“Аліме була вагітна з дитиною на руках, з речей встигла взяти лише Коран”: історії родин, що пройшли депортацію, а тепер зазнають репресій
В Україні немає жодного покоління, на долю якого не випало б серйозних потрясінь. Революції, війни, голодомори, репресії, знову війни. Все це є в історії кожної сім’ї.
Кримські татари пережили ще й депортацію, коли радянська влада позбавила цілий народ права жити на рідній землі, сподіваючись, що той просто зникне, розчиниться серед чужинців.
Усього за три дні – з 18-го по 20 травня 1944 року з Криму виселили близько 240 тисяч осіб. Дорогою у тісних вагонах без їжі, води та медичної допомоги, від голоду та хвороб загинули, за різними даними, від 7000 до 7900 кримських татар, а лише за перші півтора року депортації, навіть за статистикою НКВС, загинуло майже 30 000 кримських татар.
Україна визнала злочин примусової депортації актом геноциду і щороку 18 травня відзначає День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.
Та актом депортації радянська влада не змогла знищити кримських татар. Занадто сильними виявилися родинні зв’язки цього народу, дуже міцними – національні та сімейні традиції. У найважчі часи люди не втрачали зв’язку одне з одним.
А щойно з’явилася можливість – повернулися додому, залишивши налагоджений побут у Казахстані, Узбекистані, Таджикистані, Марійській АРСР… Після повернення з депортації кримським татарам довелося пережити новий виток труднощів: неприязнь багатьох місцевих жителів, відсутність житла… Але поступово життя налагоджувалося, перспективи ставали яснішими. Однак прийшов 2014-й і з ним – російська окупація та нові репресії проти кримськотатарських активістів.
Історії двох кримськотатарських родин, які пережили сталінську депортацію, а тепер постали перед путінським режимом, читайте в матеріалі.
Запах риби бабуся не переносить досі
Кожна кримськотатарська родина має свою унікальну історію депортації. Є вона й у родині журналіста Мусліма Умерова. З вересня 2014 року чоловік живе в Києві. Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Наразі працює над проєктом CEMAAT | Кримське громадське медіа. Він представлений у ютубі та інших соціальних мережах. Надалі Муслім хоче, щоб це медіа стало громадським кримськотатарським мовником, який захищає права та інтереси кримських татар.
Муслім Умеров. Фото з сімейного архівуСам Муслім Умеров – із того щасливого покоління сім’ї, яке народилося вже у Криму, після повернення. Але історію депортації свого народу він добре знає з розповідей мами.
Його бабуся, мамина мама, народилася в селищі Еді К’ую (його ще називали Сім Колодязів) неподалік Керчі.
Її батько, прадід Мусліма, був старостою села, коли почалася радянсько-фінська війна. Його забрали на фронт, і повернувся він у сім’ю вже після Другої світової, знайшов їх у спецпоселенні.
Бабуся, попри те, що їй було лише близько п’яти років, добре пам’ятає окупацію Криму німцями. Вона розповідала, що до них у двір приходили солдати, щоб забрати якусь живність чи їжу. А щоб вони якнайшвидше пішли, її мама по черзі щипала дітей. Ті приймалися голосно плакати, тому “огляд” закінчувався вдвічі швидше.
Згадуючи ці події, бабуся часто повторювала, що ніколи не могла подумати, що з ними потім так жорстоко обійдуться, і це будуть не фашисти, а свої ж співгромадяни – депортують в один день.
Але це сталося. Кримським татарам дали короткий час на збори. Настільки мало, що люди не встигли взяти з собою навіть найнеобхіднішого, аж до їжі та води. Недивно, що під час довгого шляху на схід був страшний голод.
Бабуся Мусліма не пам’ятала, хто приніс їм у вагон на третій чи четвертий день дороги відро юшки. Точніше, це були зварені риб’ячі голови, які страшенно смерділи. Цей запах настільки врізався їй, що вона не їсть рибу досі.
У спецпоселенні родина мешкала на кролефермі. Кілька років вони їли лише овочі, які давали кролям, у різних видах: печені, варені, сирі. Одна дитина у сім’ї через постійне недоїдання захворіла на рахіт і майже не могла пересуватися.
