1000 обідів і дефіцитні мішки для тіл у Бучу та Гостомель: один день з волонтерами, які везуть допомогу нужденним
“Сьогодні веземо ліки, 1000 порцій обідів і поховальні мішки у Бучу й Гостомель. А ще будемо шукати тих, хто тривалий час не виходив на зв‘язок”, – волонтерка Міла оголошує план на день.
Коли почалися бомбардування Києва, правозахисниця Людмила Янкіна закинула всі поточні справи і пішла допомагати тим, хто з війною залишився без допомоги. Разом з іншою волонтеркою Валентиною вони стали розвозити ліки, їжу, предмети першої необхідності маломобільним і важкохворим киянам, які через брак коштів або ж просто фізично не могли їх роздобути. Спочатку витрачали свої гроші, але вже через кілька днів до фінансування підключились небайдужі користувачі соцмереж і знайомі, які надсилають кошти, надають продукти та предмети першої необхідності для вразливих груп киян. Згодом ця волонтерська ініціатива вийшла за межі Києва і після звільнення околиць міста від окупантів Людмила з Валентиною везуть допомогу ще й у постраждалі села й міста Київщини.
У день виїзду на Гостомель і Бучу зустрічаємося з Мілою і Валею зранку біля однієї з київських аптек. Кажуть, їх тут вже приймають як рідних.
– Щось ми купуємо тут, якісь ліки розшукуємо в інших місцях, замовляємо, пробиваємо через інших волонтерів. Після цього їдемо в область і розвозимо до військових частин, поліклінік і окремим мешканцям. Коли ми привозимо ліки у звільнені міста, медики плачуть. Там не залишилося ні ліків, ні аптек, а запаси вже вичерпались, – пояснює Міла.
Цього разу на додатковий збір гуманітарки Міла і Валя витрачають пів дня. Виїзд о 9:00 – забрати поховальні мішки. Потім аптека й довге узгодження на касі необхідних препаратів. Після цього Novus: візочки наповнюють ковбасами, сиром, маслом, хлібом, водою. Усім тим, що можна їсти без приготування – для людей, чиї оселі залишилися без газу й електрики.
Останній пункт перед виїздом з Києва – ресторан “Сіль Землі”, де готують безкоштовні обіди для передачі волонтерам. Картопля по-селянськи, макарони з м’ясом, супи, печені яблука – всього забираємо 1000 порцій і з ще двома волонтерами і додатковим авто від закладу прямуємо на Гостомель.
Уздовж траси – вцілілі й зруйновані будинки, подекуди повалені дерева й перевернуті автівки на узбіччі. Міла каже, що більшість згорілих і потрощених автівок і військової техніки вже прибрали, минулого тижня цього було набагато більше:
– Днями тут катався мій боснійський знайомий, який довгий час живе у США. Казав: пейзажі подекуди нагадують йому Америку – безліч нових акуратних будиночків, дбайливо облаштовані подвір’я, доріжки, сади. Він молодий, його покоління не застало воєнні дії у Боснії. Після того, як побачив руйнування на цих дорогах, сказав, що зрозумів увесь жах війни, про який йому розповідали батьки.
Ближче до п’ятої вечора прибуваємо до гостомельської школи, де розташувався гуманітарний центр. На всіх поверхах вибиті шибки, підлога всіяна уламками неприбраного скла і штукатурки, приміщеннями гуляє вітер. У столовій містяни розбирають судки з прибулою їжею. Хтось починає їсти тут, інші забирають судки додому. Дехто не поспішає до столової – дивляться у вестибюлі на плазмі єдиний національний марафон.
На ґанку школи сидять двоє хлопців, приблизно 10 і 14 років.
– Русскіє дебіли… У школу то зачєм стріляти?, – каже молодший.
– Так дебіли ж школи і не любят, тому в них і стріляють, – одказує старший.
Працівник центру мене кличе за собою, аби показати дірку в будівлі від російського снаряду:
– Була новенька школа, і от тепер це. Це ж якими дегенератами треба бути… вибачте що так їх називаю, але інших слів нема…
– За що ж тут вибачатись. Пам’ятаєте день, коли обстріляли школу?, – питаю.
– Усі дні в голові перемішалися. Ще з лютого почали стріляти, в якийсь день прилетіло в школу. Вибухало вдень і вночі, спали коли прийдеться, ховалися.
Після школи направляємося до сусідньої Бучі, передати ліки для медичної військової частини та поховальні мішки міськраді. Останні, бідкається Міла, знайти по Україні тепер важко. Через це з моргу досі не вдається забрати й поховати усі тіла закатованих у Бучі містян. Не виходило замовити мішки й з інших країн. Врешті знайшли й отримали партію із Золотоноші. Але потрібно більше, і волонтерки досі у пошуках.
Міла і Валя звіряються зі списком адрес мешканців Бучі й навколишніх сіл, до кого треба ще заїхати – перевірити, чи живі. Адже вони вже довгий час не виходили на зв’язок із родичами.
Дорогою Міла показує надходження на свою банківську картку. За сьогодні там більше десяти переказів на допомогу її волонтерській ініціативі.
– Але зверни увагу на цей переказ. Людина надіслала 4 гривні. Вона не стала соромитися, що сума може бути замалою і вірить, що ці чотири гривні, скільки вона в змозі дати, підуть на добру справу. Такі приклади готовності людей допомагати для мене найдорожчі, – каже вона.
