вже трансформувалася. Прийшов по продукти, їх немає. А ти думаєш, що їх просто ще не привезли. Робиш якісь звичні, повсякденні дії. Десь на підкірці розумієш, що це все вже марно, але не здаєшся.

Ось і Марина з мамою зайшли на базар, потім до магазинчика, де продавалися різні дрібнички, під назвою “Аврора”. В аптеку не потрапили, бо була величезна черга. 

“Тільки вийшли на дорогу до АТБ, і тут як забабахкало! Це ще не були прильоти по Бородянці, плюси інакше звучать, – буденно розповідає Марина, але голос леденіє. – Плюси одразу чути, що бабахнули по тобі. А це були звуки бою, віддаленого від місця, де ми були. Проте вікна у “Форі” дзеленчали”.

Пам’ятник “сумному Шевченкові” в Бородянці, розстріляний росіянами. Фото Миколи Мирного / ZMINA

Жінки швидко розвернулися й пішли додому через площу Тараса Шевченка, де стоїть пам’ятник, фото якого після звільнення Бородянки стало символічним. Місцеві називають його “сумний Шевченко”. Велика, гарна площа, де ставили атракціони, куди приходили гуляти мами з дітьми. Місце, куди мешканці Бородянки виходили спілкуватися вечорами, обмінятися новинами, відпочити, помилуватися центром.

“Звісно, не Рим, не Мілан, не Париж, але це наша Бородянка”, плаче Марина.

Йшли через площу під звуки артилерії.

“Вона порожня, залита сонцем. І так добре! Такий гарний, добрий день. Радіти б миру й жити. Кажу: “Мамо, невже ми це чуємо? Це ж Бородянка! Як можна бомбити Бородянку? Невже вони аж сюди дійшли?” – згадує Марина.

На підході до будинку дівчина зробила останнє фото мирної Бородянки. “Добрянки”, як ласкаво називали місто в родині дівчини.

Бородянка. Фото Марини Курапцевої

“Дивлюся, щось палає на горизонті, і це не схід сонця”

25 лютого була остання ніч, коли вони ночували у своїй квартирі. В чат будинку прийшло повідомлення: “Запасайтеся водою, почалася війна”. 

“Серце так калатало, що не могла спати. Це був такий жах! Коли щось десь далеко бахкає, це не страшно, особливо людям, які пережили 2014 рік. Але в мене був чомусь жах такий, що я боялася втратити контроль над фізичними відправленнями”, – згадує Марина.

Поспати вдалося хіба пів години, з 4-ї ранку Марина вже не спала. Сіла біля вікна на кухні й дивилася в ніч.

“Бачу, щось палає на горизонті, і це не схід сонця. І така туга в мене, так мені страшно, й думка в голові одна: “Як же мені це набридло! Бігати від РФ, що вона хоче нас вбити. Уже ж сховалися до серця України, практично під самим Києвом, і туди дійшли ці покидьки”, – згадує вона.

Потім повз будинок Марини почали їздити військові машини ЗСУ, бо поруч військкомат. Стало зрозуміло, що “процес пішов”. А Бородянка – прямо на дорозі в російської армії, яка рветься до Києва, й осторонь точно не залишиться. 

“Тоді я ще не знала про літаки, тому боялася “градів”. Це вже потім зрозуміла, що їх можна пересидіти в тамбурі, коли вони б’ють. І найстрашніше – ще попереду”, каже журналістка. 

Працювати цього дня було вже неможливо: було чутно артилерію, сім’я постійно дивилася новини. У середині дня в телеграм-канал Бородянської територіальної громади надійшло повідомлення: “Всі в укриття! Повітряна тривога”. 

А жителі ще до початку наступу домовлялися, що про небезпеку сповіщатимуть або сирени, або церковні дзвони. У підсумку нічого не було взагалі.

“Для людей, які два дні слухали артилерію і вже пережили одну війну, слово “авіаналіт” це параліч мізків. Блокується все, крім можливості тіла кудись бігти на адреналіні. Це якби твій мозок помер і не реагує взагалі ні на що, щоб не з’їхати з глузду, а тіло просто кудись біжить”, розповідає Марина.

Тоді вони ще не знали, що від літака не можна сховатися в тамбурі. Тому дівчина просто сіла там з батьками і сестрою й просиділа годину в стані дикого жаху. Вони на другому поверсі, над ними ще сім. І нічого не відбувається.

