“До першого прильоту всі хоробрі, та коли стаєш постраждалою, то починаєш думати про безпеку”: журналістка Кіра Овес про поранення і роботу в Запоріжжі

Кореспондентка “1+1 медіа” Кіра Овес потрапила під повторний російський ракетний обстріл спального району Запоріжжя 5 квітня 2024 року. Тоді вона дістала поранення голови, проте вже через три дні після цього випадку повернулася до роботи.

До повномасштабного вторгнення Кіра працювала ведучою новин і спортивною журналісткою на регіональному телеканалі. Проте з війною мовник закрився, і журналістка перейшла на телеканал “1+1”, щоб висвітлювати війну в Запоріжжі та області.

Місто Запоріжжя вважається прифронтовим, до позицій ворога лишається 40 кілометрів. Попри це в місті немає відчуття тривоги й страху: і журналісти, і активісти, і волонтери переконані в міцних позиціях ЗСУ, які тримають запорізькі рубежі.

ZMINA поговорила з кореспонденткою телеканалу “1+1” Кірою Овес про обстріл міста й отримане поранення, про безпекові правила роботи в прифронтовому Запоріжжі, а також те, як змінилося місто за час повномасштабного вторгнення.

Кореспондентка “1+1 медіа” в Запоріжжі Кіра Овес. Фото: Людмила Тягнирядно

Пригадай 5 квітня 2024 року, коли ви разом з колегою, журналісткою Укрінформу Ольгою Звонарьовою, отримали поранення внаслідок повторної російської атаки по житловому району міста Запоріжжя?  

Це було 5 квітня. Ми поверталися зі знімання з оператором. Спочатку стався перший обстріл, і ми одразу поїхали на місце прильоту. Почали опитувати людей, які там були. Того дня прилетіло на підприємство. І в момент, коли ми спілкувалися з людьми, стався другий приліт. Оля була в епіцентрі вибуху, я ж – трохи далі. Між нами було близько 30 метрів. Я тільки почула свист ракети. І моя колега, яка була тоді разом зі мною, крикнула: “Лягай!” А я чомусь у цій ситуації швидко не зреагувала, підняла голову і дивилась, що сталось. Не знаю, як я тримала голову, як прикривала її руками, але мене трішки порізало. 

Ти була без захисту? Маю на увазі каску і бронежилет?

Так, ми ж у своєму місті, в Запоріжжі, живемо. Насправді, скажу відверто, ми ніколи не одягаємо каску і бронік на місця прильотів саме в місті. У той момент це був повторний удар росіян по місцю попереднього прильоту, де в той час уже працювали рятувальники й журналісти. Спочатку росіяни запустили розвідувальний літак – відповідно, вони бачили, що відбувається ліквідація наслідків удару, що на підприємстві з-під завалів діставали людей. І, коли вони вдарили вдруге, якийсь шматочок від ракети чи від скла поранив мені голову. Я відчула, що по мені тече кров, коли вже бігла з місця влучання. Першу допомогу мені надали поліцейські, бо в них були аптечки. Потім ми з оператором уже поїхали до лікарні. Завдяки тому що на місці події були поліцейські, нам пощастило вижити. У мене насправді було не дуже серйозне поранення. Цей обстріл більш психологічно по мені вдарив.

Вас одразу після обстрілу привезли до лікарні. Що діагностували лікарі?

У лікарні в мене взяли кров, перевірили стан, зробили рентген і взяли всі аналізи. На щастя, контузію мені не поставили. За деякий час хірург мені наклав шви на голову і відпустив додому.

Я після цього ще вмикалася в марафон, щоб розповісти, що сталось у місті. Хай би як дивно це було, єдине, за що тоді я переживала, – це що мій новий світлий костюмчик був залитий кров’ю. Коли поліція питала, що в мене матеріального постраждало, я сказала, що шкода костюм.

Кореспондентка “1+1 медіа” Кіра Овес та журналістка видання ZMINA Людмила Тягнирядно. Фото: Яна Радченко

Як на каналі “1+1”, де ви працюєте, відреагували на обстріл і ваше поранення?

Вони одразу дізнались, що їхня кореспондентка із Запоріжжя потрапила під обстріл. Але варто сказати, що в нас багато журналістів працює в прифронтових районах, і головне правило – під час тривоги бути в укритті, особливо коли приліт десь поруч з вами. Бо, знаєте, до першого прильоту всі хоробрі, їдуть на місця влучання, коли навіть продовжується загроза КАБів. Але коли прилітає і ти стаєш постраждалою, тоді вже починаєш думати головою і турбуватися про безпеку.

Коли це сталося, то колеги одразу запитали мене, що мені потрібно, яка допомога, ліки. Телефонували мені всі регулярно. У нас також є медична страховка, яка покриває певні витрати, крім хронічних хвороб. Але поранення внаслідок обстрілів якраз підпадають під страховку. Скажу лише, що я не сильно травмувалась, тому скористалася страхуванням по мінімуму.

Лікарі мені порадили більше відпочити, а колеги дали час відновитись, проте він мені був не потрібен, відразу хотілося працювати. Стрес, щоправда, наздогнав згодом. Також Національна спілка журналістів одразу надіслала кошти на лікування.

Ти говориш, що психологічно було складно відійти від обстрілу і поранення. Що відчувала тоді і як давала раду?

