Відкритий гей, військовий Владислав Мірошниченко: “Захищав свободу на війні, захищатиму й у суспільстві”

ZMINA розпочинає публікацію серії матеріалів з проєкту “Амбасадори інклюзії” журналістки Ірини Виртосу. Його мета – показати різноманіття нашого суспільства й неймовірних людей, які роблять його безпечнішим та кращим.

Перша історія – це розповідь про Владислава Мірошниченка, старшого солдата, командира самохідної артилерійської установки “Піон”, учасника об’єднання ЛГБТ-військових та ветеранів, відкритого гея. Нещодавно Владислав зробив камінг-аут перед командуванням, з яким три роки проходив службу. Владу 23 роки. Він з тих підлітків Луганська, для яких незаконна окупація та війна стали чи не першим серйозним життєвим досвідом. І свій вибір хлопець зробив на користь свободи – для України й для самого себе. 

“Зі мною були люди, які мене підтримали, навіть там, в окупованому Луганську…”

Фото надане Владиславом Мірошниченком

– Владиславе, чи могли б ви поділитися, з чого починається історія розкриття вашої сексуальної орієнтації? На жаль, поки в Україні тема про ЛГБТ-спільноту (лесбійки, геї, бісексуальні й трансґендерні люди. – Авт.) лишається контраверсійною, тож доводиться запитувати очевидні речі… 

Усе почалося ще в дитинстві. Я вже розумів, хто я. Однак батько до мене ставився не дуже добре: якось він побачив у моєму телефоні смайлик з поцілунком, який я надіслав хлопцю, і його це шокувало. Він мене розпитував, я все заперечував, хотів переконати, що все не так, як він думає… Після цього батько став помічати, що в мене немає дівчат, перевіряти мій телефон… Зрештою, ми з ним посварилися – він вигнав мене з дому.

Я тоді навчався в 7–8-му класі. Мама слухалася батька в усьому: неважливо, був він правий чи ні. Панував такий патріархат. А я, якщо чесно, не знав, куди мені йти. Деякий час жив у дядька: він про мою орієнтацію не знав. Потім мама повернула мене додому – батько вже дуже хворів, не встав з ліжка…

Якось я приїхав до мами в гості. Був дуже стурбований: я тоді вперше закохався. А вона обійняла мене, почала розпитувати, чому такий смутний, чому слухаю сумну музику, пишу сумні пости… І я розповів, що я гей.

Мама сказала, що здогадувалась, але сподівається, що “це з часом мине”. Вона не хотіла знайомитися з моїм хлопцем, допомагати мені зрозуміти себе. Вона боялася, тож не хотіла знати більше…

Зараз усе по-інакшому. Мама зрозуміла, що яким я був, таким і лишився. Я – її син. Вона цікавиться моїм життям, передає привіт моєму другові. Але для цього їй, як і мені, потрібен був час.

У школі я нікому не зізнавався. Та моє листування якось помітили друзі, але промовчали, вирішили залишити все як є і дочекатися, коли сам відкриюсь…

– Вас підтримали однолітки?! Гарний сигнал, який свідчить, що ставлення до ЛГБТ змінюється…

Так, однозначно. Але загалом у школі ставилися до геїв погано. Пам’ятаю, як на уроці з охорони й безпеки життя нам сказали, що “таких” людей потрібно вбивати, що вони заражають суспільство…

Хоча зустрічалися вчителі, які казали, що “це нормально, що це не хвороба”.

Якось мені сподобався один хлопець, я йому теж, ми дружили. Я розповів, що гей. Він дуже багато мене розпитував, почав залицятися. Але коли я зізнався йому у своїх почуттях – він це негативно сприйняв, почав перед усіма ображати… Нині в нього нічого не складається, зокрема і з дівчатами, з якими він намагається зустрічатися. Коли хлопець – гей, але цього не визнає, вдається до внутрішньої гомофобії, це найгірше, що може бути з людиною.

Сьогодні все стає відкритішим, і ця відкритість дозволяє нам бути собою.

– Перед тим як піти на військову службу, ви кілька років ще прожили в окупованому Луганську…

Під час окупації в мене були різні думки. Я почувався слабким, вважав, що нічого не вартий. Мені було років 15–16, і я хотів потрапити до нашого війська, захищати своє місто. Але не розумів, що можу зробити.