Марина вийшла надвір, побачила людей. На небі чисто. І таке її зло взяло! Вона пішла у військкомат до тероборони. Сказала: “Дивіться, що в телеграмі поширюють”. Хлопці одразу почали кудись телефонувати, що телеграм-канал зламали й поширюють дезінформацію. Один з них сказав: “Оце капець”.

“І я зрозуміла, що росіяни поруч, якщо наші так реагують”, – згадує журналістка. 

Перші загиблі в Бородянці

26 лютого на Стариках (неофіційна назва одного з районів Бородянки) розбомбили дім, троє людей загинули, це були перші загиблі в місті.

“Ще троє залишилися під завалами. Рятувальники намагалися їх витягти, але почався авіаналіт, і ті вимушені були поїхати, бо їх теж убили б”, розповідає Марина. 

Коло на в’їзді до Бородянки з боку Києва та Старики з’єднані однією артерією вулицею Центральна. Обстріли було чутно, як ніби гатять поруч. 

“І тут телефонує мені знайома, каже: “Ви вже в укритті?” Кажу: “Ні”. Вона: “Зараз же ховайтеся, на вас несеться смерть”.

Марина схопила тривожну валізку, інші взяли речі, які спромоглися зібрати, й пішли. Бомбосховище було неподалік у підвалі біля державної аптеки. Вхід до нього непримітний дуже непримітний, спеціально було так зроблено. За словами журналістки, це єдине справжнє бомбосховище в місті: з автономним опаленням, електрикою й навіть витяжкою, двоярусними, дуже міцними лавами, пригвинченими до підлоги та стелі. 

“Я зрозуміла, що тут можна бути в певній безпеці, коли побачила свого знайомого, інженера з цивільної безпеки: він привів в укриття свою дружину. Тобто вони прийшли не до школи, куди їм ближче, а саме сюди”, розповіла дівчина.

Згодом усі, хто був у цьому укритті, зрозуміли, що їм дуже пощастило.

“Коли русня вибивала двері по підвалах, щоб забрати людей на живий щит, ніхто з них не здогадався шукати укриття під аптекою. До речі, у публічному переліку цього укриття також не було”, сказала Марина.

Бородянка після обстрілів росіян. Фото Миколи Мирного / ZMINA

“Бог хотів, щоб люди, які були там, врятувалися”

Те, що вони вижили в Бородянці, не інакше як чудо, вважає Марина.

“Наші люди дуже “сміливі”, точніше дуже нерозумні. Коли ще до міста не зайшли окупанти, вони стали вздовж дороги й почали чекати на російські танки. Я їм кажу: “Ось житловий будинок, ось наше укриття, ось амбулаторія, ось дорога, де ці покидьки їхатимуть. Ви стоїте з мобільними телефонами. Вас можуть налякати, навести на вас автомат, щоб подивитися, куди ви побіжите. Побачать наше укриття, зрозуміють, що там люди, і бомбитимуть його”, розповідає вона. 

Але на той момент на її слова ніхто не зреагував. Ба більше, дівчині порадили “не розводити паніку”: “Ми тут постоїмо, познімаємо, потім будемо згадувати”.

“Після цих слів я перехрестилась і подумала, чи є сенс іти в укриття? Може, краще додому?” – ділиться Марина.

Проте обережність узяла гору, і родина спустилися в укриття. Через якийсь час почули, як зверху вулицею йдуть танки. Цей звук ні з чим не переплутаєш, якщо чув колись, уже не забудеш, каже Марина: 

“Потім я дізналася, що люди весь цей час фотографували ці танки. На щастя, того дня росіяни ніяк не реагували на це. Приїхали з білою літерою V на техніці. Деякі з них визирали з машин, інші сиділи зверху на БМП. Вони нічого не боялися, вони знали, що їх ніхто не чіпатиме. Тому що ЗСУ не бомблять населені пункти зі своїми громадянами. Я це точно знаю, на прикладі вже другої війни в моєму житті”.

А ось росіяни їхали поближче до будинків, тулилися до дитячого садочка, школи, щоб їх не розбомбили, підло, як завжди, згадує дівчина.

Була надія, що окупанти пройдуть повз Бородянку, але цього не сталося. 

