Блокування російських сайтів: чи є ефект і як будувати інформбезпеку без порушень
Два з половиною роки тому Україна запровадила інтернет-блокування російських сайтів. У травні 2017 року тодішній президент України Петро Порошенко видав указ про персональні економічні санкції проти фізичних та юридичних осіб, пов’язаних з Росією, зокрема власників компаній, які володіють російськими соцмережами “ВКонтакте” і “Одноклассники”, а також сервісом Mail.ru та іншими сайтами. У 2018 та на початку цього року Порошенко підписав ще два укази, які забороняли інтернет-провайдерам надавати послуги з доступу користувачам мережі інтернет до окремих російських вебресурсів, що містили інформацію про так звані “ДНР” / “ЛНР”, окупаційну владу Криму тощо. Увесь час це аргументувалося загрозою національній безпеці. Нині в Україні, за даними Лабораторії цифрової безпеки, що входить до коаліції “За вільний інтернет”, заблоковано 461 вебсайт. Серед них чимало українських ресурсів, які не мають жодного стосунку до російської пропаганди. Це стало центральною темою дискусії “Чи порушує українська політика блокувань в інтернеті свободу вираження поглядів?” на цьогорічній національній правозахисній НеКонференції, що проходила з нагоди Міжнародного дня прав людини.
Непрозорий механізм блокування
Правозахисників уже не перший рік турбує питання підходу до складання списку для блокування вебресурсів.
За словами юристки Лабораторії цифрової безпеки Віти Володовської, коаліція “За вільний інтернет” увесь цей час намагалася з’ясувати у Ради національної безпеки та оборони, таємне рішення якої ввів у дію президент, у Служби безпеки України та в Міністерства інформполітики критерії і методологію складення списків сайтів, які нібито поширюють інформацію “з ознаками порушення законодавства України” та доступ до яких рекомендується заборонити. Утім, так і не отримала відповіді на це.
“На наш запит відповіли, що це є інформація, розголошення якої може становити загрозу для національної безпеки”, – зазначає Володовська.
Водночас у коаліції вважають, що запитувана інформація становить суспільній інтерес, і подали на згадані органи скаргу до суду за відмову в доступі до інформації. У жовтні 2019 року суд дозволив Мінінформполітики не розкривати методології блокування. Але через те, що міністерство розформовано, правозахисники не продовжуватимуть з ним судову суперечку. Утім, не переставатимуть слідкувати за дотриманням законності в питанні свободи інтернету.
Так само не змогли правозахисники домогтися від влади відповіді про те, наскільки ефективними були санкції і чи справді вони зменшили вплив проросійської пропаганди та знизили загрози з інформаційної безпеки. Адже на численні запити коаліції “За вільний інтернет” про ефективність блокувань відповідальні відомства або відмовлялися надати інформацію, або в різний спосіб ухилялися від відповіді.
Так, РНБО повідомила, що моніторинг ефективності санкцій “забезпечує” Кабінет Міністрів України разом з СБУ та Національним банком України.
Департамент контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері інформаційної безпеки СБУ у своїй відповіді підтвердив, що Служба безпеки України робить такий аналіз, однак у наданні запитуваної інформації відмовив: “Зазначена інформація була зібрана в процесі контррозвідувальної діяльності та є інформацією з обмеженим доступом”.
Секретаріат Кабміну зауважив, що не є розпорядником запитуваної інформації, і порекомендував звернутися до МЗС та Міністерства економічного розвитку і торгівлі.
Зі свого боку МЗС назвало запитувану інформацію “службовою” та не призначеною для оприлюднення і також відмовилося надати відповідь.
Зліва направо: Людмила Опришко, Віта Володовська, Метью Шааф та Олександр БурмагінВибірковий підхід до застосування санкцій
Тим часом сама реалізація санкцій у частині блокування інтернет-ресурсів додає перекосів цьому процесу.
“Рішення РНБО, якими впроваджується таке блокування, не є обов’язковими для інтернет-провайдерів. Тому законних підстав і обов’язку блокувати такі сайти немає, але більшість провайдерів, не бажаючи мати проблем з СБУ, застосовують таке блокування”, – констатує Володовська.
Водночас вона зауважує, що частина провайдерів у різних регіонах вибірково підходить до такого блокування.