Коли повернувся з війни прадідусь Мусліма, ветеран, який дійшов до Берліна, з медалями, вони продовжували якийсь час жити у спецпоселенні. Їздити до інших населених пунктів їм було заборонено. Проте сім’я намагалася підтримувати зв’язок із родичами. Без соцмереж, інтернету і навіть телебачення це було дуже непросто.
Воліли триматися разом, по-перше, щоб зберегти національну ідентичність. За спогадами старших, у місцях висилки місцеві жителі сприймали кримських татар з побоюванням.
“Зрозуміло, там ходили легенди про те, що везуть якихось кривих, косих, з хвостами і так далі”, – каже Муслім.
А по-друге, кримські татари – консервативний народ, для якого дуже важливі сімейні цінності, тож намагаються триматися разом.
І хоча знайти одне одного в ті часи було складно, всі приблизно знали, у якому вагоні, коли відправили ту чи іншу родину. І, судячи з цих даних, могли припустити, в яке місто прибуде ешелон. Тобто шукати рідних треба було у тому регіоні.
У сім’ї Мусліма всіх депортували до Узбекистану, в межах однієї, тоді ще республіки, було легше знайтися, ніж якби розселили по різних.
Уся родина раділа смерті Сталіна: думали, всі біди тепер закінчаться
Статус спецпереселенців кримські татари мали до 1956 року. Це означало серйозні обмеження у правах. Наприклад, вони стояли на обліку й були зобов’язані реєструватися в комендатурі. Несанкціонований вихід за межі місця поселення карався п’ятиденним арештом. Повторне подібне порушення розглядали як втечу з місця поселення та карали 20 роками каторги.
Вже 1956 року, коли каральні заходи проти спецпереселенців пом’якшили, вся родина бабусі Мусліма змогла оселитися в одному місці – в Узбекистані, місті Джума.
Вона пам’ятає, як сім’я раділа смерті Сталіна. Тоді вважали, що незабаром заслання кримських татар закінчиться і на кожному весіллі навіть збирали гроші для повернення.
Але повернутися додому сім’я змогла лише 1991 року.
Приїхали до Криму на голе місце. І знову почалася боротьба за свої права: бабуся та мама Мусліма стали учасницями національного руху, виходили на пікети, блокували міськраду Керчі для того, щоб місцева влада почала прописувати кримських татар за місцем проживання.
“А ось своїх бабусю та дідуся по батьківській лінії я, на жаль, не застав, вони померли, коли мені було три роки, – згадує Муслім. – Але від інших родичів за лінією батька знаю ще одну цікаву історію”.
Вся їхня родина – з Євпаторії (кримськотатарською – Кезльов). У батька Мусліма була тітка – затята комсомолка. Вона розповідала потім, що 17 травня 1944 року її з іншими активістами привели на вокзал і сказали, що необхідно вимити вагони. Так і вийшло, що 17-го вона мила вагони, а 18 травня в одному з них їхала.
Якихось документів, фотографій чи речей, що були в сім’ї в депортації, у родині Мусліма практично не збереглося. Залишилася лише метрика дідуся по батьківській лінії, яка була видана в Криму, та документи на будинок.
А ще є вірші бабусі по маминій лінії, де та описувала розлуку із чоловіком, труднощі виховання чотирьох дітей самотужки, тугу за рідними.
У Криму зустріли непривітно
Коли батьки Мусліма в 1991 році зважилися повернутися до Криму й привезти батьків, реальність виявилася не зовсім такою, як вони думали.
Батьківщину вони не знали, бо народилися вже в депортації, уявляли Крим лише за спогадами старших.
“Після повернення батькові та мамі було по 24–25 років, молодість. Вони лише закінчили університет, про Крим чули як про райське місце, а приїхали в не дуже сприятливе середовище”, – розповідає Муслім.
Наприклад, його матері, вже вагітній, доводилося возити велосипедом камені для будівництва будинку. Втім, важко було не лише матеріально та фізично – мали весь час відстоювати свої права. Наприклад, батько Мусліма – банківський працівник – стикнувся з проблемою працевлаштування, бо тоді не всі в Криму погоджувалися брати на роботу кримського татарина. Тож навіть просто облаштуватись на місці було дуже складно.