У ніч із 26 на 27 лютого Бородянку дуже сильно обстрілювали: артилерією, танками, люди в укритті кілька разів чули стрілецьку зброю. 

“А ввечері ще наші люди курити виходили з укриття з телефонами. Тоді я просто почала казати, що всі, хто не слухатиме мене, загине. Мені багато хто з чоловіків казав: “Хто ти така? Ти всі гарячі точки пройшла? Як смієш нас вчити?” Відповідала: “Добре, йди, роби як хочеш, а я допоможу тим, хто хоче вижити”, каже Марина. 

Тоді дівчина почала пояснювати те, що чітко пам’ятала ще з 2014-го. Що робити, коли розпочався артилерійський обстріл чи інший, як правильно сховатися, щоб максимально захистити голову, м’які тканини. Розповідала, що звуки це ніщо, хоча вони й дуже страшні, боятися їх не треба. Боятися треба, колись щось у голову летить, коли стіни руйнуються.

Казала, що не треба топтати дітей, старих, слабких, у разі потреби виходити з укриття організовано, тому що це може врятувати життя, і що від паніки загинути можна ще швидше ніж від обстрілу. Тоді люди почали дослухатися до Марини, зрозумівши, що в неї є власний досвід, і що війну вона бачила й раніше.

Бородянка після обстрілів росіян. Фото Миколи Мирного / ZMINA

“Росіяни прийшли всіх нас знищити”

27 лютого до людей в укриття прийшли два хлопці з тероборони. Розповіли, що в Гостомелі росіян б’ють, їхня техніка перетворюється на брухт, а самі окупанти ляжуть у нашу землю, і стане вона їм бетоном. Усе буде добре.

Трохи заспокоєна родина повернулася додому, щоб помитися та поїсти.

“Коли була в душі, як воно забахкало! Я вирішила, що це вже по будинку влучило. Все затряслося. Я вся в милі, лінзи не можу знайти. А в мене зір мінус десять… На щастя, замовкло, але тіло було вже в такому стані, що тремтіло безперестанку. Особливо після того, як почали доходити чутки, що в Гостомелі вбивають цивільних, інфраструктуру рівняють із землею, розстрілюють машини з людьми, які хотіли виїхати із зони бойових дій. Ми розуміли: якщо росіяни вже таке роблять, то вони прийшли нас реально знищити”, каже Марина.

Знов побігли в укриття. Відтоді місто вже дуже сильно обстрілювали: окупанти били, що бачили й що хотіли, їх ганяли ЗСУ, палили, намагалися викинути з Бородянки.

“Жінка, яка переїхала з окупованого Дебальцевого на Донеччині, теж двічі “звільнена”, розповіла, що ще на початку вторгнення чула розмови росіян. Ті зупинилися біля її будинку, щоб покурити. Розмовляли й поводилися так, нібито вони господарі на нашій землі. Один іншому почав розповідати анекдот про те, скільки треба всадити куль у хохла, щоб той припинив сало їсти. А ще вони обговорювали, з якого боку палити Бородянку. Вже потім ми зрозуміли, що вони казали про літаки”, розповідає журналістка.

День народження в укритті: в подарунок апельсин і питна вода

28 лютого в Марини був день народження, який вона не забуде, навіть якщо дуже захоче.

“Ми перебували в укритті вже в повному жаху. Продукти майже закінчилися. Магазини зачинені. Дійти нікуди неможливо, тому що розстрілюють людей на вулиці. Щоб було зрозуміло комусь, хто позбавлений емпатії, сумління, очей, те, що ми не перебільшуємо, наведу лише один приклад. Стара жінка бігла через дорогу, росіяни її розстріляли впритул. Під час розстрілу сміялися: “Диви, яка міцна бабка, в неї стріляють, а вона біжить”, згадує Марина. 

На цей день народження дівчина отримала пляшку питної води, пляшку солодкої. Дружина інженера цивільної оборони подарувала апельсин, жінка з маленькими дітьми шоколадку, їх у неї було чотири. Сім’я з дівчинкою 12 років також дала шоколадку. А ще подарували ковбасу і трохи сиру.

День народження в укритті. Джерело: фейсбук-сторінка Марини Курапцевої

У ніч із 28 лютого на 1 березня прямо над укриттям розпочався бій. Тоді Марина подумала, що танкове потрапляння воно ще витримає, але ракетний удар точно ні.