Я бачив людей, які були в тіні: на стінах будівель вони малювали графіті, українські прапори. Потім бачив, як окупанти замальовують їх своїми прапорами…

Бачив людей, які були великі, сильні і які відступають, відмовляються від своїх принципів, бо сім′я, діти, або й так норм залишитися на місці, працювати в шахті…

Бачив нашу міліцію, яка нічого не робила, яка просто стояла, курила в центрі площі та спостерігала, як окупанти захоплюють будівлю СБУ…

Я хотів до когось звернутися, попросити допомоги, але боявся, тому що не знав, хто є хто. І це було найважче.

Багато людей з мого оточення опинилися по інший бік барикад.

У нас уже батька не стало, тож я скільки міг допомагав матері й молодшому братові. А коли зрозумів, що вони впораються вже самі, поїхав на підконтрольну Україні територію.

І навіть зізнаюсь, що відчував великий сором: чому не зробив цього раніше, чому не пішов на першу лінію фронту.

Уже згодом усвідомив, що для кожної людини є своє місце. Якщо я гідний захищати, то маю там бути. В мені – 169 см, 50 кг. Я ніколи не був сильним фізично. І у військкоматі попросив, щоб мене призначили саме там, де був би найкориснішим. Мене забрали в артилерію.

На той час для мене було важливо, що я в неокупованій Україні, що можу висловлювати свою українську позицію. У Луганську таке зробити неможливо – тільки тримати язик за зубами.

Хоча зі мною були люди, які мене підтримали, навіть там, в окупованому Луганську.

Згодом я зрозумів, що моя сила – обирати: бути вільним чи бути рабом у цій системі. Я це усвідомив, спостерігаючи за людьми в окупованому Луганську. Вони ходять з опущеною головою, сірі, без прав. Бояться виїхати, бояться щось змінити, бо думають, що тут, на неокупованій частині України, їх зневажатимуть, бо луганці, бо не змогли протистояти окупантам… І це дуже боляче. Адже багато людей, з якими я служив, вважають, що в Луганську й Донецьку вже немає людей з проукраїнською позицією. Але це не так.

Скільки панувала радянська влада? Понад 70 років. Але ми все одно стали незалежними. Ми все одно вчимо нашу мову, вчимо нашу культуру, ми знаємо, хто ми є, ми – вільні люди, які б’ються за свободу. І тому понад шість років окупації зовсім не значать, що все втрачено.  

Сьогодні Донбас перебуває в стані повної брехні, бо не має змоги дивитися правду: там вимикають зв′язок, блокують сигнал… У школі важко – багато пропаганди. Якщо брати релігію, то там теж суцільний негатив до України й наших захисників. І це ще не кажу про ЛГБТ-спільноту…

Тому люди вимушені мовчати. Але щойно в них з′являється змога щось зробити, вони діятимуть! Тому треба спочатку боротися за людей в інформаційному просторі, і потім самі люди зможуть звільнитися від окупації.

“Коли я відкрився, деякі в бригаді змінили думку про геїв”

Фото надане Владиславом Мірошниченком

– Владиславе, ваш камінг-аут перед командуванням і в медіа – рішучий крок, з огляду на те що армія ще залишається досить закритою системою, а в Україні непоодинокі випадки нападів на ЛГБТ. Чому для вас було важливо говорити про себе публічно?

На контрактній службі я понад рік перебував у районі бойових дій. Познайомився з багатьма людьми й захотів відкритися перед ними, стати самим собою. Тому що бути з людиною разом – отже захищати її спину. Незважаючи на те, хто їй подобається, важливо лише, що ця людина робить краще для суспільства.

Україна – це свобода, і ми теж маємо право бути вільними. Тому я здійснив камінг-аут.

Я підійшов до командира і сказав, що хочу зробити камінг-аут, що спілкуюсь із журналістами, які готують статтю. Спочатку мені не дозволяли робити фотографію у формі, а потім сказали, що рішення за мною.

Та знаєте, коли я відкрився, деякі в бригаді змінили думку про геїв. І взагалі все відбулося краще, ніж я думав.

Наприклад, своєму побратимові я пояснив:

“До мене може приїхати хлопець. Я не хочу десь потайки з ним розмовляти. Мені хотілося б, щоб він був у мене в гостях, як у тебе твоя дружина з дитиною”.

Побратим це адекватно сприйняв, познайомився з моїм партнером, а потім зізнався:

“Я думав, це буде великий такий хлопець, як показують у фільмах, з батогом, але це не так”.

– Як ви реагуєте на агресію у ваш бік?

