“Це наш із тобою секретик”: як зрозуміти, що над дитиною вчиняють сексуальне насильство і допомогти
Одними з найбільш прихованих злочинів є злочини проти статевої недоторканості малолітніх. Оскільки близько 80% кривдників – родичі або знайомі дітям люди, яким вони довіряють або які мають над ними контроль. Це батьки, брати та сестри, родичі, друзі родини, вчителі, няні. Дитина може емоційно, психологічно, економічно та фізично залежати від них, а тому не має змоги повідомити про випадки насильства та шукати допомогу. Водночас рівень довіри до голосу дитини залишається доволі низьким. Адже насильство над дітьми – це явище, яке так само травмує й дорослих і перебуває за межею “нормального”. Легше думати про те, що дитина побачила якісь сцени по телебаченню або нафантазувала їх, ніж усвідомити, що насильство направду з нею сталось. Такі аргументи й досі лунають як від правоохоронців, так і від батьків.
Отже, відповідальність за допомогу постраждалій дитині лежить на кожному, хто може посилити її голос. І перше, що варто зробити, – це прийняти той факт, що дітей розбещують, знімають у порновідео та ґвалтують. До цього здебільшого вдаються не стереотипні маніяки-педофіли з екранів телевізора, а чоловіки та жінки, “про яких ви би ніколи такого не подумали”.
Практика, за словами фахівців, показує, що здебільшого несвоєчасно виявляють або взагалі не виявляють насильство через тотальну необізнаність батьків, вихователів, учителів, медиків та інших спеціалістів, які бачать дитину щодня і мають можливість спостерігати його ознаки.
Тож Центр прав людини ZMINA поговорив з психологинею Міського центру дитини Наталією Пашко про те, як зрозуміти, що над дитиною вчиняють сексуальне насильство, і чим можна допомогти.
“ДОЗВОЛЬ, Я ДОТОРКНУСЯ ДО ТЕБЕ”
Є дві форми сексуального насильства – контактна та безконтактна. Примус до сексу, зґвалтування, маніпуляції зі статевими органами дитини (наприклад, мастурбація) чи примушування дитини до таких маніпуляцій з іншою людиною, залучення до зйомок порно чи секс-бізнесу – все це є контактним насильством.
Що ж до безконтактного, або інакше – розбещення, то до нього належить навіть використання сексуалізованої лексики (непристойних слів, які характеризують статеві органи чи контакти) в присутності дитини. Воно також виявляється в тому, що дитині можуть показувати статеві органи, змушувати її спостерігати за статевим контактом кривдника з іншими, залучати до перегляду фото або відео сесуалізованого характеру чи робити пропозиції такого характеру. За дитиною можуть підглядати, коли вона роздягається або ходить у туалет.
“МАМО, ПОЛОСКОЧИ МЕНЕ ТАМ”
Розпізнати сексуальне насильство напрочуд важко, адже наявність певних симптомів самих по собі не є прямими доказом того, що дитину кривдять. Важливо, крім того, враховувати властивості поведінки дитини в тому чи іншому віці. Наприклад, мастурбація як спосіб дослідження власного тіла та пізнання будови статевих органів нормальні для дітей у дошкільному віці. Зацікавленість темою сексу, сексуальні експерименти у період статевого дозрівання – це також природно. Утім, якщо ж дитина замість гри, спілкування з однолітками, навчання, розвитку нав’язливо мастурбує, зациклена на темі “сексу” в розмові або грі, залучає інших дітей до дій сексуального характеру – це вже привід занепокоїтися.
До речі, діти дошкільного та раннього шкільного віку частіше страждають від злочинів проти статевої недоторканості, оскільки у них ще недостатньо розвинена мова – вони просто не розкажуть про те, що з ними робить кривдник через неможливість критично оцінити цей досвід, емоційну залежність від дорослого. Тому насильство стає частиною виховання та розвитку й може видаватися їм нормальним.