“Ми чекали, коли вже бомбане в цю аптеку, під якою ми перебували, і нас завалить. Так минула ніч. Ми по черзі лежали. Хоча в порівнянні з іншими ночами було вільніше. Багато хто повернувся додому. Навіть розумію чому. Бо в укритті було дуже страшно”, розповідає дівчина.

А 1 березня прилетіли російські літаки.

Марина не може описати весь цей страх. Каже, що таких слів немає. Але після того, як вона почула їхній звук, посивіла в 38 років

В укритті дівчина заплакала лише одного разу вранці 2 березня, коли один з чоловіків сказав: “Авіація нас уб’є”.

“Я побачила погляд іншого чоловіка, і зрозуміла, що це правда. Нас уб’ють. Мені дуже не хотілося помирати, тому я заплакала”, каже вона.

За війну в Україні має бути соромно всьому світові

Тероборона до людей в укриття більше не приходила. Ні 28-го, ні 1-го, взагалі більше ніколи. Приходили лише хлопці, у яких тут були родини.

“Один такий високий, гарний чоловік, років 50, казав мені: “Доцю, я ж простий тракторист”. Торгаші, трактористи, хлопчики 18 років з жовтим скотчем на рукавах. Те, що вони робили, – це безпрецедентна мужність. І всьому світові має бути соромно за війну в Україні”, каже дівчина.

В обід 1 березня почули, що горять магазини АТБ і “Фора”. В укритті була молода пара, яка бігала забирати продукти, що вціліли. Ще одна дівчина ходила до аптеки, щоб узяти хоч якісь ліки. Тому голоду люди в укритті, де переховувалася Марина з родиною, не відчули. Все, що приносили з магазинів, одразу фасували в умовні продуктові набори та ділили.

“За продукти ніхто не бився. Дітей годували першими. Вода була першою також дітям, старим, жінкам з немовлятами”, розповідає журналістка. 

Цього дня Бородянку вперше бомбили з повітря.

“Скинули кілька ракет метрів за 400–500 від нас. Відчуття було, наче по голові дали. Вибуховою хвилею трусонуло все укриття. Навіть прикручені до полу лави підскочили”, згадує вона.

На її переконання, бомбардувальників коригували місцеві: малювали мітки, що світяться, на дахах. Якісь люди ходили вулицями, ломилися до укриття, хтось просив: “Дайте водички” тощо.

“Ми не реагували. Українці в критичних ситуаціях можуть зібратися. У звичайні часи вони можуть бути розтелепи, але скажеш: “Тобі зараз смерть”, відповідь: “Так точно! Що робити?” Ось і в укритті сиділи мовчки, ні звуку. Тут були коти й собаки, а 2 березня до нас в укриття, мабуть, усі тварини Бородянки прийшли. Але навіть вони мовчали”, – розповіла Марина. 

Але за перших же звуків винищувачів люди похапали речі й кинулися до виходу. А там сиділи п’ятеро дітей з мамою і старенька жінка.  

“Я зрозуміла: якщо нас не розбомблять, то всі ці люди побіжать і затопчуть їх. І через якусь мить зрозуміла, що стою і волаю матом: “Стояти!” Як той прапорщик. Люди стали й розвернулися на мене. Ніколи такого не бачила, щоб різні люди, в різних позах робили однакові рухи. Далі мало вирішитися, чи побіжать вони далі, чи послухають мене. До того ж я розуміла, що літаки ще бомблять, і якщо пілоти побачать, як люди виходять з укриття, вони вб’ють нас усіх. І я стала про це казати всім – погано, нечітко, у рази гірше, ніж розповідаю зараз, але люди мене якось зрозуміли”, каже журналістка. 

Після авіаудару всі зрозуміли, що життя змінилося назавжди, й Бородянки більше немає. На підтвердження цього люди побачили відео з центру міста після авіаудару, і вони не впізнали його.

“Я такого ніколи не бачила. Це як Грозний. І в цьому пеклі якимось дивом вижили люди. Вони в безумстві бігли далі в поле, кинулися врозсипну. Росіяни розстрілювали їх з літаків. І ті, хто бачив, як гинуть інші, кидалися на землю і намагалися закопуватися. Але їх теж убили“, з жахом згадує Марина. 

