“Амаль” означає “надія”. Як війни об’єднали сирійських, афганських, іранських та українських журналістів у медіа в Берліні

У Німеччині вже шостий рік поспіль працює унікальне видання – “Амаль Берлін”. Це медіа, яке інформує про події в столиці кількома мовами: німецькою, арабською, дарі / фарсі, а віднедавна й українською. Зараз тут працюють журналісти з України, Сирії, Афганістану та Ірану. Вони готують новини, інтерв’ю, репортажі та колонки про життя співвітчизників у Німеччині. 

Українська редакція в складі “Амаль Берлін” запрацювала з літа 2022 року, і видання вже є впізнаваним серед українців, які тут мешкають. Потреба в українськомовних медіа в Німеччині очевидна, адже, за даними Tagesschau, з початку російського повномасштабного вторгнення кількість українців у країні за рік зросла в сім разів. Лише в Берліні та околицях зареєстровано близько 100 тисяч українських біженців. Загалом, українські сайти й радіостанції, які запустились у різних країнах Європи після 24 лютого 2022 року, вже стали явищем. 

Про контент українськомовного медіа в Берліні, ставлення біженців з інших країн до українців, виклики для українських журналістів у Німеччині та вплив російської пропаганди на німецькі ЗМІ говоримо з Даркою Горовою – журналісткою, фотографкою, мандрівницею та однією із засновниць видання “Амаль Берлін Україна”.

Журналістки: Наталка Якимович, Нана Морозова, Олена Мельник та Дарка Горова

Дарко, чим особливе видання “Амаль Берлін” і, зокрема, сайт “Амаль Берлін Україна”?

Наша унікальність у тому, що ми засновані спеціально на потребу втікачів, які приїжджали до Німеччини хвилями. Спершу сюди приїжджали сирійські втікачі, і, власне, для них колись і створювали цей проєкт. Назвали його “Амаль”, тому що арабською мовою це означає “надія”. Потім була хвиля утікачів з Афганістану і довкола, тому створили дочірню “гілку” видання, яка працює мовою дарі / фарсі. Назву “Амаль” залишили, бо вона дуже підходить для всіх цих проєктів. І коли з’явилася хвиля біженців з України рік тому, то вирішили запустити й українськомовний підрозділ. Колеги з арабської редакції самі закликали до створення такого підрозділу і сайту для українців, бо, за їхніми словами, це було логічно – адже до Німеччини приїхало стільки людей! Ще більше, ніж свого часу їхніх співвітчизників. І якщо таке видання відкрили для них, то для українців воно також необхідне.

Це вже був такий серйозний масштаб. Українськомовні редакції “Амаль” відкрили не лише в Берліні, а й у Франкфурті та скоро має запрацювати редакція в Гамбурзі (до речі, там нещодавно запрацювало українське радіо). 

А як узагалі з медіа для українців у Німеччині, Берліні зокрема?

Взагалі в Берліні ми такі не єдині, тут є медіа, які існували раніше, але вони не дуже масові. Важливо, що у 2022 році місто Берлін виділило великий грант – 300 тисяч євро – на медіа, які пов’язані з Україною і які утворилися саме після повномасштабного вторгнення. Ми теж отримали частину гранту, як і інші схожі видання. Також такі гранти одержали навіть деякі блогери, які створюють відео на ютубі для втікачів українською мовою про облаштування життя в Німеччині. 

Ми особливі ще й тим, що спочатку не створювалися “під грант”, хоча його отримання нам, звісно, допомогло. За нами стоять організації, які є стабільними й без грантової підтримки. 

(Видання виходить за підтримки Євангельської церкви Німеччини (EKD) та загальнонаціональної медіакомпанії GEP (Gemeinschaftswerk der Evangelischen Publizistik). – Ред.) 

Дуже важливо, що ми всі офіційно працевлаштовані. І наша робота – це не “хобі у вільний від роботи час”. Бо раніше тут подібні медіапроєкти створювали саме в такий спосіб, і зараз вони не є активними, так і “висять” з двома-трьома статтями, адже на умовах хобі, без оплати цим ніхто не займатиметься.

Ти є не лише журналісткою, а й фотографкою та мандрівницею. Яка твоя персональна історія в цьому всьому? 

Так. Моє останнє місце роботи в Україні – редакторка порталу про подорожі Lowcost.ua. Готувала до публікації власну книгу. Коли сталося повномасштабне вторгнення, ми з видавництвом саме створювали дизайн обкладинки. Вихід книги через усе це затримався.

Дарка Горова

Я приїхала до Берліна в березні минулого року, і майже одразу мені запропонували роботу перекладачки у великій фірмі, яка влаштовувала українців на роботу. Їм була потрібна допомога з документами й з німецькою.

