“Дороги і тротуари встеляли тіла людей”. Розповідь маріупольця, який з родиною пішки евакуювався з міста

Валентин Якушевський з Маріуполя значну частину свого життя працював з молоддю: був старшим викладачем в університеті, опікувався волейбольним клубом. Понад два тижні він з родиною – дружиною, сином-підлітком та тещею – виживав у місті. Вони ховалися в укритті неподалік драмтеатру разом із ще близько трьома сотнями людей. Через постійні обстріли та авіабомбардування, брак їжі та води, а також страх померти, сім’я наважилась пішки вийти з міста. Наразі вони осіли у Кропивницькому, де Валентин продовжує працювати за покликанням та допомагає волонтерам. 

Свою історію про те, як втратив справу життя та квартиру, 17 годин стоячи перечікував обстріл в евакуаційному автобусі, а також про деяких своїх вихованців, які залишились в Маріуполі й не можуть виїхати через рішення батьків, чоловік розповів ZMINA. 

На столі, крім робочих паперів, – прапор України. 

У Маріуполі, що став символом нескореності, Валентин мешкав від народження. Його батько воював у Другу світову війну. Мати чотири роки пробула у депортації в Німеччині. Потім були тяжкі повоєнні роки. Тим часом у Маріуполі почали відновлювати заводи, тож батьки оселилися там, аби мати можливість заробляти на життя. Обоє були металургами.

Валентин Якушевський / Фото: Григорій Зуб

У місті на березі Азовського моря Валентин здобув освіту, одружився, влаштувався старшим викладачем фізичного виховання у Донецький національний медичний університет. Крім того, ще 1999 року чоловік заснував у місті волейбольний клуб “Левиці”.

Та “освободітєлі” позбавили Валентина звичного життя в рідному місті. У перші ж дні повномасштабної війни російські військові розбомбили клуб. Не вціліла й квартира педагога неподалік металургійного комбінату “Азовсталь”. 

Чоловік показує фотографію будівлі, в якій розташовувались “Левиці”, руки у Валентина тремтять: 

“Оце мій клуб, в якому я працював 23 роки. Після основної роботи я завжди біг туди та займався з дітьми. Мої вихованки – учасниці чемпіонатів України та призерки всеукраїнських змагань. Будинок наш теж розбитий, сусідній будинок взагалі зруйнований до фундаменту. Від наших квартир залишилася тільки “коробка”. Повертатися нам нікуди”. 

Знищена будівля волейбольного клубу / Фото: Григорій Зуб

Валентин каже: містяни не думали, що новий етап російсько-української війни буде настільки страшним, хоча й добре пам’ятали її початок. 

“У 2015 році обстріляли мікрорайон Східний, там загинуло кілька десятків людей. Тоді росіян вигнали за межі села Широкине, і в нас настала тиша. Лінія фронту проходила десь за сорок кілометрів від околиць міста, щось десь ми чули, але загалом було спокійно. Місто жило, стрімко розвивалося”, – говорить він. 

Коли 24 лютого в Маріуполі прозвучали перші вибухи, люди сподівалися, що місто добре укріплене, і його захистять від атаки. 

“Вісім років тому “Азов” нас відстояв. Ці люди – справжні патріоти своєї батьківщини. Вони нас захищали, хоробро билися за кожен сантиметр міста. Це справжній зразок патріотизму, зразок любові до своєї землі. Вони точно знали, за що гинули, що захищали”, – переконаний Валентин. 

Але цього разу ситуація лише погіршувалась з кожним днем – спочатку зникла електрика, потім вода, газ, опалення. У цей час Валентин із сім’єю ховалися від обстрілів в укритті під’їзду будинку, в якому мешкали. 

“Воно було маленьким, але там тулилося близько двох десятків людей. Вийти з під’їзду практично не можна було, тому що міни лягали дуже часто, проблематично було навіть сходити по воду. З кожним днем було все гірше і небезпечніше. Перші два дні повномасштабної війни ще працювали магазини, а у людей були якісь запаси продуктів, то так і виживали”, – згадує він. 

Чоловіки відповідали за вогонь та дрова. Жінки позносили посуд із квартир, їжу готували у дворі на багатті. Людей було багато, тож продовольство швидко закінчувалося. Особливо відчувалася нестача хліба – кожному діставалося лише по маленькому шматочку. 

Понад усе, зізнається Валентин, мріяв наїстися хліба вдосталь. 

“Одного разу снаряди прилетіли просто до нас у двір, одному чоловікові відірвало ногу. Люди вибігали на вулицю та зупиняли військових, аби ті допомогли. Ми перебували у 200–300 метрах від лікувального центру, тож нам порадили взяти підручні засоби й віднести пораненого у лікарню”.

Невдовзі Валентин із дружиною ухвалили рішення перебиратися на правий берег міста, оскільки там було спокійніше:

“Найстрашніше для мене було те, що ти в будь-яку хвилину міг загинути, отримати інвалідність. Обстрілювали все, снаряди падали скрізь. Були моменти, коли здавалося, що немає навіть паузи, щоб піднятися додому, випити чаю”. 

Дістатися іншої частини Маріуполя родині допомогли правоохоронці, додає чоловік:

“Військові з поліцейськими нам говорили постійно, щоб ми виїжджали, тому що буде ще гірше. Коли ми на це врешті зважилися, попросили поліцейських, які займалися евакуацією людей, перевезти нас на той бік на броньованих машинах. Вони нам не відмовили. Я з сином сів до однієї машини, а дружина зі своєю мамою – до іншої. Так ми змогли переїхати на іншу сторону”. 

На правому березі сім’я знайшла прихисток в університетському бомбосховищі неподалік драмтеатру.  