Та й загалом більшість місцевих прийняли кримських татар максимально негативно, згадує Муслім. Часом навіть хотілося повернутися до Узбекистану, де все було вже відносно налагоджено. Але потяг до рідної землі, бажання відновити справедливість були сильнішими за труднощі та прагнення до добробуту.
Муслім Умеров та його батько. Початок 2000 років, 18 травня. Фото з сімейного архівуНевдовзі після повернення до Криму батько показував Мусліму їхній родовий будинок у Євпаторії, де вже давно жили інші люди.
“Дідусь навіть заходив туди, просто подивитися, без якогось бажання забрати”, – згадує він.
Будинок дуже старий, десь 1900-х років будівництва. Коли Муслім уперше побачив його, то першим відчуттям було почуття несправедливості. Він навіть питав батька, чому вони не можуть забрати його собі, адже це їхній дім.
“Йому важко було відповісти. Зараз, ставши старшим, я теж не знаю, чи зміг би відповісти на те запитання, – каже Муслім. – Але бажання справедливості таки є”.
Загалом кримським татарам, які повернулися з депортації, було важко знайти своє місце в тій реальності, налагоджувати життя, знайти себе в професії тощо. Сам Муслім згадує, що теж стикався у школі із проявами шовінізму та ксенофобії. І лише 2010–2011 року з’явилося відчуття, що все ніби стало на якісь рейки, і після цього має бути нормально: почала розвиватися кримськотатарська культура, з’явилися національні телеканали, все частіше звучала мова кримських татар…
Але це швидко обірвалося з окупацією півострова Росією.
“Ми переживаємо гібридну депортацію”
Дружина політв’язня, кримськотатарського активіста Ремзі Німетулаєва Есма розповіді про депортацію 1944-го чула багато разів від своєї бабусі Аліме.
“Коли я була маленька, часто бачила, як бабуся у вільний час просто сиділа замислившись. Мабуть, тяжкі спогади не давали їй спокою все життя”, – згадує жінка.
Бабуся розповідала їй про день, коли їх депортували із Криму: прийшли вранці представники влади, сказали збиратися, дали на це кілька хвилин. А вона – вагітна із ще однією дитиною на руках, чоловіка вдома не було. То вони й пішли на вокзал. Там їх завантажили у вагони для худоби та повезли. Серед речей, які бабуся Есми встигла взяти, був Коран. Він увесь час був із ними, а вже після повернення до Криму Аліме віддала його онуку.
Сім’ю відправили до Таджикистану. Їхали багато днів у нелюдських умовах, вона бачила, як люди вмирали від голоду та спраги.
Вже у спецпоселенні народилася дитина. Коли перерізали пуповину, мабуть, занесли інфекцію, і дитина померла. На той момент Аліме було лише 20 років.
Уже у спецпоселенні їх знайшов чоловік Аліме – Нурій. Тепер вони, принаймні, були разом. Згодом у сім’ї народилося ще двоє дітей. Жили дуже тяжко і весь час мріяли повернутися до Криму, додому.
Як тільки 1989 року з’явилася можливість, батько Есми, не роздумуючи, приїхав на землю предків і привіз своїх батьків.
“Купив будинок, облаштував їх, а потім уже поїхав за своєю родиною, тобто за нами до Таджикистану. Це було 1990 року”, – розповідає вона.
На той момент їй було лише чотири роки, але вона добре пам’ятає переїзд – це були яскраві й незвичні враження.
Потім часто згадували, скільки труднощів довелося пережити родині. Спочатку жили у будинку, який Нурій купив батькам. Він був невеликим, тому сім’я зайняла лише одну кімнату: і їли, і спали, там. Есма пам’ятає, що в кімнаті був великий дерев’яний топчан, з тих що стоять на вулиці у бесідках.
“Ми на ньому поїмо, раз – приберемо, раз – швидко розстелимо ліжко, й спати. Інших умов у нас не було”, – каже вона.