Увечері був ще один авіаудар. Згоріли “Укрпошта”, АТБ. Навпроти стояла капличка. Біля неї фігура Георгія Змієборця. Все розбомбили, а вона стояла ціла. Як це пояснити, Марина не знає, як і те, чи існує ця фігура зараз. 

Бородянка після обстрілів росіян. Фото Миколи Мирного / ZMINA

Найстрашніша ніч у житті

З 1-го на 2-ге найстрашніша ніч у житті сім’ї Марини Курапцевої. Попередні ночі люди майже не спали, але намагалися хоч лежати. А цю просто просиділи, вчепившись один в одного. Слухали, що там зверху. Були танкові постріли. Зрозуміли, що це росіяни катаються по Бородянці й хаотично б’ють по місту. Хоча їм там ніхто й нічого не загрожувало.

Уже під ранок одній з дівчат в укритті зателефонував її хлопець з тероборони. Сказав: “Якщо ви зараз подасте будь-який сигнал, вас росіяни заберуть на живий щит”.

Про те, що в Бородянці окупанти забирають людей вибивають двері в підвалах, ходять по житлових будинках і відомих укриттях, всі вже чули.

“А про наше вони не знали, його навіть не було мапах. Нам сказали вимкнути світло й мовчати, скільки витримаємо. Навіть до туалету виходити не можна було. На той час в укритті було близько 200 людей. І ми сиділи мовчки багато годин. Лише одна жінка тихо читала молитви”, розповідає журналістка. 

Коли вже було світло, почались авіаудари. Сильніші й страшніші, ніж 1 березня. Людей на лавах просто підкидало, вібрувало все кругом. А між вибухами встановлювалася така тиша, що здавалося чути, як пилюка сідає.

“Після цих авіаударів і того, що сталося з нами в укритті, я відчула, що вони нас убили. Ми живі, але вони нас убили. Адже я завжди залишалася людиною з власною гідністю. Російські літаки перетворили мене на “тварь дрожащую”. Досі можу лише, як робот, механічно виконувати свої обов’язки: писати новини, кудись рухатися та виконувати короткі команди. Це складно пояснити. Але літаки – це найстрашніше у світі”, – каже Марина.

“Сподівалася, що смерть буде швидкою”

2 березня в Бородянці почалося щось незрозуміле. До укриття приїхав хлопчина – чисто вдягнений, поголений, на чистому білому бусику. Казав, що займається евакуацією, закликав сідати до нього.

“Питаю: “А де ти був, такий чистий? У тебе навіть кросівки не в пилюці. Як ти евакуюєш людей по бетону, що горить, з підвалів, а сам чистесенький? А він мені: “То просто пощастило”, розповідає дівчина. 

З документів мав “Дію”, казав, що нібито із Загальців, але неправильно назвав прізвище селищного голови, уточнює вона. Потім, за її словами, того хлопця бачили біля інших місць, де ховалися люди. Нібито казав, що він з Пісківки. Куди він забирав тих, хто зголосився з ним поїхати, невідомо.

За словами місцевих, окупанти примушували водіїв казати, що вони нібито займаються евакуацією, саджали людей до машин і так забирали на живий щит.

“Я дуже боялася цього, що нас погонять перед російською технікою. Сподівалася, що сама смерть буде швидкою, а ось усе, що доведеться пережити перед смертю, дуже лякало. Переживала це, наче наяву”, згадує дівчина.

Кожного, хто намагався евакуювати людей з Бородянки, Марина питала, хто він, звідки, куди хоче везти їх.

“Питала: “Ти волонтер? Назви когось із тероборони, хто тебе пропускав?” Коли чула: “Я знаю такі стежини…”, відправляла одразу за адресою “русского корабля”. Але все ж укриття наше поступово порожніло, люди виїжджали. Пропорційно до цього густішав жах у душі, нібито хтось натягав чорний мішок на голову, все щільніше й щільніше. Бо коли поруч з тобою багато людей, все здається не таким страшним”, переповідає вона.