Коли дві бомби влучили в нього, ми вже точно зрозуміли, що бомблять саме ті місця, де було скупчення людей, а в нас у бомбосховищі теж перебувало до 300 людей у підвалах. По ночах бомби потрапляли в будівлю нашого сховища, вона трусилася, все сипалося, але витримувала. Я бачив на власні очі руїни, які залишилися від драмтеатру, і це нас підштовхнуло до того, що треба виїжджати. 

За словами маріупольця, бомби на цивільну інфраструктуру скидали з російських літаків. Невдовзі прилетіло і в головний корпус університету, де вони ховалися. Вилетіли шибки та двері, корпуси було зруйновано, але ті, хто ховалися в укритті, вижили. 

Молодь та люди середнього віку ще встигали ховатися від російських снарядів, а от літні люди, маломобільні – ні. Дороги й тротуари були встелені тілами, каже Валентин: 

“Наприклад, прийшли люди набрати води, а коли починався обстріл, то багато хто просто не встигав заховатися. І ми стояли у черзі за водою тільки з однією думкою: хоч би не влучили, хоч би не в нас. Поряд, було, прилітало, ми ховалися як могли, присідали”. 

Автомобіля родина не мала. Але вони були готові йти з Маріуполя навіть пішки. 15 березня Валентин та його сім’я дісталися околиці міста, далі йшли вздовж траси.

“Згодом нас підібрали, потім ми знову йшли, і знову нас підібрали. Зрештою привезли у Бердянськ. Щоб дістатися Бердянська, треба було проїхати два блокпости окупантів. У Бердянську нас зустріли, нам допомогли волонтери, поселили. Дали можливість помитися, переодягнутися, поїсти. Потім ми чекали на евакуацію до Запоріжжя”, – пригадує шлях з Маріуполя чоловік. 

Валентин вважає, що його родині пощастило вчасно вирватися з міста і бодай не проходити принизливі перевірки:

“На першому блокпосту нас зупинили буряти, запитали тільки звідки ми. Ми сказали, що з Маріуполя, і нам дозволили їхати далі. Перед Бердянськом був ще один блокпост, це вже нас зупинив російський офіцер і перевірив документи. Зараз я думаю, що нам трішки все ж таки пощастило, бо потім почалися жорсткі перевірки”. 

У Бердянську багато охочих чекали можливості виїхати. Двічі Валентин і його рідні не могли сісти в евакуаційний транспорт – протиснутися у салон автобуса було неможливо. Знайти місце у транспорті, який прямував на підконтрольну Україні територію, вдалося лише з третього разу. У салоні автобуса, куди все ж змогла потрапити й сім’я Валентина, їхало близько 60 людей:  

Ми дісталися Василівки, там була єдина складна зупинка: почалися обстріли і ми змушені були зупинитися, ночувати у степу. Було холодно, ми постійно чули вибухи. Літні люди, звісно, сиділи, дітей тримали на руках, а всі інші стояли. І це все було дуже щільно, практично неможливо було рухатися. Я десь годин сімнадцять так простояв, але думка була одна, що це все треба перетерпіти, що все це закінчиться.

Врешті маріупольці потрапили у Запоріжжя. Звідти поїхали до Дніпра і зрештою осіли у Кропивницькому. 

“Деякі мої колеги залишилися у Маріуполі, багато моїх вихованців і досі там. У кожного свої причини. Деякі чекають можливості переїхати. Чимало моїх знайомих підлітків хочуть покинути територію окупованого міста, але їм ще немає вісімнадцяти й окупанти їх не випускають. Випускають лише разом із батьками, а батьки виїжджати не хочуть з якихось причин”, – говорить Валентин. 

Валентин з вихованками / Фото з фейсбуку героя публікації

Він розповідає: те, що окупанти зробили з його рідним містом, вганяє  у розпач. Як і те, що відбувається там зараз: спочатку зруйнували Маріуполь і вбили тисячі його жителів, а вже у липні у День металурга влаштували свято на кістках.  

“Маріуполь був центром металургії. День металурга у нас завжди відзначали гучно і помпезно. Працювали сквери, парки, до нас приїжджали відомі виконавці. Це було справжнє свято для людей, які працюють в цій професії, для їхніх рідних, практично для кожного маріупольця. Нині найбільші металургійні комбінати країни – “Азовсталь” та ММК ім. Ілліча – зруйновані, а металургів немає, є лише колишні металурги”, – каже чоловік. 

Окупанти у цей день організували для маріупольців свято на кістках: конкурс малюнків на асфальті та концерт соліста гурту “Лєсоповал”. Традиційно роздавали грамоти й пригощали голодних людей солодкою ватою. І це в той час, коли під завалами розбомблених росіянами будинків залишається незліченна кількість тіл цивільних. 

“Зараз окупанти зносять зруйновані будинки, але люди наполягають, щоб спочатку дістали з-під завалів тіла загиблих. На жаль, роботи з демонтажу вже почалися. Подекуди все ж таки місцеві наполягають, щоб зі знесенням почекали, щоб можна було нормально поховати людей”, – Валентин переказує те, про що знає від тих, хто залишився. 

Він сумує за своїм містом і колишнім життям. Однак розуміє, що швидко повернутися на малу батьківщину не вдасться. Тож у короткостроковій перспективі планує бути корисним місту в центрі України, де нині його родина починає нову історію. 

Фото з фейсбуку героя публікації

“Хочеться багатьом людям віддячити за допомогу. Хочу віддячити за те, що ми сьогодні маємо житло, що я маю роботу, а син – можливість і далі займатися футболом. Над усе хочеться бути корисним, працювати на благо Кропивницького”,  – говорить Валентин про плани, які він направду вже втілює.