Жили тоді в Білогірському районі, село Вишенне (кримськотатарською – Мушаш). Так тривало рік. А згодом батько вирішив переїхати ближче до Сімферополя, щоб дітям було зручніше добиратися на навчання.
“Вибрали місце у Сімферопольському районі. Тоді там було суцільне поле. Це зараз там цілі масиви будинків звели, а в той час, коли ми приїхали, там було 3–4 будівлі, не більше”, – розповідає Есма.
Спочатку жили без світла і газу, навіть без водопостачання. Прали у річці, воду носили. Допоки держава не побачила, що треба домовлятися з людьми, поки вони самі не відбили все, що їм належить. Кримські татари почали частіше повертатися на півострів, місцевість заселялася. Пізніше в містечко провели світло, жителі копали колодязі, облаштовувалися, створювали собі гідні умови.
Родина Німетулаєвих. Фото з сімейного архівуА попервах, коли сім’я Есми жила фактично на пустому полі, було дуже страшно, особливо за дітей: ні паркану, ні захисту. Однак навіть такі умови не бентежили, і думок повернутися до Таджикистану, де побут був уже налагоджений, не виникало. Настільки було важливо повернутися на землю предків, що жодні труднощі не зупиняли.
Поступово життя налагоджувалося, і здавалося, тепер має бути все гаразд. Але розпочалася окупація Криму, а з нею – нові репресії проти кримських татар.
Кримськотатарського активіста, багатодітного батька Ремзі Німетулаєва російські силовики затримали 24 серпня 2023 року, традиційно звинувативши в причетності до “Хізб-ут-Тахрір” – ісламської політичної організації, що заборонена в Росії з 2003 року, але діє легітимно в Україні на рівні чинних національних законодавств. Хоча насправді, як і багатьох інших кримських татар, Ремзі покарали за активну життєву позицію.
Ремзі та Есма Німетулаєви. Фото з сімейного архівуВідтоді сім’я з ним не бачилася – вже вісім місяців. Зв’язок – лише по “Зонателекому”, іноді адвокат розповідає, як справи Ремзі, після візитів до нього в СІЗО.
“Слідчий сказав, що, можливо, дозвіл на побачення дадуть найближчим часом. Ось чекаємо. Так хочеться, щоб він дітей побачив, їх у нас п’ятеро, – каже Есма. – Звичайно, переживаємо обоє: коли немає поряд людини, яка з тобою вже 15 років, це тяжко”.
Наступне судове засідання у справі Ремзі Німетулаєва відбудеться у липні 2024-го.
“Нам сказали, що слідство вже закінчено. Очікується етап в Ростов-на-Дону. Тобто їх вивезуть із Криму. Я так і кажу своїм рідним та друзям: це ж фактично гібридна депортація”.
Так само, як за СРСР депортували бабусь і дідусів, батьків, так само депортують кримських татар і зараз – до Росії, до російських в’язниць.
“Але тримаємось. Як то кажуть, Бог не покладає на людину понад те, що вона може витримати. Віра дуже допомагає, колись це закінчиться”, – каже Есма.
***
1944 рік. Вже о 8-й годині ранку 18 травня 90 тисяч кримських татар завантажили у 25 ешелонів, які складались з товарних вагонів. 48 400 кримських татар у 17 ешелонах вже були депортовані до Узбекистану. 19 травня було депортовано в товарних вагонах ще 165 515 кримських татар.
Дорогою у тісних вагонах без їжі, води та медичної допомоги, від голоду та хвороб загинули, за різними даними, 7–7,9 тис. кримських татар.
За офіційними даними НКВС лише за перші півтора року депортації загинуло майже 30 000 кримських татар, проте число, підраховане Національним рухом кримськотатарського народу, є значно більшим.
2014–2022. Росія після окупації Криму розпочала нові репресії проти кримськотатарських активістів, утиски проти мовних та релігійних прав корінного народу півострова.
За даними голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова, в цілому за 10 років окупації щонайменше 50 тисяч кримських татар були змушені покинути Крим. Колосальна цифра, оскільки чисельність корінного народу на півострові на той момент складала 300 тисяч людей.
