“Чеку тут зірвати?”: під час окупації освітянка з Херсона пригрозила директору-колаборанту навчальною гранатою, а після 9 днів провела в ізоляторі

Росіяни забрали заступницю директорки Херсонської гімназії №6 Ірину Радецьку рано вранці 18 серпня 2022 року з її квартири. Жінку звинуватили в “тероризмі” та протягом дев’яти днів утримували в ізоляторі тимчасового тримання на вулиці Теплоенергетиків, 3 в Херсоні. Напередодні незаконного затримання Ірина прийшла до кабінету призначеного окупантами директора гімназії з навчальною гранатою. Каже, увірвався терпець дивитися на захоплений навчальний заклад, вислуховувати пропозиції та погрози щодо співпраці. 

На допитах жінці називали незнайомі імена, говорили, що вона з ними пов’язана, пропонували їй здати місцевих активістів в обмін на свободу. Завучку били, погрожували їй розстрілом та зрештою змусили записати відео з “вибаченнями” перед росіянами.

Заступниця директорки розказала виданню ZMINA про своє незаконне затримання, звинувачення окупантів та життя в ІТТ.

Захоплена гімназія та втрачене терпіння

Минулого квітня заступниця директорки та вчителька німецької мови Херсонської гімназії №6 Ірина Радецька готувалася до закінчення навчального року – тогоріч у Херсоні освітній процес завершився на місяць раніше.

Хоча навчання з лютого було дистанційним, вчителі ходили до гімназії навіть у перший час після окупації.

“В Антонівці біля мосту росіяни зруйнували дуже багато будинків у приватному секторі. Ми приймали людей звідти в актовій залі”, – розказує Ірина.

Проте 1 травня, коли навчання закінчилося, на роботу ніхто не вийшов – не тільки працювати, а й пересуватися вулицями вже було небезпечно. Багато вчителів та учнів виїхали з міста.

Саму гімназію окупанти захопили пізніше: перейменували її на Херсонську школу №6 та призначили “нового директора”.

Незабаром Ірині зателефонували:

“Я ваш новий директор, Максим Геннадійович. Я організовую навчальний процес на наступний рік. Приходьте, у нас буде нарада”, – почула в слухавці завучка.

На це вона відповіла, що вже має директорку та іншої їй не треба:

“Ви тут не надовго, тому можете навіть не починати зі мною свої ігри”, – відказала Ірина та поклала слухавку.

Зі школи їй телефонували ще не раз – то різні незнайомі жінки, то знову “директор” – запрошували на роботу, просили агітувати батьків приводити дітей на новий навчальний рік.

Через деякий час пропонування співпраці змінилося погрозами:

“У вас є три дні, щоб подумати. В іншому випадку – пошкодуєте”. Це вони казали мені. Хотіли, щоб ми в серпні вийшли на роботу”, – згадує заступниця директорки.

Навчання в школі таки розпочали, та Ірина на роботу не вийшла.

“1 вересня російські військові озброєні та в камуфляжі стояли по периметру. Батькам заборонили заходити в школу”, – розказує Ірина.

Призначена росіянами адміністрація зняла зі стін усі стенди українською мовою, державну символіку. Те, що не змогли зняти чи відкрутити, заклеїли. Українські підручники частково вивезли, частково знищили, а бібліотеку наповнили російськими. Пропали з гімназії й особисті речі вчителів:

“В моєму кабінеті навіть власних речей немає: парасолі, чашки, чайника, навіть розпочатого парфуму”, – усміхається завучка.

Та про це Ірина дізналася вже після деокупації Херсона. Доти у приміщення захопленої гімназії вона заходила лише раз, улітку.

Інколи вона їздила із чоловіком містом та робила фото для своїх друзів та знайомих, що вже виїхали.

У середині серпня жінка захотіла сфотографувати гімназію, щоб відправити знімки колегам. Вона запропонувала чоловікові повільно проїхатися повз будівлю, поки вона знімала б із машини відео.

На ґанку Ірина побачила прибиральницю та неочікувано навіть для самої себе вирішила підійти до неї.

“Чоловік не встиг нічого сказати, зупинити мене. Я кинула телефон у сумку, що була на плечі, і навіть не вимкнула його – він і далі записував усе, що відбувалося в школі”, – розказує Ірина.