Я не агресивна людина, намагаюся залагодити конфлікт від початку. Хоча зустрічаються й такі, з ким важко знайти контакт. І в них конфлікти й непорозуміння не тільки зі мною, а й на службі все погано, у родині, зловживають алкоголем чи наркотиками… Вони вже обрали всій шлях, тому їх дуже складно переконати.

З усіма іншими порозумітися мені вдавалося.

Я тільки входжу в активістський рух, багато вивчаю, беру участь у різних акціях. Остаточно знайти в собі сили мені допомогли онлайн-групи. До прикладу, Віктор Пилипенко (один з перших військових в АТО, хто здійснив публічний камінг-аут. – Авт.) створив фейсбук-групу “Військові ЛГБТ та наші союзники” і .

Тут я зустрів багато військових, волонтерів, журналістів, які відповідально роблять свою справу. І які підтримують ЛГБТ.

Але, головне, коли я відкрився, багато незнайомих мені людей звернулися до мене і поділилися своїми сумнівами й проблемами. Вони стали більше довіряти мені. І я зрозумів, що бути відкритим – це гарно, бо тобі у відповідь також відкриваються.

Є ще таємні фейсбук-групи для неформального спілкування і знайомств військових хлопців та дівчат, які належать до ЛГБТ. Тут найцінніше – живе спілкування. І я ділюся з тими, кому мій досвід може стати підтримкою. У таких розмовах ми багато говоримо про наші права. Прикро, ми захищали країну, як і інші, і як інші маємо права й заслуговуємо на їхній захист. А направду я не можу передати своє майно близькій людині, тому що наші взаємини ніяк законодавчо не регулюються, у лікарні мене не пустять до нього, бо для держави ми один одному – ніхто…

І я із цим стикаюся щодня. Коли я сказав, що хочу піти до армії, мене підтримав мій хлопець, росіянин, який мав проукраїнські погляди. Він хотів до мене переїхати, теж отримати громадянство України, але ми зустрілися з великим опором: ми не змогли оформити жодних документів. І якщо у військовослужбовця є сім’я, то вона має право на житло, користуватися пільгами. Однак це не про ЛГБТ-родини…

“Ми прагнемо, щоб нас насправді помітили”  

– Які, на вашу думку, потрібно зробити кроки, щоб людське різноманіття нарешті сприймалося серед більшості в суспільстві?

Мабуть, завжди знайдуться ті, хто боятиметься людей, які хоч трохи відрізняються. А я хочу показати, що ми однакові, що не має бути чимось дивним те, що одна людина кохає хлопця, інша – дівчину. Ну нехай, що це змінює?

А для цього треба більше розповідати друзям і рідним, зупиняти жарти типу “ми тобі привели дівчину, і ти на ній одружуєшся”. До речі, так заведено в деяких країнах, і там зовсім немає вибору.

І все, мабуть, починається зі школи й батьків: саме тоді найперше формується образ про ЛГБТ – як негативний, так і позитивний – з тих уривків розмов, чуток, що діти почули від найближчого оточення.

Знаєте, багато хто ще й досі вірить, що геї в армії служити не можуть, тому що їх не бере приймальна комісія…

Військові є різні: є ті, що захищають нас на передовій, є ті, що захищають на другій лінії. Але всі ми виконуємо одну ціль – захистити Батьківщину, захистити нашу свободу.

Тому як я захищав свободу на війні, так я й хочу захищати свободу зараз у суспільстві. І допомагати тим, хто після війни “шукає себе” в мирному житті.

Ми надаємо таку психологічну допомогу. І найперше – ділимося своїм досвідом. Мене знає окупаційна влада в обличчя. Я ніколи не зможу повернутися до Луганська, щоб обійняти там свою родину. Прощаючись із матір’ю, розумів, що, можливо, бачуся з нею востаннє. Але в мене був вибір бути вільним. І я вирішив, що обираю державу, обираю свободу і обираю самого себе.

І таких, як я, багато. Ми не тільки раз на рік ходимо на Київпрайд і “просто качаємо свої права”. Ми захищаємо Україну, працюємо в поліції, ми є серед релігійних діячів… Чи впоралося б суспільство без усіх тих людей, які сьогодні не можуть бути самими собою? Тому ми прагнемо реалізувати відкриту спільноту – військовослужбовців і ветеранів ЛГБТ в Україні, – щоб нас справді помітили.

Матеріал опубліковано в межах програми Media Emergency Fund, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки National Endowment for Democracy (NED). Погляди авторів цього матеріалу не обов’язково збігаються з офіційною позицією NED.