“Допомагаємо адаптуватися на новому місці та самореалізуватися”: як діє безпечний простір для жінок та дітей у Запоріжжі

У вересні 2022 року в Запоріжжі відкрили Безпечний простір для жінок та дітей, які постраждали від війни (Women Safe Space). Це проєкт громадської організації “УкрПростір”, що став певним продовженням діяльності з надання психологічної допомоги, яка розпочалася ще у квітні. Ініціатива виявилася корисною та затребуваною серед жінок-переселенок, тому її вирішили продовжити та розширити.

Відтоді в приміщенні обласної бібліотеки двічі на тиждень почали організовувати різноманітні зустрічі для внутрішньо переміщених та місцевих жінок з дітьми, які потребували підтримки. Як зазначають самі засновники проєкту, їхня мета полягає не так у тому, щоб надати оперативну гуманітарну допомогу, як у тому, щоб у жінок більше не було потреби її отримувати.

ZMINA поговорила з директором благодійного фонду “Імпульс.UA” Миколою Колодяжним та директоркою громадської організації “УкрПростір”, координаторкою проєкту “Безпечні простори” у Запорізькій області Наталею Селюковою про те, з чого почався проєкт та чим він живе зараз.

Фото: Women Safe Spaces Zaporizhzhia

Хотілося віддавати на допомогу все, що є вдома, і донатити на всі збори, які траплялися

Повномасштабна війна триває вже рік. Ваша діяльність, ймовірно, за цей час дещо змінилася чи трансформувалася. Чим ви займалися раніше?

Микола: Раніше благодійний фонд “Імпульс.UA” займався неформальною освітою, здебільшого проводили заходи для молоді. Напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну ми реалізовували проєкт “Академія молодих реформаторів”, спрямований на залучення молоді до підтримки реформ в Україні.

Після 24 лютого більша частина молоді, яка на той момент брала участь у нашій програмі, або виїхала з області, або покинула Україну, або опинилася в окупації. Один з молодіжних лідерів із Приморська навіть потрапив “на підвал”. Тож і фізично, і з погляду затребуваності реалізація проєкту стала неможливою.

Фото: Women Safe Spaces Zaporizhzhia

Символічно, що це інтерв’ю ми записуємо вранці, після того як окупанти вночі обстріляли Запоріжжя. Бої за Запорізьку область почалися 24 лютого 2022 року. Яким був той і наступні дні для вас як громадських діячів?

Микола: Я дуже добре пам’ятаю ранок 24 лютого. Близько 5-ї ранку мені зателефонував мій брат, який живе в Києві, і сказав одне слово: “Почалося”. І в цей момент я почув, як над моїм будинком пролетіли літаки. Але після цього я ліг спати далі, бо розумів, що попереду складний робочий день.

За кілька годин я прокинувся, і ми з колегами почали радитися, що робити та як допомагати. Спочатку в мене було велике бажання вступити до ТрО або ДФТГ і . Навіть почав проходити навчання і займався кілька місяців, але через проблеми із серцем, я зрозумів, що не потягну це: якось після тренування мені навіть довелося викликати швидку.

Хочу сказати, що починаючи з 24 лютого я не відчував переляку через війну, була тільки величезна злість. Вона залишається і зараз, особливо коли розумієш, скільки зусиль українці доклали для того, щоб жити на гідному рівні, а наші “сусіди” намагаються це життя в нас відібрати.

Наталія: 24 та 25 лютого громадська організація “УкрПростір” мала підписати декілька контрактів, уже були плани на рік. А тут в один момент усі плани змінилися, тож у перший день було несприйняття та неприйняття. Але наступного дня я вже зрозуміла, що в мене не вийде просто сидіти та чекати чогось, тому вирішила долучатися до якихось процесів. Якщо чесно, хотілося віддавати на допомогу все, що є вдома, і донатити на всі збори, які траплялися.

Наталія Селюкова (праворуч). Фото: Women Safe Spaces Zaporizhzhia

Але потім трохи пригальмувала, згадуючи 2014 рік та розуміючи, що буде далі. Ми з командою звернулися до облдержадміністрації, щоб вони відкрили хаб для координації діяльності. Це відбулося дуже швидко. Самі спочатку працювали з громадами, які опинилися в окупації, – дуже оперативно передавали туди ліки, купуючи їх спочатку за власні гроші, а потім долучилися до фондів. Ліки були першочерговою потребою, бо, на жаль, були випадки, коли люди помирали через відсутність потрібних медикаментів, яких уже просто не було на окупованих територіях.

Потім почали працювати з тими, хто вже евакуювався та вирішив на певний час залишитися в Запоріжжі. Цим, власне, ми займаємось і зараз.

Тобто в якийсь момент ваша діяльність із суто освітньої перемкнулася на гуманітарну та психологічну?

Микола: Так, наш фонд почав більш стихійно орієнтуватися на ті потреби, які виникли в той момент у Запоріжжі та Україні загалом. Напевно, тоді найбільшою потребою була допомога переселенцям. Гуманітарною допомогою ми займались і до цього, зокрема, коли почалася пандемія коронавірусу.