Також я паралельно робила медіа “Ґрунт“, яке виросло з телеграм-каналу “Україна оперативна”. І ще мені запропонували місце в німецькому тижневику Focus. Тоді я залишила перекладацьку роботу і перейшла туди (водночас не залишала “Ґрунт“).

Хто вас читає? Чи вже маєте вже свою сформовану спільноту?

Знаєш, недавно моя колега сказала – нарешті настав той час, коли я приходжу на якусь подію української громади й кажу, що я з “Амаль”, то чую: “О так, “Амаль”, знаємо-знаємо!” 

Тобто повільно-повільно, але стаємо впізнаваними. Слово “Amal” – досить нетипове, і його запам’ятовують. Зрозуміло, що ми орієнтуємося на молодих жінок з дітьми, але загалом нас читають різні люди. Наприклад, українські чоловіки – здебільшого ті, хто жив тут раніше і кому теж бракувало саме українського медіа.

Загалом поява українськомовного медіа була сприйнята в українській громаді дуже добре, бо громада дуже виросла і потребувала стабільного медіа. Наприклад, у Берліні та околицях зареєстровано близько 100 тисяч українців. Це як невелике місто! 

Плюс Берлін – це столиця, і він був завжди творчим і вільним, тут відбувається стільки подій, що ми не встигаємо про них писати. Тому було дуже потрібно, щоб з’явилося таке медіа.

Що змінилося, на твій погляд, у Німеччині на медійному ринку праці з приїздом українських журналістів і журналісток?

Сюди приїхали фахівці з різних місць і з різним бекграундом. Хтось працював у глянці, хтось працював у газеті оголошень. Це люди, які раптово з’явилися на ринку медіа в Німеччині в різних редакціях у різних містах. І їм потрібно перебудовуватися на нові стилістику, правила, структуру роботи й текстів – адже у всіх різний стиль, досвід. Хтось узагалі не працював журналістом, а писав книги. Наприклад, у нас є колежанка, яка взагалі не з журналістики, і їй непросто даються новини, але вона вчиться. Така політика наших засновників-німців: якщо людина нам підійшла світоглядно, то не обов’язково, щоб у неї була журналістська освіта. Головне, щоб у нас збігалися цінності.

А нема “ревнощів” від біженців з інших країн до українців?

Українці справді тут у набагато кращому становищі за інших. Та все одно інші біженці говорять: “Ніхто не розуміє вас так, як ми, бо ми це все пережили”. Один мій колега написав у фейсбуку: “Я переживаю це все знов”. Тому таке медіа для українців, як наше, – воно на часі.

Розкажи про команду “Амаль Берлін Україна”.

У берлінській редакції – четверо українців плюс німецькі засновниці, це дві сестри, які курують усю нашу роботу.

Щодня ми робимо чотири-сім новин і одну велику розгорнуту тему. Наприклад, я писала про танки Leopard, також висвітлювали Берлінале – це все “великі” повідомлення.

Команда “Амаль Берлін”

Що стосується новин, то ми подаємо новини про Берлін. Бо в цьому якраз наша специфіка: ми пишемо українською про Берлін та Німеччину. Зазвичай щодня це дві загальнонаціональні новини, дві берлінські і якась новина про українську громаду.

Інколи новини про українців можуть виходити й на перший план. Як, скажімо, новина про те, що три українські режисерки представлять свої фільми на Берлінському кінофестивалі. Звісно, що ми висвітлюємо ці події, ідемо на фільми, беремо інтерв’ю, робимо репортажі.

А на які теми ви пишете? Назви головні.

Дуже охоче читають (і нам самим подобається їх робити) репортажі з різних подій. Наприклад, про відкриття в центрі Берліна ялинки з українськими прапорами. Це зібрало 2500 лайків на фейсбуку. Або як пластуни відкривали свій новий пластовий рік. Або, наприклад, виставка “Зелений тиждень” – це популярна подія, яка тривала в січні в Берліні. Такі теми серед наших читачів дуже популярні, особливо якщо в них є акцент на Україну. Можна просто написати: “От є така виставка”, а якщо ми пишемо, що на цій виставці подають український борщ, – таке наша аудиторія завжди дуже добре сприймає.

Також бачимо, що нашим читачам подобається читати інтерв’ю з цікавими людьми: берлінцями, німцями або українцями. Скажімо, недавно я робила розмову з дружиною нашого посла.

Окремо варто сказати про колонки на нашому сайті. Серед наших авторок, наприклад, відома українська журналістка Наталя Якимович.

Я взагалі дуже радію тому, що є нагода розкривати Берлін, Німеччину і німецьких українців для самих українців. Наприклад, є така дизайнерка – Єва Герцог. Вона львів’янка, але про неї мало хто знає у Львові чи Києві. Я зробила з нею інтерв’ю, яке читали навіть мої друзі в Україні, тому що історії про те, як наші отримали визнання чи стали відомими тут, – це теж цікаво навіть для українців в Україні. 

