Журналістика гуманітарної кризи: як не нашкодити?
Журналісти, що самі стикнулися з проблемами людей, постраждалих від конфлікту на Сході, не будуть вдаватися до спекуляцій та узагальнень.
Про це говорили експерти під час дискусії “Нові виклики українській журналістиці під час гуманітарної кризи”, яку організувала громадська ініціатива “Крим SOS” за підтримки УВКБ ООН та Канадського фонду місцевих ініціатив.
Журналіст, медіа-тренер Андрій Куликов, який виступив модератором дискусії, зауважив, що вплив у цій ситуації відбувається з обох боків: “Ми впливаємо, ми формуємо думку суспільства, думку громадян, але так само і ми є об’єктами думок, об’єктами впливів, які спрямовані на нас, у тому числі і з боку тих так званих простих українців, з якими ми зустрічаємось, в яких беремо матеріал і на яких зрештою, спрямована наша робота“.
Андрій Куликов розповідає, як нещодавно йому довелося здійснювати синхронний переклад брифінгу керівника прес-служби Державної служби з надзвичайних ситуацій, що був присвячений тому, як служба допомагає переселенцям. Перекладати було важко, адже у промові не було жодної людської історії – лише цифри.
“Доки людина жодного разу не доторкнулася своєю рукою, своєю свідомістю, своєю душею до цих проблем, і не відчула біль і сумніви, а часом і радість – бо радість теж трапляється в найскрутніші часи – тих людей, про яких ми розповідаємо, доти наші розповіді, і аналітика, і припущення не матимуть відповідного ефекту та впливу на інших людей“, – зауважує Куликов.
Іноді, як говорить журналіст, важко втриматися від емоцій, іноді ставиш собі питання, наскільки емоції заважають тобі працювати, а наскільки, навпаки – допомагають.
Сергій Каразій, відеокореспондент агентства “Reuters” в Україні, зазначає, що переселенцем може стати кожен, як кожен може захворіти на важку хворобу: “В своїй роботі за 20-25 років я був у дуже багатьох країнах, де є проблема біженців – Боснія, Косово, Дагестан. І я дуже часто думав, коли я знімав, коли розмовляв з цими людьми, як би я себе почував на їх місці. Бо масштаб у світі такий, що дуже хотілося завжди вірити, що цього ніколи не буде в Україні. Але, наприклад, в Косово я спілкувався з біженцями, які були професорами, дуже заможними людьми, які жили в тих самих палатках, де жили люди, які торгували на базарі. Тобто я маю дуже чітке усвідомлення, що це може трапитись з кожним“.
Каразій зазначає, що останнім часом рівень стандартів журналістики дуже впав, у ЗМІ прагнуть написати швидше, отримати більше “лайків”, тому треба повернутися до таких принципів, як точність та перевірка інформації. За його словами, наприклад, зростання рівня дрібної злочинності ніяк не пов’язане зі збільшенням кількості переселенців, як це стверджує велика кількість ЗМІ. Ці два факти просто співпали у часі. Журналіст наводить приклад сюжету про те, як львів’ян опитували, чи здали б вони своє житло переселенцям. Головною помилкою було те, що опитано було просто людей на вулиці – жоден з тих людей не був власником квартири, яку міг би здати, не був ріелтором, та жодним іншим чином не мав стосунку до ринку оренди житла.
Журналіст зауважує, що в країні досі немає концепції того, як поводитися з переселенцями, немає відповіді на питання про те, чи переселенці з Донбасу – це короткострокова проблема, тимчасова проблема, чи це назавжди. Відповідно до того треба або забезпечити цим людям можливість перебувати у нормальних умовах на підконтрольній Україні території тимчасово та згодом повернутися додому, або забезпечити їм постійне житло і працевлаштування та визнати, що територію втрачено.
Журналіст “Подробностей” Роман Бочкала, що народився у Криму та переїхав до Києва у 2008 році, згадує, як відвідав містечко біженців з Південної Осетії біля грузинського містечка Натахтарі. Його вразило, що ці люди фактично лишилися у такому собі гетто: “Всіма своїми думками вони в тому минулому, і живуть в не дуже пристосованих умовах, десь у полі їм побудували будиночки – не тимчасові, з цегли, але я їхав і думав: нащо їх отак поселили всіх разом, цих людей, яких об’єднує не тільки культура, мова – їх об’єднує цей біль. І коли цей біль у кожному домі, а ці будинки поруч, то відчуваєш такий один великий біль…“.