Прибиральниця зустріла її непривітно:

“Чого ти приперлася?” – вона мені, завучці говорить. А я ще ніби звітувалася перед нею: “За речами своїми”. А вона мені каже, що нічого мого тут нема”.

У цей момент жінці спало на думку завітати до призначеного окупантами директора. Вона обійшла прибиральницю та вперше ступила до захопленої гімназії.

Будівлю активно готували до початку нового навчального року, згадує Ірина. Надворі стояло будівельне риштування, робітники наводили лад із фасадом. Проте всередині було порожньо. Жінка швидко йшла знайомими коридорами до кабінету директора. Усе відбувалося мимохіть, вона не знала, чого чекати від нових співробітників та від себе.

У приймальні її зустріла незнайома секретарка:

“З якого питання?” – питає. А я візьми та й бовкни, що дитину в школу хочу записати”, – переказує ту зустріч Ірина.

Жінці одразу запропонували заповнити бланки, та вона заявила, що хоче говорити тільки з директором і, не чекаючи відповіді, зайшла до кабінету.

Ірина сіла на місце, де вона завжди сиділа під час засідань з директоркою, та повторила, що хоче записати дитину до школи.

Призначений окупантами керівник Максим Івченко запропонував їй заповнити бланки, на що вона відповіла, що має “дисплазію” та не може писати.

“Це я потім дізналася, що “дисплазія” – це зовсім інше. А тоді говорила перше, що спаде на думку. Усе відбувалося раптово, але я усвідомлювала, що роблю та що говорю. Я сміялася над ним”, – переказує Ірина ті події.

Втім, “новий директор” не помітив помилки, він радо узявся заповнювати бланки своєю рукою, а Ірина і далі глузувала з нього:

“Питає, як батьків звуть. Я й відповідаю: “Мама – Зайцева. Тато, будете сміятися, – Волков”. А він серйозний такий.  Дійшли до того, ким батьки працюють. Кажу: “Мама в СБУ, тато в ЗСУ”. Він очі підіймає, говорить: “Ні, ми з вами не спрацюємося”. Переляканий такий”, – розказує жінка.

Її переповнювала злість на цього “директора”, на весь новий колектив та на росіян у цілому, згадує Ірина. Вона піднялася зі стільця:

“Поки наші хлопці в окопах сидять, ти тут чуже місце займаєш?” – випалила вчителька.

Окрім телефону, що досі все записував, у неї в сумочці лежала навчальна граната. В той день вона потайки взяла її в чоловіка. Ірина наполовину дістала гранату із сумки та додала:

“Чеку тут зірвати?”

Одразу після цього жінка вилетіла з кабінету та пішла до виходу. Дорогою вона кричала українські гасла:

“Слава ЗСУ! Слава Україні!” Що знала, те і кричала, увесь свій запас. Потім мені здалося, що того мало, то я по другому колу пішла”, – сміється Ірина.

Вона згадує, що робітники, які працювали в школі, їй тихо на те відповідали: “Героям слава!”.

Ірина розуміла, що її витівка може закінчитися чимось недобрим. Одразу, як прийшла додому, вона зателефонувала директорці гімназії, розказала, що трапилося, та сказала, що після цього росіяни за нею точно прийдуть.

Жінка вирішила відправити відео з розмовою в гімназії директорці та журналісту, з яким вона спілкувалася раніше. Однак файл був завеликим, і на 42 % надсилання зупинилося. Ірина вирішила піти спати, подумала, що за ніч мало б усе завантажитися. Однак перевірити зранку це вже не вдалося – о 5-й годині до неї додому прийшли російські військові та спецслужбовці.

“Склади зброї” у вчительській квартирі

Поки росіяни гримали у двері, Ірина ховала класні журнали та робочий ноутбук. Однак смартфон вона побоялася класти в спільну схованку – він завис та жінка не могла його вимкнути.

У цей час росіяни все гучніше стукотіли у двері:

“Вони вже почали кричати за дверима. Автоматами били по металевих дверях. А це ж п’ята ранку, вони увесь будинок розбудили. Почали кричати, що як не відчинимо, вони почнуть стріляти по чужих квартирах”, – розказує Ірина.

Жінка сховала телефон у перше ліпше місце та сказала чоловікові впустити військових.