Єва Герцог товаришує з відомою німецькою дизайнеркою, яка одягає Леді Гагу. І коли сталося повномасштабне вторгнення, то ця німкеня, яка тільки-но народила дитину, одразу приїхала і сортувала підгузки, корм для собак, допомагала пакувати гуманітарну допомогу для українців, переказувала величезні суми. Взагалі часто можна почути різні закиди: мовляв, “німці нам не допомагають”, але насправді допомагають, ще й як! 

Як змінились інформаційні потреби у ваших читачів, за твоїми спостереженнями, останніми місяцями?

Ми особливо не змінювали підходів до контенту. Із самого початку формували свої стилістику і статут, одразу знаючи, що ми – суспільно-політичне медіа. З новинами, інтерв’ю і всіма цими класичними атрибутами такого медіа. Ми відмовилися зрештою від таких тем, як “як купити машину в Німеччині” чи “як зареєструвати собаку”. Так, буває, що ми все ж беремося за таке, але тоді обов’язково це має бути подано через особистий досвід. 

Важко бути жінкою-журналісткою в Німеччині?

Ні. І мамою-журналісткою теж не складно (синові Дарки – дев’ять років. – Ред.).

Які виклики постають перед українськими журналістами й журналістками, коли вони переїжджають до Німеччини?

Мова! У мене була німецька, і якби її я нею не володіла, я навряд чи приїхала б сюди. До того ж я вже кілька разів жила в Берліні, і для мене це було як повернутися майже додому. Разом з тим якщо знати англійську, то це теж добре, німцям це підходить (на відміну від деяких інших країн). У нас в українській редакції ніхто, крім мене, не розмовляє німецькою. 

А от для таких великих медіа, як Focus, де я також працюю, німецька – це обов’язково. Писати потрібно німецькою, наради відбуваються німецькою, і це вже має бути рівень володіння вище за середній. 

Чи бачиш ти принципові відмінності в підходах до журналістської роботи тут, у виданні на кшталт Focus, і в медіа України?

У німецьких редакціях дуже ретельно перевіряють факти. У Focus є окремий відділ перевірки фактів, і в них дуже багато роботи. Мене з цього відділу щоразу питають: “Звідки ці дані? Надішли посилання на ці дані”. Тобто кожну статтю журналіста і фактаж у ній перевіряють. І це добре.

Поділися своїми спостереженнями про вплив російської пропаганди тут, у Німеччині. Чи відчувається її вплив на німецькі медіа?

У роботі українськомовних медіа це не відчутно, тому що ми працюємо у своїй “бульбашці”, для своєї спільноти. А от якщо говорити про німецькі медіа, то там це реальна проблема. По-перше, багато авторів, які вели теми Східної Європи, закінчували свого часу факультети на кшталт славістики з часто російськими програмами, написаними з акцентом на Росію, в яких історію подавали з точки зору Росії. Я була на зустрічі в нашому посольстві з Тамілою Ташевою на тему Криму, і там був один німецький журналіст, який сказав, що “ми тепер повинні всі вчити історію заново і під іншим кутом”. Я і сама це знаю і часто веду дуже довгі дискусії з німецькими журналістами, які дуже давно працюють і якраз мають оцей сформований погляд з точки зору Росії. Вони, наприклад, до останнього не знали, що був Голодомор. Тобто уяви: людина профільно займається журналістикою і ніколи не чула про Голодомор. То що ми можемо тоді говорити загалом щодо Німеччини про розуміння ситуації? 

Водночас бачу, що німецькі медіа стали виявляти більший інтерес до України. Знаю, що авторитетне німецьке видання Tagesspiegel найняло п’ятьох українських журналістів, які зараз активно пишуть на українські теми. І взагалі німецькі медіа стали частіше замовляти статті на ці теми, і я особисто теж двічі писала для Tagesspiegel, їх реально цікавить, що відбувається в українській громаді. Працюючи у Focus, я теж займаюсь і українською тематикою. Це теж певним чином лояльність до нас, солідарність.

Яким ти бачиш майбутнє українських медіа за кордоном? 

Навіть якщо половина шукачів захисту за кордоном після перемоги України повернеться додому, медіа українською і для української громади все одно потрібні. Вони гуртують, допомагають з адаптацією, і, загалом, хіба не цікаво знати про своїх? 

Надзвичайно мультикультурне місто Берлін об’єднало чимало національних громад. Вони мають тут свої церкви, магазини, місця для зустрічей і, звісно, медіа. Тут працюють ресторани найдивовижніших кухонь світу, ефіопської скажімо. Це взагалі окреме питання, чому в німецькій столиці, де завжди було чимало українців, функціонувало “зі скрипом” або не функціонувало це все раніше… Сподіваюся, нарешті налагодимо!

Інтерв’ю підготовлено в межах серії публікацій про українські медіа для українців за кордоном за підтримки організації n-ost.