Приміром, як показав моніторинг Лабораторії цифрової безпеки, найбільшу кількість сайтів із санкційного списку у вересні 2019 блокували загальноукраїнські інтернет-провайдери “Київстар”, “Воля” та “Датагруп”, а також криворізький провайдер GTU Network та івано-франківський Freenet. Найменшу кількість сайтів блокують провайдери Дніпра. Навіть загальноукраїнський провайдер “Київстар” блокує в Дніпрі менше ресурсів, порівнюючи з іншими містами, де відбувалися заміри. Деякі українські провайдери взагалі не блокують російських платформ “Одноклассники”, mail.ru, yandex.ru. Так, протягом вересня сайт “Одноклассники” був доступний в окремих провайдерів Одеси, Вінниці та Запоріжжя. У цих же провайдерів, а також одного ужгородського був доступний mail.ru. Російський санкційний yandex.ru був доступний в окремих провайдерів Черкас, Дніпра, Чернівців, Харкова, Вінниці, Сум, Херсона, Рівного, Кривого Рога, Одеси та Луцька.
На переконання представників коаліції “За вільний інтернет”, у такий спосіб сенс санкційних обмежень узагалі втрачається через вибірковість застосування, за якої права частини українців на вільний доступ до інформації порушуються, а іншої – ні.
“У 2017 році санкції накладалися на три роки. У травні наступного спливає строк їхньої дії. Залишилося пів року. Ми хочемо чіткості в питанні, чи планує президент Зеленський продовжувати такі санкції, чи буде від них відмовлятися”, – каже Віта Володовська.
Поширення необґрунтованих блокувань на українські ресурси
Питання, чи продовжуватимуть дію санкцій у частині блокування, стає ще актуальнішим з огляду на те, що згаданий указ президента вже почали використовувати суди для обґрунтування блокування українських вебресурсів.
Зокрема, українські суди дозволять блокувати українські сайти, задовольняючи клопотання правоохоронців, навіть якщо там немає забороненого контенту. Медіаюрист громадської організації “Платформа прав людини” Олександр Бурмагін розповідає, що в судах шириться практика блокування сайтів у межах кримінальних справ.
Наприклад, є особи, яким не подобається те, що написано на тому чи іншому сайті, і вони звертаюся до правоохоронців. Подібні рішення цього року ухвалювали суди в Миколаєві та Києві. Правоохоронці порушують кримінальну справу, а потім у її межах з’являється ухвала суду про те, що провайдери мають повністю закрити доступ до певних сайтів. Згідно з такою ухвалою, накладається арешт на майнові права інтелектуальної власності, які виникають у користувачів сайту під час заходу на вебресурси.
Але медіаюристи називають таке формулювання абсурдною інновацією українських судів.
“Це нісенітниця, яка не вкладається в голові. У користувачів сайту немає будь-яких майнових прав на інтелектуальну власність. Вони лише споживачі інформації. Інтелектуальні права можуть виникати лише в автора. Але окремі судді вважають інакше. І на основі того, що порушуються типу майнові права на інтелектуальну власність якогось читача, блокують сайт”, – обурюється Бурмагін.
За його словами, у такий спосіб у липні цього року було заблоковано 17 сайтів, більшість з них є інформаційними ресурсами, які жодного стосунку не мають ні до Росії, ні до поширення будь-якого забороненого контенту. І жоден із сайтів не фігурував у додатку до указу про запровадження санкцій. Правоохоронці просили суд заблокувати видання в межах кримінального провадження за статтями про вимагання та втручання в приватне життя, яке розслідує прокуратура міста Києва. Водночас вони не вказали спірних публікацій, а просили заблокувати ресурс повністю.
Зокрема, так були заблоковані сайти blogs.korrespondent.net, informator.news та блогерська платформа enigma.ua. Керівники останнього ресурсу стверджують, що причиною блокування начебто стало розміщення матеріалу з назвою “В Україні багато правоохоронців об’єднуються в ОПГ для боротьби з правозахисниками”. Заблоковані сайти оскаржили блокування в апеляційному суді.
Утім, за словами Олександра Бурмагіна, який представляє інтереси власника сайту Enigma, розгляд апеляції тривав понад три місяці, сім разів відкладався розгляд по суті. Весь цей час сайти не могли нормально працювати, поширювати інформацію і стрімко втрачали свою аудиторію.
А 25 листопада Апеляційний суд підтримав блокування 17 українських сайтів.