До квартири зайшли семеро озброєних росіян у чорній формі та балаклавах. Ніхто з них не представлявся. З порога почали кричати на Ірину:

“Де зброя? Де склади зі зброєю?”.

Вони звинувачували жінку в тероризмі та погрожували 20 роками ув’язнення.

“Сказали, що як буду себе добре поводити, то буде 15 років. Я кажу: “Мені аж легше стало, що не 20, а 15!” – з посміхом згадує Ірина.

Однак усі погрози та звинувачення лунали лише на словах. Жодних формальних причин затримання чи документів їй не показали ані тоді, ані в ув’язненні.

Ірину із чоловіком розвели в різні кімнати та почали обшук у квартирі. Одразу знайшли телефон. Документи та ноутбук, однак, так і не відшукали.

Із жінкою говорили жорстко, погрожували їй. Дім подружжя обшукували понад годину, нічого з особистих речей родини не забрали. Після того, як росіяни вивернули усі речі з усіх шаф, жінці сказали: “На вихід. Поїдемо, попрацюємо”.

“Оце “попрацюємо” в них улюбленим було. Постійно говорили так, коли на допити когось забирали”, – каже Ірина.

Перед тим, як вийти з квартири, їй сказали взяти з собою шапку, але в жінки були лише кепки. Один із росіян побачив футболку з каптуром, наказав вдягти її, а зверху кепку. Виходячи, Ірина встигла ще перевзутися в кросівки.

Футболка з кепкою, взуття та штани, у яких вона спала, було всім, що мала із собою жінка, коли її забрали російські спецслужбовці. Ані Ірині, ані чоловіку не сказали, куди її повезуть.

У дворі стояло дві машини: зелений мікроавтобус та позашляховик. На обох автівках були намальовані літери Z. Поруч стояли ще близько 7 озброєних росіян.

Жінку посадили до позашляховика та повезли до ізолятора тимчасового тримання на вулиці Теплоенергетиків, 3.

Спецслужбовці завели Ірину всередину, передали її тамтешнім співробітникам та поїхали. Вчительку посадили в “стакан” (маленька камера, площею близько квадратного метра. – Ред.).

Десь за 20 хвилин її вивели та змусили зняти шнурки із кросівок та з каптура. Сам каптур та кепку весь час знімати забороняли.

У жінки зняли відбитки пальців, сфотографували її та повели в камеру. Ірина переживала, що залишиться там сама, та всередині її зустріли п’ятеро жінок.

“Зранку взагалі вити хотілося”

Перші два дні Ірину не викликали росіяни, і вона почала переживати:

“Я хотіла, щоби все прояснилося. Там сиділи жінки, яких по місяцю не чіпали. Було враження, що про них забули. Виходило, що коли викликали, було погано, і коли не викликали, було погано”, – розказує вчителька.

На третій день її вивели з камери, щоб зняти відбитки пальців. Однак після процедури жінку повели на допит.

Росіяни питали Ірину про розташування складів зброї, називали прізвища незнайомих їй людей та вимагали інформацію про них.

“Говорили мені: “Ми вже все знаємо про тебе. Тебе бачили на Тавричному, де машину підірвали”. І так постійно: про тебе вже все розказали, ми все знаємо, тебе бачили”, – розповідає жінка про перший допит.

Один із росіян схопив її рукою за щелепу та сильно стис, вимагаючи чергових відповідей. Від його пальців на щоці в Ірини залишився синець.

Усі звинувачення росіян жінка відкидала. Зрештою їй запропонували угоду:

“Хочеш вийти звідси? Назви три прізвища активістів, есбеушників, атовців, вагомих людей у Херсоні, і все – ти на волі”. Я сказала, що не знаю таких”, – переповідає ту розмову Ірина.

На першому допиті жінку тримали три години. Перед тим, як закінчити, росіяни настрахали її: “Якщо розкажеш іншим про допит, усі постраждають”.

За кілька днів у тримісну камеру привели ще одну жінку – тепер їх там було семеро.

“Зранку взагалі вити хотілося. Щоб встати в туалет, треба переступити через усіх. Ну який настрій може бути? Позбавили всіх прав”, – розказує Ірина.