Коли з’явилася перша хвиля переселенців з тимчасово окупованих територій та зони бойових дій, то ми намагалися допомогти всім, чим могли, – шукали житло, надавали харчові продукти, одяг, ліки тощо. Це виявилося дуже затребуваним, тому з часом ми вирішили зробити цю роботу системнішою і сконцентрувати свою діяльність на підтримці жінок з дітьми, оскільки це одна з найуразливіших категорій серед переселенців.

Фото: “Імпульс.UA”

Спочатку шукали допомогу серед партнерів, благодійників та інших організацій. А потім подали грантову заявку до Українського жіночого фонду та почали працювати за підтримки донорських організацій, а також за підтримки благодійників з Європи та США, які робили пожертви.

То як з’явився Безпечний простір для жінок та дівчат, що постраждали від війни?

Микола: Ми проводили виїзні активності в сільських громадах, де надавали гуманітарну та психологічну допомогу жінкам. Зараз зупинили це, оскільки в селах не так багато локацій, де можна взимку зібрати людей у комфортних умовах. Найімовірніше, ми повернемося до цього навесні.

А Безпечний простір для жінок та дівчат, які постраждали від війни, з’явився восени 2022 року за ініціативи наших партнерів із громадської організації “УкрПростір”. Фізично він розташований у нашій спільній локації – у залі періодики, що в обласній бібліотеці.

Фото: Women Safe Spaces Zaporizhzhia

Якщо подолали стільки труднощів для того, щоб вижити, то потрібно жити зараз

Нині в Україні є багато безпечних просторів, у чому особливість саме вашого проєкту?

Наталія: Наші безпечні простори – це пілотний проєкт, який реалізується в Запоріжжі та Івано-Франківську. Ми працюємо за підтримки “ООН Жінки в Україні” й, відповідно, маємо певне спрямування – це і гендерна тематика, і допомога саме жінкам із вразливих груп населення, зокрема переселенкам. Це не такий проєкт, до яких ми звикли, оскільки тут немає чітко прописаної програми. Ми відштовхуємося від потреб, які є в жінок. Раз на місяць проводимо фокус-групи та визначаємо, що потрібно зробити ще, а з чим ми вже впоралися. Якщо коротко, то ми допомагаємо жінкам адаптуватися на новому місці та самореалізуватися.

Фото: Women Safe Spaces Zaporizhzhia

Тож чим займаються жінки в таких безпечних просторах?

Наталія: Ми приділяємо увагу певним напрямам – проводимо тренінги з мінної безпеки та першої медичної допомоги, надаємо психологічну та гуманітарну допомогу, а також працюємо над інформаційною безпекою жінок.

Першим блоком була саме психологічна допомога, хоча жінки не завжди визнають цю потребу. Коли вже є певна психологічна стабілізація, то ми переходимо до економічної безпеки. Багато жінок залишилося без роботи, тому ми працюємо над тим, щоб вони не ходили все життя по гуманітарну допомогу, а досягали чогось власними силами.

Економічна частина – це важливий напрям. На зустрічах ми вчилися писати бізнес-плани, розраховували собівартість того, що можна виготовляти або надавати як послугу. Ми завжди нагадуємо жінкам про те, що якщо вони подолали стільки труднощів для того, щоб вижити, то потрібно жити зараз.

Наскільки такі заняття є ефективними?

Наталія: Жінки починають втілювати свої давні мрії. Зараз уже маємо кілька успішних історій, коли наші відвідувачки кардинально змінили сферу діяльності або навіть почали самостійно щось виробляти. Приміром, одна учасниця наших заходів почала в’язати одяг для тварин, а інша – виробляти кошики з ротанга.

Фото: Women Safe Spaces Zaporizhzhia

Микола: Я пригадав історію, як одна з учасниць, яка долучилася до виїзного заходу, сказала: “Дякую, що приїхали й дали можливість поговорити. Бо на вулиці ж не підійдеш до чужих людей, щоб розповісти про те, що болить”. І мені дуже цікаво спостерігати за цим прогресом, коли стан жінок, які ходять на наші зустрічі, змінюється від депресивного та апатичного до врівноваженого та цілеспрямованого.

Який алгоритм зустрічей, є якийсь розклад?

Микола: Загальні зустрічі Безпечного простору відбуваються двічі на тиждень – у вівторок та четвер з 14:00 до 16:00. Крім того, щосуботи “Імпульс.UA” проводить ввідні, ознайомчі заходи для нових учасниць. До речі, тут обладнано дитячу локацію, де можуть розважатися діти, поки їхні матері беруть участь у заходах. Там є татамі, вігвам, іграшковий намет, диванчики та крісла, ляльковий театр, а також багато різноманітних ігор та матеріалів для творчості. З дітьми працює фасилітаторка, до речі також одна з наших відвідувачок простору, яка переїхала з Нової Каховки. 