Варто спостерігати за грою дитини у цьому віці, адже гра – це маркер всього важливого, що відбувається з нею. Якщо дитину скривдили, вона застрягає в сюжеті насильства і відтворює (аж до інтонування голосу кривдника) все, що з нею робили.
Інколи діти, з якими відбулося насильство без проникнення, що не завдало їм болю, а, навпаки, було приємним, просять найближчих дорослих повторити з ними те, що робив кривдник. У такому разі діти й розмовляють з дорослим тими фразами, якими до них промовляв ґвалтівник: “Подмухай, полоскочи мене там”.
Про те, що над дитиною вчиняють наругу, можуть свідчити також видимі фізичні ознаки: екзема, дерматит, герпес на обличчі, губах, у порожнині рота, наявність синців у різних частинах тіла, наявність гематом і укусів на грудях, сідницях, ногах, нижній частині живота, стегнах, урітальні запальні процеси. Приводом для занепокоєння є випадки, коли дитина жаліється на болі в статевих органах чи на її трусиках є виділення.
Такі захворювання як енурез та енкопрез також можуть свідчити про насильство. Вони виступають своєрідним психологічним захистом: дитина думає, що, якщо буде брудною, не дотримуватиметься гігієни, її не чіпатимуть. Зворотним є процес, коли дитина каже, що вона брудна, постійно намагається вимитися, перебуває у ванній чи під душем.
Ще одна форма захисту – надягати на себе якомога більше речей (багато поясів, кілька пар штанів одночасно тощо), аби їх важче було з дитини знімати.
Показовою є й реакція дитини на кривдника. Так, під час зустрічі з ним вона може намагатися відмежуватися – втекти, впасти в істерику, її настрій може різко змінитися. Або, навпаки, надмірно бажати його уваги та контакту – сідати на руки, імітувати статевий акт, торкатись статевих органів – в інших дорослих специфічна поведінка дитини та кривдника підсвідомо викликатиме відчуття відрази.
Спроби дорослого усамітнитися з дитиною чи, наприклад, регулярні пропозиції друга / подруги родини “посидіти” з нею, переодягнути, викупати – це також ознаки можливого насильства.
У поведінці дітей, над якими вчиняють насильство, також може бути присутня ритуальність. Наприклад, якщо насильство відбувалося об одній і тій самій годині, дитина може прокидатися та вдаватися до певних дій. У практиці Наталії Пашко була дівчинка двох з половиною років. Вона прокидалась о другій ночі, фарбувала нігті, одягала плаття та туфельки на підборах, сідала на ліжко й плакала.
Важливо також дослухатися до того, що дитина говорить уві сні. У ці моменти вона відпускає контроль і часто може вигукувати певні фрази, що свідчитимуть про можливе насильство: “Не чіпай пісю” тощо.
Порівнюючи з молодшими дітьми, підлітки більш хворобливо і по-різному реагують на сексуальне насильство. Вони сприймають це як катастрофу, як епізод, який кардинально змінює все життя, як явище, яке не можна пережити. Діти підліткового віку можуть калічити самі себе, намагатися вчинити самогубство, бути замкнутими та агресивними, тікати з дому. А можуть і самі кривдити інших дітей.
“ЦЕ МОНСТР, ЩО ПІДРОСТАЄ”
Якщо над дитиною з раннього віку певний час вчиняли наругу, для неї це видаватиметься нормальним. Зазвичай у період статевого дозрівання такі діти мають сексуалізовану поведінку – ініціюють статеві контакти з молодшими дітьми, однолітками чи дорослими, відверто пропонують або натякають дітям чи дорослим, що готові задовольнити будь-які їхні сексуальні бажання (просто так або за певну винагороду).
Натомість дорослі трактують це як сексуальну розбещеність дитини. Думають, що такий вплив на дитину мають друзі або перегляд порнофільмів. Насправді ж здебільшого це яскраво свідчить про важку психічну травму дитини, своєчасно не виявлену та не відпрацьовану.