На той час в ізоляторі годували вже тричі на день. Раніше, переповідає жінка слова співкамерниць, раз на день давали макарони чи кашу та якусь консерву. Коли ж туди потрапила Ірина, “меню розширили”:

“Каша якась, капуста порізана без нічого. Хліб, одне яйце. Їжа прісна вся”.

Завучку гімназії з іншими жінками утримували в першій камері на поверсі, то ж і їжу вони отримували першими. Проте доволі швидко жінки зрозуміли, що харчів може вистачати не всім, кого утримували в ІТТ, і почали брати лише частину своїх порцій:

“На обід – перша і друга страва. Проте ми так робили: якщо я їм першу, то не їм другу – хтось їсть. Ми і яйця не на всіх брали, і хліб”, – згадує Ірина побут в ІТТ.

Затриманих виводили на прогулянки. Проте й це було не завжди в радість: інколи прогулянки тривали по три години в будь-яку погоду.

“Нас якось вивели, і пішов дощ, такий холодний-холодний. А там же ж відкрите небо, тільки решітки згори. І все – стоїш під дощем три години. Закривали нас у тому дворику, і робіть, що хочете”, – розказує жінка.

Часом “прогулянки” влаштовували просто в коридорах ізолятора: конвоїри виводили ув’язнених чоловіків та змушували марширувати туди-сюди.

“Ми із жінками в камері лягали на підлогу та дивилися в щілину. Вони намагалися по ногах, по взуттю впізнати своїх рідних”, – переповідає Ірина ті вечори.

Жінки намагалися підтримувати одна одну в камері. Вечорами вони сідали на підлозі колом та обговорювали мирне життя: сім’ю, роботу, домашніх улюбленців. Давали одна одній поради, як краще себе вести з росіянами та швидше вибратися звідси.

На другому допиті Ірині поставили ультиматум: вона вийде, якщо запише відеозвернення, де попросить вибачення перед Росією. Жінка відмовилася навідріз.

Проте співкамерниці її таки умовили. Переконували, що люди не повірять у щирість такого відео, водночас це може бути єдиним шансом вибратися із цих стін.

На восьмий день утримання Ірину знов забрали на допит. Тоді вона погодилася на знімання:

“Я продумано сказала, що “виношу вибачення” за загрозу життю громадянам Російської Федерації та за нерозділення концептуальних поглядів російської системи освіти. Мені хотілося, щоб це по-дурному звучало. Мене знають, як завучку гімназії. Я хотіла, щоб усі розуміли, що це не я”, – схвильовано переповідає Ірина.

Після знімання її відправили назад до камери. Жінка переживала, що росіянам може не сподобатися її версія “вибачень”, та вони прийдуть за нею ще раз.

Наступного дня двері камери прочинилися та пролунало: “Радецька! З речами на вихід!”.

Майже все, що було в жінки, вона залишила в камері та вийшла. Коли конвоїр зачинив за нею двері, він сказав:

“Попрощалася зі своїми співкамерницями? Ну все, а тепер на розстріл”, – і повів жінку на перший поверх, до камер, де катували ув’язнених. Тут знову почали допит.

Кожного разу, як росіяни вимагали від Ірини відповідей, вона не стримувала емоцій та відповідала те, що було в неї на думці. За це окупанти її били: ногою вдарили в живіт так, що вона впала зі стільця, а наслідки удару прикладом автомата по хворій спині жінка відчуває і досі.

Потім жінку відвели до “стакана”, сказали чекати на розстріл та зачинили там на три години.

Ірину зрештою відпустили. Її вивели з камери зранку, додому ж вона дісталася пізно ввечері.

“Я прийшла, сіла на лавочці коло під’їзду. У мене ж ані телефону не було, ані ключів. Подзвонила в домофон. Вийшов чоловік, ми ще на лавці посиділи. І десь о 21-й піднялися додому”, – переказує вона той вечір.

Після того, як Ірину звільнили, вона разом із чоловіком не раз шукала в місцях утримання інших зниклих херсонців, та переповідала людям про їхніх близьких, кого сама бачила чи чула в ув’язненні.

Жінка продовжила ходити й до ізолятора тимчасового тримання – приносила передачі для “співкамерниць”, аж доки останню з них не перевели до іншого СІЗО. Вона й досі підтримує зв’язок з усіма жінками, яких тримали з нею в камері.