Евакуюватися сім’ю вмовили рятувальники, які змогли зайти до Бородянки на початку березня. Один з них забіг до укриття, почав кричати: “Люди, милі, ми знаємо, що ви нікому не вірите й нікуди не їдете, але ось мої документи, я свій!” Кричав, що вивезе нас, що там летять літаки, які просто зітруть з лиця землі, якщо ми не поїдемо… 

“Спитала в нього документи, вони мені здалися справжніми. Я вже бачила такі у першу евакуацію, ще 2014-го, нас теж вивозили рятувальники. Схопила його за бушлат, трясу і кажу: “Якщо ти нас везеш на живий щит до росіян, я тебе встигну вбити”. А він бере мене за руки й починає читати віршика зі словами “паляниця”, “полуниця”… І тоді я вголос завила. Ми зібрали речі, пішли до виходу, але майже одразу почули: “Назад, літаки!” 

Проте тут же передумали, сказали, що треба прориватися: тоді шанс вижити буде, а в укритті ні. Люди побігли знову на вихід.

“Нас покидали, наче мішки з піском, до КамАЗу. Коли водій рвонув з місця, я озирнулася. І побачила літаки. Їх дійсно було дуже багато. Одна з ракет упала поруч з укриттям, з якого ми щойно втекли. Машину кинуло вибуховою хвилею. Врятувало нас те, що вага автівки була дуже велика, а швидкість, коли водій рвонув з місця, божевільною, тож ми втрималися, не перевернулися”, уточнює Марина. 

Останнє, що побачила дівчина, з-за їхнього будинку йде чорний дим, рветься полум’я, розбомблений магазин “Міраж”, повалені хрест-навхрест стовпи, цілий “спрут” з дротів — і далі дорога, неначе до пекла. А Бородянки не було, лише чорний дим.

Зруйнована росіянами Бородянка. Фото Миколи Мирного / ZMINA

Довга дорога до безпеки

Картина знищення Бородянки настільки налякала Марину, що вона сіла на дно автівки, щоб серце не розірвалося.

“Але потім подумала, що якщо нас уб’ють, хочу померти стоячи. Піднялася в кузові… й помирати передумала. Бо побачила поле, будиночки, вони були цілі. Це були Загальці”.

Евакуйованих привезли до імпровізованого пункту приймання, здається, то був дитячий садочок, уточнює журналістка:

“Там людей годували та переписували. Помилку зробили, що переписали й список виклали в загальний доступ в електронному вигляді, щоб люди шукали один одного. Але якби знали щось про війну за ці вісім років, то розуміли б, що місця евакуації треба тримати в секреті, поки люди не дістануться точки кінцевої безпеки. А там указали й перевальний пункт Загальці, і Мигалки та Пісківку”

Їсти вони не стали, хотілося бігти якнайдалі від Бородянки. Тож поїхали до Мигалок. А там підвал. Як сказала сестра Марини: “Нескінченний підвал, з якого немає виходу”. І дим з вікон.

“Не вистачало лише таблички із запрошенням для росіян: “Ми тут”. Але це так обігрівали людей: нарубали дров в лісі та палили в буржуйках”, каже Марина. 

Сім’ю забрала до себе місцева родина, всім ділилися, хоча магазини майже не працювали. Розповідали, що коли Бородянку бомбили, було так гучно, що думали це в Мигалках б’ють.

Трохи відпочивши, Марина почала шукати шляхи виїзду далі до безпечних районів.

“Телефонувала знайомим, мені казали знайдеш автівку, приїжджай до Києва, далі без проблем з родиною до Польщі”. 

Два дні намагалися знайти машину в Мигалках. Знайшли в тероборони: водій зголосився довезти сім’ю дівчини до Житомира. Але ввечері повідомили, що наступного дня військові відкривають гуманітарний коридор на Коломию.

“Питаю які військові? Якщо російські, не поїду. Про Іловайськ усі пам’ятають. Але росіяни про нього не знали. Інтернету в нас не було, мобільного зв’язку теж. Спілкувалися лише одним каналом, усе інше вирубили, щоб нас евакуювати Мигалки, Пісківка, Загальці. Переважно бородянці й трохи місцевих”, розповіла Марина.

Десь о 16-й годині приїхали автобуси, і родина нарешті почала рух до безпеки.  

У Коломиї їх поселили в дитячому садку у найтеплішому, найзручнішому місці, бо одному з членів родини потрібна була меддопомога. Далі їх забрала до себе одна з місцевих жінок, там їм вдалося привести себе трохи до ладу.