Дитина ж або підліток, який вчинив сексуальне насильство щодо іншої дитини, стає “монстром” в очах суспільства. Та ця реакція оточення – лише самозахист від травмувального досвіду і небажання взяти на себе відповідальність та допомогти. Водночас такі діти потребують цього, оскільки також є потерпілими.
“А МОЖЕ, ВІН ПРОСТО…”
Звісно, що перелічені вище ознаки самі по собі прямо не доводять сексуального насильства. Але їх необхідно дослідити, щоб підтвердити або спростувати те, що дитину кривдять.
Для цього варто звернутися до фахівців. Наприклад, це може бути психолог Міського центру дитини або консультація у приватного спеціаліста, який за необхідності скерує до фахівця іншого профілю.
Якщо ж ви для початку самі вирішили запитати у дитини про те, чи відбувалося над нею насильство, уникайте прямих запитань. Важливо не привнести свою версію того, що могло трапитися з дитиною: ”Він тебе торкався?”, “Просив торкатися його статевого органу?“, “А може, він просто хотів тобі допомогти переодягтися, аби було швидше?”, “А може, ти десь побачила/в це по телевізору?”.
Натомість слід обережно поцікавитися у неї, де або від кого вона почула чи побачила те, про що говорить, що відтворює у грі, звідки вона дізналася ті чи інші слова або звідки в неї з’явилися певні травми. Якщо йдеться про людей, з якими дитина проводить час окремо від вас, – няня, друзі або близькі родичі, репетитор/ка – запитайте в дитини, що вони разом робили, як проводили час, в які ігри гралися.
“Я НЕ ХОЧУ ЗАСМУЧУВАТИ МАМУ”
Пам’ятайте, що діти відчувають провину за насильство над ними та часто беруть відповідальність за нього на себе. Тому важливо не спровокувати у дитини появи відчуття провини або ж не посилити його своєю реакцію.
Якщо дитина вирішила розказати вам про пережите, жодним чином не реагуйте, наприклад, так: “О, боже, який жах”. Адже маленьких дітей травмує не стільки досвід, скільки реакція оточення.
Як би це не суперечило уявленням суспільства про дітей, але вони теж можуть отримувати задоволення від фізичного контакту. Усвідомлення цього – що було приємно та цікаво – змушує дитину думати, що вона сама винна, бо їй сподобалося, чи вона сама взяла іграшку або гроші, які пропонував дорослий, сама хотіла проводити з ним час тощо.
Парадоксально, що деякі кривдники намагаються виправдовуватися аргументами, які перекладають провину на дитину: “Вона сама хотіла”, “Вона приймала сексуальні пози”.
“ЦЕ НАШ ІЗ ТОБОЮ СЕКРЕТИК”
Але може трапитися й так, що дитина не відповідатиме на ваші запитання. Дорослий для дитини у певний період її життя – це істота на рівні бога, від якої дитина залежить, а тому все, що він з нею робить, дитина сприймає як норму.
Так само й ґвалтівник може побудувати з дитиною такі стосунки, в яких вона йому довірятиме, боятиметься, що взаємини зіпсуються в разі, якщо вона комусь розкаже чи не робитиме того, що він від неї просить.
Так, кривдник може говорити дитині, що тими чи іншими насильницькими діями готує її до дорослого життя або що це “їхній спільний секретик” чи вияв любові, – насильство дуже рідко відбувається раптово і до нього дитину тривалий час готують.
Трапляється, що дітей залякують, аби вони нікому не розповідали. Це особливо травмує дитину. Кривдник може погрожувати суворим покаранням від Бога, судом, “силами зла”, обіцяти покинути або розлюбити дитину, покінчити життя самогубством чи, навпаки, заподіяти фізичну шкоду їй або іншим важливим для дитини людям або тваринам.