Журналіст згадує, як у розмовах зі знайомими кримчанами, що виїхали до Львова, йшла мова про те, чи потрібно зараз будувати для переселенців окремі містечка – на думку Романа Бочкали, цього робити не варто, щоб не створювати новий окремий Донецьк чи Луганськ.
Роман Бочкала висловив думку, що окупація в Україні сталася там, де значна частина населення підтримувала такі дії. На що Андрій Куликов заперечив, що з Харківської, Одеської, Миколаївської областей значна частина ворожої агентури відійшла після того, як ворог зрозумів, що на Донбасі нічого не вдається, і сценарій неможливо буде втілити по усіх цих областях, розподіливши сили рівномірно. Таким чином, Донбас фактично врятував кілька інших областей України, забравши на себе велику частину ворожого ресурсу – і людського, і матеріального.
Координатор “Крим SOS” Таміла Ташева зауважила, що на тлі подій на Донбасі темі Криму у медіа приділяється менше уваги.
Щоб виправити цю ситуацію, “Крим SOS”, Центр інформації про права людини, “Євромайдан – Крим” та інші організації започатковують інформаційну кампанію “Крим – це Україна“, у рамках якої користувачам соцмереж пропонують публікувати кримські фото з хештегом #CrimeaisUkraine. А у суботу, 28 лютого о 12:00 на Майдані Незалежності участники цього твіттер-шторму зможуть “розвіртуалізуватися”, взявши участь у акції солідарності з кримчанами, що стали заручниками окупації півострова.
Українська журналістка-міжнародниця, одна з ініціаторів створення “Громадського телебачення” Наталя Гуменюк розповідає, що їй з Попасної безпосередньо перед дискусією телефонувала переселенка, з якою журналістка познайомилася ще влітку, коли жінка виїжджала з Первомайська: “Мене трошки вибила ця розмова. По-перше, вона розповідала дуже спокійно. Я запитала: а що ж там в Первомайську? В неї там лишився будинок, в них з червня немає ніяких документів, тому їм не можуть надати будь-яку допомогу. Я спитала, чи зараз, при цьому режимі перепусток, люди ходять у сусідній Первомайськ? І вона абсолютно спокійно говорила: “Ні, ти знаєш, зараз вже не ходять. Ні, не тому, що перепустки чи заблоковано. Просто там так багато розтяжок, що коли пенсіонери йдуть рельсами, то вони часто підриваються, і від людей не лишається нічого. Тому ми перестали ходити”. Вона розповідала, як в Червоному Хресті їм продавали гуманітарну допомогу, згадувала про певні зловживання, вкотре згадала, як вона якось взяла без документів буханець хліба, і через те, що була незареєстрована, опинилася в дуже неприємній ситуації. Це ще раз нагадало про те, як далеко ми взагалі від тієї реальності“.
Як зазначає Наталя Гуменюк, про проблеми переселенців важливо говорити, бо у порівнянні з людськими смертями той факт, що людина просто залишила свою домівку, сприймається не так жахливо, і ми часто не помічаємо тих дуже складних психологічних та матеріальних проблем, що пов’язані з втратою житла.
Про якісь стереотипні ситуації, що стосуються переселенців, медіа пишуть більше, хоча насправді вони трапляються не так часто, говорить журналістка. Ці ситуації яскравіші, цікавіші, гостріші для журналістів, але потім виходить так, що саме ці ситуації відображають загальну картину. Насправді ж, як зазначає Гуменюк, випадки дискримінації переселенців трапляються частіше, ніж випадки нечемного поводження з їх боку. Наприклад, журналістка згадує заголовок “Біженці забирають наші робочі місця”, який вона побачила у вересні у газеті “Сегодня” – це питання відповідальності журналістів, впевнена вона. При цьому люди, що реально пишуть матеріали про ці проблеми, не дозволять собі якихось невиправданих узагальнень, говорить Гуменюк.
Деякі спікери, що бувають у студії “Громадського”, іноді висловлюються некоректно, але їх не переривають та не питають, чому вони думають саме так, говорить Гуменюк. Водночас у редакції працює чимало людей, що є переселенцями з Макіїївки, Горлівки, Луганська, і, напевно, завдяки ним ця ситуація вирівнюється.
Під час дискусії від експертів лунали думки про те, що громадські діячі та митці намагаються зшити країну, а журналісти є тими нитками, які допомагають це зробити. Або не допомагають. Меседжі про те, що усі переселенці погані, виникають від браку критичного мислення, і з такими меседжами журналістам, як тим, хто формує суспільну думку, треба бути обережнішими.