Фото: “Імпульс.UA”

Наталія: Так, учасниці зустрічаються в нашому Безпечному просторі двічі на тиждень. В один з цих днів відбуваються експертні зустрічі, де вони навчаються чомусь, що стане в пригоді їм під час працевлаштування чи відкриття власної справи, а на другий день відбуваються “шведські гуртки”. Це чудова форма самоорганізації людей, де у форматі “рівний – рівному” є можливість ділитися досвідом та знаннями. Там у нас вже був і хендмейд, і вивчення мов, і йога тощо.

Ще однією особливістю такого проєкту є те, що жінки самі можуть долучатися до організації заходів. Приміром, перед Новим роком вони запитували в нас, чи будемо ми організовувати свято для дітей. Тоді ми запропонували їм зробити це самостійно за нашої підтримки. Зрештою, в обох просторах відбулися чудові свята.

Микола Колодяжний. Фото: “Імпульс.UA”

Під час перших заходів жінки казали: “Я нічого не хочу, поверніть усе як було 23 лютого”

Чи стикалися ви з якимись проблемами, коли розпочали цю діяльність?

Микола: Із самого початку в нас був елемент гуманітарної допомоги, це слугувало своєрідним магнітом для залучення людей. І практика показувала, що спочатку вони дійсно приходили саме по продуктові набори. Однак потім, відвідавши психологічну групу, люди починали виговорюватися та зрештою залишалися дуже задоволеними.

Також, коли ми проводили перші заходи, жінки часто казали: “Я нічого не хочу, поверніть усе як було 23 лютого”. Але зараз вони змінюються, навчаються чомусь, знаходять у собі сили, щоб розвиватися та міркувати про майбутнє.

Фото: “Імпульс.UA”

Від деяких людей ми чули, що вони щоденно ходять по гуманітарну допомогу і стоять там у чергах не тому, що це їм потрібно, а просто щоб бути серед людей та бути до чогось причетними.

Одна з жінок також сказала: “Мені не треба милостині, дайте мені роботу, і я сама зароблятиму на життя”. І я погоджуюся з цим, оскільки постійне сподівання на отримання продуктових наборів “консервує” людей у тому стані, в якому вони зараз є, та формує життєву позицію – постійне очікування допомоги.

Створювати для переселенців можливості самореалізації та розвитку, щоб вони ставали самодостатніми та забезпеченими особами, вочевидь, складніше, ніж роздавати гуманітарну допомогу. Це потребує більш складного рівня роботи та більшого залучення ресурсів, але, на мій погляд, це єдиний правильний шлях, яким ми маємо рухатися, щоб полегшити життя ВПО.

Дівчинка, яка провела місяць у підвалах Маріуполя, на одній із зустрічей просто розірвала антистресову іграшку

Впродовж багатьох місяців діяльності Безпечного простору в Запоріжжі ви, ймовірно, чули безліч історій, які б здивували чи запам’яталися. Розкажіть про них.

Микола: Раніше на наших заходах ми використовували гумові антистресові іграшки – м’ячики чи якісь фігурки, які можна розтягувати. Якось на зустріч прийшли мама з донькою, які виїхали з Маріуполя після місяця переховування в підвалі під обстрілами.

Ця дитина просто сиділа поряд, гралася та слухала, що розповідає її мати, і в якийсь момент розірвала цю антистресову іграшку. Не кожна доросла людина змогла б це зробити, оскільки для цього треба докласти доволі багато зусиль. Після цього дитина прийшла додому та вперше з початку повномасштабної війни розплакалася, давши волю емоціям.

Тоді я зрозумів, наскільки важливою та потрібною є та діяльність, якою ми займаємося зараз. Вона допомагає людям позбуватися таких ран, яких не видно зовні, але всередині вони приносять багато болю.

Фото: “Імпульс.UA”

Наталія: Ми чули понад 500 історій, і кожна з них унікальна. Всі вони змінюють нас. Люди, які приїхали, дуже потребують розуміння. Водночас вони говорять, що ті, хто не жив в окупації, ніколи не зрозуміють, що це таке.

Я пам’ятаю історію родини, яка врятувалася з Маріуполя на початку травня, перебігаючи вночі полями. Вони переїхали туди у 2014 році й довго жили в місці компактного проживання. Потім купили будинок, зробили там ремонт, вклали туди душу, але не встигли переїхати. Туди потрапила ракета. Вони так довго на нього збирали, а тепер життя знову треба починати заново.

Крім того, їхні діти отримали значну психологічну травму, чотирирічний малюк перестав розмовляти. Я після таких історій укотре переконуюся, що все найцінніше в житті точно не матеріальне.

Фото: “Імпульс.UA”

Микола: Також, коли були перші хвилі переселенців, я заселяв у себе вдома деякого з них. За цей період через мою квартиру пройшли близько 100 людей. Одні з перших приїхали також з Маріуполя, коли в їхній дім потрапив снаряд. Тоді вони схопили в одну руку документи, в іншу – котів та поїхали сюди. Приїхали до Запоріжжя на машині з поліетиленом замість скла, з покоцаними фарами та побитими осколками дверима. Вони розповіли, як набирали воду з калюж та готували їжу на багатті. Після таких історій стає очевидно, що якщо в тебе інтернет не 4G, а 3G, то це не найгірше, що може трапитися в житті.