Оскільки діти живуть у власному маленькому соціумі, не мають життєвого досвіду, з яким могли би порівняти та оцінити те, що з ними відбувається, не знають навіть слів, якими описати дії кривдника, – їм складно повідомляти про випадки насильства та шукати допомогу. Часто їм соромно перед оточенням, вони не вірять, що хтось їх захистить, не хочуть згадувати та говорити про травмувальні події, а іноді просто не знають іншого ставлення до себе.
“НІ, ВІН НЕ МІГ”
“Я в це не вірю”, “Такого не може бути”, – коли людина дізнається про насильство, вона проходить стадії реагування за класичною схемою. Перша – заперечення.
Якщо ж вистачило сил “повірити”, люди починають злитися і навіть можуть вдатися до такої небажаної та протизаконної крайності, як самосуд.
Але, за досвідом Наталії Пашко, переважно насамперед люди, що дізналися про насильство, думають про себе, а не про дитину. Тому зазвичай так і залишаються на стадії заперечення, намагаються витіснити зі своєї свідомості травмувальний досвід.
Водночас необхідно змістити акцент із власної травми від почутого на те, що довелося пережити (або з чим доведеться жити далі) дитині. Від вашої готовності прийняти той факт, що, можливо, близька вам людина кривдить вашу дитину, залежить те, наскільки швидко остання переживе отриману травму і наскільки повноцінним буде її життя.
Досі в суспільстві панує загальна тенденція недовіри до слів дитини: над її голосом і свідченнями перевагу має голос дорослого. Так само й діти переконані, що їхнім словам не повірять. Водночас, якщо дитина говорить про щось, що її турбує, на це завжди є причина. Дитина, яка перебуває в безпеці та має довірливі стосунки з батьками, не говоритиме про сексуальне насильство безпідставно.
“ГОСПОДИ, А ЩО Ж СКАЖУТЬ ЛЮДИ?”
На подив, і досі одна з поширених реакцій дорослих, які дізнаються про те, що над їхньою дитиною вчиняють сексуальне насильство, – страх осуду оточення.
“Часто зустрічаюсь із тим, що перше, що тривожить батьків: “А що подумають люди?”, “Це ж стане відомо на все село, якщо ми звернемося до правоохоронців”. І це досі – реальні причини, через які люди обирають “не виносити сміття з хати”, – каже Наталія Пашко.
Але тут ви стаєте перед вибором: вам важливіше, що про вас думатимуть інші чи безпека та здоров’я вашої дитини, які перебувають лише у ваших руках.
ЯКЩО ПОВЕДІНКА ДОРОСЛОГО ЩОДО ДИТИНИ ЗАНЕПОКОЇЛА ВАС
Радимо звернутися:
- до Національної дитячої гарячої лінії “Ла Стради” за телефонами 0 800 500 225 або 116 111 (для дзвінків з мобільного) за консультацією компетентних у дитячих питаннях психологів, юристів та соціальних працівників. Сюди також телефонують й самі діти;
- до правоохоронців, але все залежить від вашої готовності докласти зусиль – написати заяву до поліції, слідкувати за тим, щоб її зареєстрували та відкрили провадження, бути готовим приділити час для того, аби дати свідчення тощо. Якщо ви стали свідком насильства чи розбещення, ви можете зафільмувати поведінку дорослого й дитини, що вас занепокоїли, і надати їх як можливі докази;
- до Служби у справах дітей, яка покликана захистити їх від жорстокого поводження та насильства;
- до клінік, дружніх до молоді, де надають, зокрема, медико-психологічну, допомогу підліткам та молоді віком від 12 до 24 років;
- до міських чи обласних центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді;
- для жінок, які дізналися про насильство над їхньою дитиною та вирішили піти від кривдника-співмешканця, існують спеціальні притулки. За телефоном гарячої лінії 0 800 500 335 або 116 123 (короткий номер) порадять, у який з таких центрів звернутись у конкретній ситуації в конкретний момент.