“Ніхто не вказав, який саме контент порушує права і чиє саме права. Якщо все це не аналізувалося, то тоді це незаконне блокування. Але ця практика набуває популярності”, – зазначає медіаюристка “Платформи прав людини” Людмила Опришко.
Медіаюристи організації подали на рішення апеляційного суду касаційну скаргу, але 20 грудня стало відомо, що Верховний Суд відмовився переглядати рішення щодо блокування.
Тож тепер юристи готуватимуть скаргу до Європейського суду з прав людини. На думку Бурмагіна, ця справа матиме там добрі перспективи і Україні потім доведеться заплатити за недолугі судові рішення.
Загалом, на переконання правозахисників, така судова практика відкриває можливості для серйозних зловживань і порушень свободи слова та свободи ЗМІ.
Сумнівний ефект за очевидної шкоди
Міжнародна правозахисна організація Freedom House у своєму останньому аналітичному огляді організації “Чи слід Україні скасувати санкції проти російських інтернет-платформ?” зазначає, що блокування сайтів в Україні значно обмежило цифрові права українців та завдало значної шкоди свободі слова, інформаційному простору та економічним інтересам України.
До того ж, на переконання правозахисників, санкції не допомогли значно просунутися в досягненні цілей, які влада декларувала для обґрунтування своїх дій.
Так, згідно з оглядом, санкції не змогли повністю позбавити українців доступу до заблокованих вебсайтів або завдати серйозного фінансового удару по російських компаніях, що ставить під питання їхню ефективність. Зокрема, вказується на те, що фінансова звітність російських компаній, ресурси яких заборонили в Україні, демонструє, що попри українські економічні санкції їхні прибутки не зазнали суттєвих змін.
Директор Представництва Freedom House в Україні Метью Шааф констатує, що попри заборону українські користувачі інтернету досі мають доступ до більшості заблокованих російських соціальних мереж, використовуючи спеціальні обхідні програми VPN. Окрім цього, за його словами, українська влада вибірково підходить до блокування ресурсів. Адже дезінформація та російські пропагандистські матеріали розміщені і в інших соцмережах, зокрема на таких платформах, як Facebook і Twitter, однак вони не блокуються владою.
“З погляду свободи вираження поглядів це порушення. Адже одні ресурси заблоковані повністю, на інших не заблоковано навіть забороненого контенту”, – каже Метью Шааф.
Згідно з оглядом Freedom House, останнім часом навіть високопосадовці СБУ почали зосереджувати свою увагу на соцмережах Facebook та Twitter, стверджуючи, що Росія використовує ці платформи для продовження інформаційної війни проти України. Тобто сама влада опосередковано підтверджує, що санкції не досягли своєї мети, яка полягала в боротьбі з російською пропагандою.
Тим часом, на переконання правозахисників, згадані санкції не є точковими, а становлять загальні обмеження, які урізують доступ до багатьох ідей та поглядів, що не мають нічого спільного із війною з Росією і не можуть вважатися небезпечними. Водночас те, як ці санкції були запроваджені – без консультацій чи переконливих доказів того, що заблокований контент загрожує безпеці та демократії України, – є серйозним викликом верховенству права, яке лежить в основі демократії.
Адже хоча свобода вираження поглядів не є абсолютним правом, але за міжнародними стандартами з прав людини її обмеження має відповідати “трискладовому тесту”, розробленому Європейським судом з прав людини. Зокрема, це обмеження повинно бути необхідним у демократичному суспільстві, мати законну мету і бути передбаченим законом. Недотримання будь-якої з цих вимог свідчить про те, що обмеження є незаконним втручанням у свободу вираження поглядів. Що стосується інтернету, то тут застосовуються аналогічні норми, а також загальна вимога про те, що обмеження має бути спрямовано проти конкретних суб’єктів і не запроваджувати повної заборони діяльності сайтів та платформ – підхід, який ЄСПЛ визнавав надмірним в інших справах.
Зважаючи на ці стандарти, санкційний механізм, покликаний блокувати доступ до інтернет-ресурсів в Україні, є досить сумнівним. Насамперед санкції були запроваджені рішенням РНБО, яке було затверджено та введено в дію указом президента. Відповідно до законодавства у сфері захисту прав людини, як рішення РНБО, так і указ президента вважаються підзаконними актами, а тому не кваліфікуються як “передбачені законом”. До того ж Комітет ООН з прав людини постановив, що для того, щоб норма характеризувалася як “закон”, вона повинна бути сформульована з достатньою чіткістю, аби дати змогу громадянам відповідно регулювати свою поведінку; “закони” повинні надавати “особам, яким доручено їхню реалізацію, достатні керівні вказівки для того, щоб вони могли визначити, які форми вираження поглядів підпадають під обмеження, а які – ні”. А запроваджені в Україні санкції не відповідають жодному з цих критеріїв.