У мене стався звичайний ПТСР. Наприклад, коли ми з оператором їдемо кудись, а в цей час під колесами гравій шумить, то в мене всередині все стискається, і я одразу думаю, що це ракетний обстріл і щось летить у нас. До того ж зараз у Запоріжжі над містом часто почала працювати авіація. І цей звук мене лякає. Раніше в нас такого не було, суто вибухи, до яких ми вже звикли. Також маю проблеми зі сном, постійно вживаю магній. Мені колеги радять звернутися до психолога, але я не сильно довіряю психологам, тому ще думаю про це.

Як ти відновлюєшся після поранення голови?

Я швидко повернулася на роботу і вже на третій день працювала. У мене просто такий склад характеру, що я не люблю довго сидіти на одному місці. Морально відновитися мені допоміг спорт – я ходжу в зал і обожнюю ранкові пробіжки. А також смачно поїсти. Ось такі моменти мені допомагають. А ще, наприклад, у мене є своя спеціальна процедура, як вийти з депресивного стану. Я вмикаю мультики й дивлюся їх. Це і “Шрек”, і “Панда кунг-фу”, вони мені підіймають настрій.

Коли ти приєдналася до 1+1 і почала висвітлювати війну у своєму регіоні?

До “плюсів” я приєдналась у травні 2022 року. Мій колега пішов захищати Україну, і телеканал почав шукати кореспондента в Запоріжжі. Мені пощастило, що вони знайшли мене. Я висвітлюю події в місті, області й також їжджу в прифронтові громади близько до лінії зіткнення. Чесно скажу, що не розумію тих журналістів, які рвуться самі в прифронтові райони, де відбуваються постійні обстріли, без людей, які знають ситуацію і можуть швидко допомогти виїхати з-під обстрілів. Я їжджу на прифронтові території тільки із супроводом, бо життя – це найважливіше.

Тут, у Запоріжжі, ти вже не знаєш, де воно прилетить. Ти можеш іти в укриття, можеш не йти в укриття. Балістика взагалі – це хвилина, і все. Але коли ти на фронті, куди прилітає 24 на 7, то там треба бути з кимось, хто знає ситуацію, знає, куди бігти, знає, де укриття. Бо я знаю, де укриття, тут, у Запоріжжі, але не знаю, де укриття в Гуляйполі.

Кореспондентка “1+1 медіа” Кіра Овес та журналістка видання ZMINA Людмила Тягнирядно. Фото: Яна Радченко

У чому складність життя поблизу лінії фронту, коли до ворожих позицій лишається кілька кілометрів і більша частина Запорізької області окупована?

У принципі, працювати стало важче, бо до тих громад, куди їздили раніше, зараз їхати небезпечніше через роботу ворожих FPV-дронів. Ось нещодавно ми були в Гуляйполі разом з поліцейськими, то ми носа не могли підняти з підвалу, була така безперервна атака FPV-дронів. Ми навіть не могли нормально знімання провести. Якщо раніше це було можливо, то зараз із цим важче.

Поліцейські знають, коли тихо. Ми в цей час приїжджаємо, вибігаємо на позиції, відзнімаємо матеріал і швидко їдемо назад. А до деяких прифронтових населених пунктів ми зовсім не їздимо. До прикладу, це Приморське, Степногірське, бо там постійні навали дронів.

Також важко працювати в тому плані, що невідомо, що буде завтра. Бо в нас лінія фронту 30 км від Запоріжжя. І постійні нагнітання в телеграм-каналах, що росіяни готують наступ на Запоріжжя, трішки пригнічують. Вони готують наступ на Запоріжжя вже чотири роки й, слава Богу, все ніяк, завдяки нашим захисникам, не можуть прорвати нашу лінію оборони.

Як ти турбуєшся про свою безпеку після обстрілу 5 квітня? Чи щось змінилось у твоїх підходах?

Звичайно, змінилось. Особливо коли Росія зараз придумує нові схеми, як уразити максимально більшу кількість цивільних і, зокрема, як влучити у волонтерів, активістів, журналістів, рятувальників. По-перше, в жодному разі не їду на місце прильоту, коли ще триває повітряна тривога. Це для нас із оператором вже стало табу. Я знаю, що деякі колеги все ж їдуть і роблять матеріали швидше, натомість у мене адекватне керівництво, яке розуміє, що наражати себе на небезпеку не потрібно. Кажу редакції, що в нас тривога і я поїду на знімання після відбою. І вони нормально на це реагують.  

Також у нас поповнився фонд аптечки. У нас у машині їх уже три. Завжди з нами є турнікет, а в машині каски, бронежилети про всяк випадок.

За можливості ми намагаємося ховатися в укриттях. Ми навіть вмикаємося в ефір з укриттів, коли це потрібно.

Яку мрію в професійному житті ти б хотіла реалізувати найближчим часом?

Я хочу розповісти про звільнення нашого краю після перемоги. Мрію, щоб нарешті відбулася деокупація Запорізької області й ми могли приїхати в місця дитинства, де наші рідні, друзі. Я, звісно, уявляю, що буде складно дивитися на наслідки окупації, але дуже хочу, щоб ми нарешті звільнилися від росіян, від того, що вони роблять у нас, щоб ми гучно оголосили нашу перемогу. Хочу ввімкнутися в мій ефір на “плюсах” і сказати, що все закінчилось і ми перемогли. От цього мені дуже хочеться. І, коли мій колега повернеться з фронту, я віддам його місце з радістю.