Ми зупиняємо автівки неподалік будинку, де маємо перевірити, чи все гаразд з його мешканцями. Кличемо через паркан Світлану Михайлівну (тут і далі імена змінені – Ред.). На крик виходять сусіди.
– Що це за машини тут у нас припаркувалися?
– Це наші, ми волонтери! Ми приїхали до Світлани Михайлівни…
– Та нічого, хай стоять. Не російський танк, і то добре.
З будинку пані Світлани виходить чоловік, а за ним і дружина. У подружжя все гаразд. Продуктів не треба, все є. Проблема тільки кудись подзвонити. Попросили привезти їм телефон, приймач та батарейки. І передати рідним, аби не хвилювались.
Їдемо на останню адресу у Бучанському районі. Дорогою дізнаємося телефоном, що знайшлася і родина учня київського ліцею в Гостомелі, яку розшукував актив школи. Міла робить позначки у блокноті: “Живі”.
До потрібного району приїжджаємо вже, коли стемніло. З навколишніх будинків – жодних ознак життя, район наче вимер.
– Ніна Петрівна!
Тиша.
– Ніна Петрівна!
Вирішуємо їхати, аби встигнути повернутись у Київ до комендантської години. Робимо останню спробу.
– Ніна Петрівна!
Роздається собачий гавкіт. Ще кілька хвилин – і чуємо звуки з дому.
– Не бійтеся, ми волонтери! Нас попросили приїхати ваші доньки, Настя й Оленка, перевірити як ви.
Пані Ніна обережно дивиться на нас через хвіртку. Каже, що вже вліглася спати і не почула б нас, якби не собака. Впускає на подвір’я.
– Як ви себе почуваєте?
– Дуже голова болить.
– У нас є ліки. Ми вам зараз принесемо.
– Я вже випила таблетки, але не проходить.
– У нас є ще таблетки, їжа, кажіть що вам потрібно.
– То я ходила вчора у магазин. Купила трохи бурячків…
Ми приносимо з автівки хліб, яйця, інші продукти. Жінка дещо сором’язливо дякує.
– Ваші Настя й Оленка казали, що вам є де жити у Києві. Вас потрібно відвезти?
– У мене лежачий чоловік в будинку і собака. А там квартира на сьомому поверсі. Мене всі агітують їхати в Київ. А як мені чоловіка витягти, і як там з тою собакою возиться?
Питаємо, що тут відбувалося з приходом росіян.
– Було страшно. У нас вертольоти, самольоти, отуто летіло, бомбило, кричало, горіло, горіли ті плавні всі у неділю 28 числа. А вночі таке робилося… Наша хата раз – піднялася й сіла. Таке враження було. Дуже страшно було.
Ходили тут ті, кадирівці. А на 15 день нас обстріляли.
У мене ночувало п’ять чоловік, поки газ був, бо у них холодно було. У сусідів теж ночувало 11 чоловік. Це їх показують по телебаченню. Це ті, кого потім розстріляли. Вєру ранили. А того Максима і Ксюшу… я їм ще книжечки всякі давала, поки Вєра з ними займалася. То їх розстріляли. А сваха вже цієї Вєри несла поранену цю дитину. Гордійчика. То у нас був тут такий стан дуже нервовий.
Жінка говорить, що набагато більше боїться за українців на Сході, бо там, як їй розповіли, буде велика битва:
– Саме страшне – відсутність новин. Немає радіо, нічого нема. Ото Рая десь підслуховує і зранку приносить мені кип’яток і розказує.
Пообіцяли на наступний день завести жінці повербанк, продуктів, памперси для чоловіка і ще деяких речей. Вона попросила привезти їй печива. Її хворий незрячий чоловік у хаті, коли п’є чай, за інерцією проводить рукою по столу у пошуках печива, якого вже давно немає. Знаходимо в автівці останню пачку і віддаємо їй. Вона намагається відмовитися, каже, що не хоче у нас відбирати останнє.
Жінка дякує за печиво та всі інші продукти, говорить, тепер їх багато.
– Світла й газу нема, але тепер, може, приготую на мангалі плов.
***
Під’їжджаємо до Києва вже задовго після початку комендантської години. Міла каже, що сьогодні готова плакати: всі, кого шукали – живі:
– Завтра порозвозимо обіцяне людям в Бучу, а після цього – в Бородянку.
***
Наступного дня листуємося з Мілою. Вона каже, що тепер у пані Ніни є все необхідне: “Ми з Валею привезли їй обіцяні памперси для чоловіка, каністру з бензином, генератор, горілки, на яких можна розігрівати їжу. Все для плову і до чаю, і ліхтарів, і радіо, і батарейок, і ліків, і ще багато всього. Тепер у неї є і світло, і тепло, і гаряча їжа”.
Більше про поїздки волонтерок ви можете почитати на фейсбук-сторінці Людмили Янкіної. Вони будуть раді будь-якій додатковій підтримці їхньої ініціативи для придбання ліків, продуктів і пального. Якщо ви хочете підтримати Мілу і Валю у їхній допомозі мешканцям постраждалих міст і сіл Київщини, то гроші можна пересилати на такі рахунки Людмили Янкіної:
Приватбанк: 5168 7422 1804 7433
Монобанк: 5375 4114 1225 8316
PayPal email: ly@humanrights.org.ua
Всі фото в матеріалі: Сергій Кочмарський, ZMINA