Зокрема, вимога, щоб інтернет-провайдери блокували доступ до певних інтернет-ресурсів, не відповідає цим критеріям, оскільки вона не дає провайдерам чітких вказівок щодо того, коли вони мають виконувати таку вимогу або хто повинен платити за її виконання. Незважаючи на неодноразові обіцянки чиновників про те, що СБУ розробляє інструкції щодо порядку виконання відповідного указу, жодних очевидних керівних вказівок так і не надійшло.
Крім того, необхідність та пропорційність санкцій спричинили сумніви в міжнародного співтовариства, а саме в Управлінні Верховного комісара ООН з прав людини та Генерального секретаря Ради Європи. Цю думку поділяли і міжнародні правозахисні організації. Так, “Репортери без кордонів” заявили, що заборона не є ані пропорційною, ані виправданою з огляду на виклики безпеки, перед якими постала Україна, а ARTICLE 19 назвала блокування сайтів жорсткою формою цензури, що неминуче призведе до непотрібного і невиправданого обмеження свободи вираження поглядів для мільйонів українців. На переконання цієї організації, запобігання вільному потоку інформації про питання, пов’язані з конфліктом, насправді підірве демократичний розвиток України. З категоричною критикою стосовно запроваджених обмежень виступила і Human Rights Watch, яка заявила, що заборона є спробою контролювати публічний дискурс в Україні.
Як реагувати на виклики інформаційної війни без порушень
Тож загалом правозахисники вважають, що реактивне блокування доступу до інформації є недалекоглядним і навряд чи буде успішною довгостроковою стратегією запобігання загрозам у цифрову епоху, оскільки завжди знаходитимуться нові технології та інструменти, які дозволять обходити будь-які встановлені обмеження.
А оскільки такі обмеження ще й суперечать свободі вираження поглядів, Freedom House розробила рекомендації для української влади, які допомогли б забезпечити баланс між правами людини й потребами безпеки та водночас були б більш ефективними в досягненні задекларованих цілей.
Так, правозахисники радять владі утриматися від запровадження загальної заборони доступу до ресурсів, а в разі потреби блокування чи вилучення шкідливого контенту робити це за рішенням суду, яке має ухвалюватися за результатами ретельного та справедливого розслідування кожної справи, і за умови, що такий захід є необхідним та пропорційним поставленій меті відповідно до вимог міжнародного права.
Крім того, обмежувальні заходи, такі як санкції, повинні доповнюватися іншими, далекоглядними та орієнтованими на розв’язання наявної проблеми.
Так, по-перше, потрібно створювати якісний, багатомовний, об’єктивний і достовірний контент, орієнтований на Україну, та збільшувати кількість платформ, які беруть участь у його поширенні як усередині країни, зокрема на непідконтрольних українській владі територіях, так і за її межами.
По-друге, Україна має підвищувати стійкість громадян до дезінформації, створивши потужну мережу фактчекерів, особливо зосередившись на перевірці достовірності інформації, пов’язаної з конфліктом.
По-третє, перед введенням будь-яких обмежувальних заходів, зокрема щодо цифрових прав українців, влада має проводити консультації із зацікавленими сторонами, отримувати експертні оцінки їхньої життєздатності і ефективності та чітко обґрунтовувати громадськості необхідність таких заходів.
Також влада завжди має оцінювати будь-які пропозиції, спрямовані на регулювання діяльності інтернету, з точки зору їхнього потенційного впливу на свободу вираження думки та неухильно дотримуватися міжнародних стандартів прав людини та передових практик захисту свободи вираження поглядів в інтернеті, розроблених міжнародними установами, зокрема ООН, ЄСПЛ та демократичними країнами світу.
І насамкінець влада має періодично (наприклад, щороку чи щокварталу) звітувати перед громадськістю про заходи, вжиті державою для захисту та охорони свободи вираження поглядів у часи конфлікту, особливо якщо в рамках цих зусиль було запроваджено обмеження.