Далі була Варшава, і ще одна, вже польська родина Пйотрик і Кася, яка прихистила українську сім’ю.  

“Вони нам уранці млинці готують, гарно сервірують… Й від цього їде дах. Щойно ти був у підвалі, де смерть поруч. А тут – інша країна. І ти біжиш, біжиш, бо боїшся повірити, що вже в безпеці. Щоб не показувати стрес, не лякати людей, які тобі допомогли, усміхаєшся, радієш, щоб віддячити людям, які допомогли тобі, хоча й не мали цього робити. А сам досі в жаху”

Потім родина приїхала до Берліна, а далі випадково їх посадили в автобус до Лейпцига, куди вони їхати не планували.

“Людей у це прекрасне місто, яке готувалося до приймання біженців, приїхало в десятки разів більше, ніж очікували. Картина була жахлива: мати, яка вкладає спати дитину з температурою 40 прямо на землю, волонтери та медики, які плачуть, бо не можуть допомогти всім, оскільки скінчилися всі медпрепарати… Зрозуміла, що ми не витримаємо. На той момент ми вибиралися з Бородянки до безпечного місця вже два тижні”

Далі родина попрямувала до Гайдельберга, міста в Західній Німеччині на кордоні з Люксембургом. Там їх зустріли волонтери. Доправили до колишньої бази військових НАТО.

“Там чудові будинки з квартирами. Але все засмічено ще з часів, коли сюди селили інших біженців, їх було дуже багато. Думаю, німці не очікували, що хвиля з України до них докотиться так швидко, тож не встигли навести тут лад. Ми вирішили вибиратися звідти”, розповіла журналістка.

З Гайдельберга до Франкфурта, далі на Дрезден. Там родину зустрів Сергій Косяк. Людина доволі відома в Україні пастор Євангельської церкви, волонтер, капелан, ініціатор марафону “Молитва за Україну”, автор книги “Донбас, якого ти не знав”, автор програми для біженців. Він евакуював людей з Донбасу ще у 2014-му.  

Розуміючи, що буде далі, почав евакуацію ще 24 лютого, шукав німців, які можуть прийняти українців, потім його самого почали знаходити в соцмережах…

“Він не зобов’язаний цього робити. Ніхто йому ніколи не компенсує здоров’я, витрачених ресурсів. Йому, його дружині, двом синам. Він зустрів нас, довіз до німецької сім’ї в село Версдорф біля Баутцена. Зараз ми тут живемо в чудовій родині”, – каже дівчина. 

Родина Марини із Сергієм Косяком в Німеччині. Джерело: фейсбук-сторінка Марини Курапцевої

На переконання журналістки, вижити її родині допоміг досвід, отриманий на самому початку війни з Росією, – коли вони виїжджали з-під обстрілів з окупованої Донеччини.

Марина переконана, що неповна інтеграція ВПО від 2014 року до місцевих громад, нехтування їхнім досвідом з виживання, нерозуміння, що війна може прийти до кожного українця, – все це відіграло свою роль на початку повномасштабного вторгнення.

“Якби більше дослухалися до нас, зважали на наш досвід, такого шоку в людей не було б”, – упевнена вона.

Акція на підтримку України в Німеччині, в якій узяла участь родина. Джерело: фейсбук-сторінка Марини Курапцевої

На світлинах, які зараз з’являються на її фейсбук-сторінці, Марина з рідними в Німеччині, часто з квітами та усміхнена. Каже, що доволі часто під такими фото пишуть, що українці, які виїхали за кордон, не мають показувати свій спокій та усмішку. Дівчина доволі різко реагує на такі закиди:

“На фото я з квітами, тому що в мене немає проблем, я тішуся життям, я забула підвал і російські ракети, те, що трапилося з моїм татом, нескінченну втечу, жах темряви, з якої несеться гуркіт, і КамАЗ рятувальників у першій евакуації з Бородянки, і Мигалки, і евакуацію з Мигалок по сотнях блокпостів, коли очі протягом перших п’яти-шести годин дороги були прикуті до неба в очікуванні смерті з літаків”.

Марина Курапцева. Фото: соцмережі

“Подружити в голові те, що з нами трапилося, складно. Але ми в безпеці. Я вивезла рідних”, – з полегшенням видихає вона.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: