Їх об’єднало “ТЕРГО”: історія двох ЛГБТ-матерів, які пройшли від нерозуміння до активізму
Ненависть не може знищити ненависть: тільки любов здатна на це. Ненависть примножує ненависть, насильство примножує насильство, а грубість примножує грубість. Так висловився свого часу Мартін Лютер Кінг, кажучи про аморальність насильства, яке наживається на ненависті й робить неможливим братерство між людьми.
“Певна, кожному з нас випадало бачити, як кривдили слабших. Як виливали злобу на тих, хто навіть не те що слабший – інакший. Хто така собі біла ворона проти юрби. Коли біле пір’я – то ваша віра, колір шкіри, національність чи навіть яскраве волосся, малюнок на футболці. Ми могли пройти повз тих, хто просив допомоги, а їхні заклики до розуміння, любові, прийняття заглушували крики та сміх більшості. Могли лише подивитися, що там коїться, на кого кричать, кого принижують. Могли й собі крикнути та й піти.
Та часом життя може повернутися так, що втекти, засміятися разом з іншими не вийде. Схопить вас за живе, не відпустить. Бо той, на кого напосідатимуть інші, буде вашою білою вороною, вашою найдорожчою людиною, вашим сином…” – ділиться переживаннями одна з жінок, що сидить поруч зі мною.
Це Анжела Калініна – мешканка Запоріжжя, ЛГБТ-активістка, мати відкритого гея. В руках у жінки – два папірці, помережені друкованими літерами. На цих листочках – невеликий уривок із життя Анжели та її сина Дмитра, який жінка написала та роздрукувала перед нашою зустріччю. Ті слова укладуться в історію матері, яка пройшла нелегкий шлях від розгубленості, нерозуміння, пошуку рішень до набуття нових знайомств, прийняття та активізму.
Поруч із Анжелою – Антоніна Янкова. Також мати із Запоріжжя. І в неї теж є своя сповнена страху, суму та любові історія. Бо розповідатиме жінка про свого сина, який декілька років тому зізнався їй у гомосексуальній орієнтації.
Веселковий флешмоб у Запоріжжі, 2019 рік. Фото: Перший запорізькийАнжела прочитала листування, доки син спав
“Зовсім випадково дізналася про гомосексуальність дитини. Дуже довіряю своєму сину. Діма завше ділиться зі мною тим, що на душі. Та якось помітила, що він перестав бути повністю відкритий зі мною. Бувало, заходжу до його кімнати, а хлопець, побачивши мене, одразу ж вимикає комп’ютер. І таке траплялося часто. Я постійно думала, що ж у нього за секрети. Почала хвилюватися, чи, бува, у щось лихе не вплутався. Тільки не могла вивідати, що ховається за захищеним паролями комп’ютером. От з того невідання вчинила одного разу недобре – потайки взяла у Діми телефон, коли той спав, і переглянула його листування. Так і зрозуміла про, що боялася розповісти моя дитина. Сину нічого не сказала, що дивилася в його телефон. З того моменту в голові були тільки одні думки – як допомогти дитині”, – починає розмову Анжела Калініна.
Розкриття таємниці сина перевернуло життя жінки. Мати, хоча ніколи й не відчувала ненависті, відрази до гомосексуальних людей, у той момент думала про гомосексуальність як про щось хворобливе, неприйнятне. “Чому саме з моєю дитиною це могло трапитися?” – не розуміла жінка. Анжела почала ходити по психологах, знахарях, священниках. Вірила, що знайде того, хто вилікує її єдиного хлопчика від гомосексуальності. Це тривало досить довго.
Коли під час пошуків рішення зустрічалися люди, які казали, що гомосексуальність не лікується, що тут не допомогти ні травами, ні краплями, ні терапією, а треба змінити своє власне ставлення, лише дратувалася через такі поради. А вірити хотіла лише тим, хто підбадьорював: “Так, надія є. Це можна вилікувати, ми допоможемо вашому синові!”
“Що я тільки тоді не робила: відвідувала церкви, ходила до психологів, цілителів, духовних наставників, ставила свічки в храмах, замовляла молитви, сама молилася. Найбільше боялася, що мій єдиний син через належність до ЛГБТ не зможе бути щасливим. Що його не сприйматиме оточення, його цькуватимуть, переслідуватимуть, не дадуть почуватися в безпеці. Я тоді мала дуже “совкове” мислення: це нездорове середовище, бути таким – ненормально. На жаль, так зараз думають тисячі українців – переважно вихідців ще з радянських часів”, – розповідає жінка.
Доки Анжела думала, як допомогти своїй дитині, хлопець сам зробив перший крок назустріч. Не годен був більше від матері таїти те, що так довго тримав у собі.
“Коли відкрилася переді мною дитина, я сказала, що знаю все, що допоможу. Натомість Діма мені наголосив, що він – вільна особистість і не хоче, щоб його ламали. Попросив, щоби дозволила йому бути щасливим і жити власним життям. А якщо буду йти наперекір йому, чинитиму тиск – піде з дому. Йому було лише 15. Я боялася, що син тоді залишить мене. Він у мене довгоочікуваний, єдиний, я стільки у нього вкладала”, – ділиться Анжела.
Тож Дмитро став помагати матері зрозуміти його. Приносив їй різноманітну довідкову літературу про представників ЛГБТ. Вмикав просвітницькі фільми на кшталт “Молитви за Боббі”. А потім купив матері квиток на потяг, який став для Анжели квитком до розуміння та активізму.
Так вона потрапила до “ТЕРГО” – організації, спільноти батьків, сімей, друзів ЛГБТ-людей. Це об’єднання людей, які прагнуть відстоювати громадянські права ЛГБТ та допомагати гетеросексуальним людям приймати представників спільноти. Організація систематично проводить психологічні консультації, тренінги й зустрічі для ЛГБТ-батьків.
“Саме там я змогла проконсультуватися зі справжніми професіоналами – психологами, медпрацівниками, правозахисниками, навіть священниками. Вони допомогли мені зрозуміти, що дитина з гомосексуальною орієнтацією може народитися в будь-якій родині. От є люди, які ненавидять, проклинають представників ЛГБТ, хоча навіть у них можуть бути гомосексуальні син чи дочка. І в цьому ніхто не винен – ні батьки, ні дитина. Єдиний вихід у цій ситуації – зрозуміти, прийняти свою дитину, а не змінювати, лікувати чи тримати в страху. Діти такими приходять у цей світ. Їхня сексуальна орієнтація формується ще в період вагітності – десь на восьмому-дев’ятому місяці. Гомосексуальність не хвороба, адже не має симптомів. Не можна її виправити, змінити. Гомосексуальність і бісексуальність – це така ж нормальна орієнтація, як і гетеросексуальність. На жаль, наше суспільство насичене кліше, стереотипами, викривленою інформацією щодо представників ЛГБТ. Ось звідти й виходить недоброзичливе ставлення до ЛГБТ-спільноти, що породжує навіть злочини на ґрунті ненависті. Викорінити людську нетерпимість важко, але ми до цього йдемо”, — пояснює Анжела Калініна.
Тепер вона повністю солідарна із сином, підтримує своїми порадами й активною позицією у відстоюванні громадянських прав ЛГБТ-спільноти. Вона виходить на кожен Марш рівності, флешмоби на підтримку представників спільноти, щоб донести: ЛГБТ-люди існують, вони нічим не гірші від інших представників нашого суспільства.
“Дуже хочеться, щоб менше людей мислило стереотипами. Ненависть ніколи ні до чого доброго не приводила. З ненавистю в серці йдуть убивати, через ненависть відрікаються від дорогих людей. Ненависть породжує насильство. Дуже хочеться, щоб чиїсь діти, такі як мій син, не відчували на собі тої ненависті. Щоб не боялися за власне життя в себе вдома, щоби не доводилося тікати з рідної країни через переслідування, щоб не відчували чужих образ та насмішок. Жодна людина на таке не заслуговує. Саме тому, об’єднуючись із правозахисниками, активістами та іншими ЛГБТ-союзниками, ми робимо кроки задля викорінення цієї нетерпимості. Виходимо на правозахисні заходи, щоб сказати – гомофобія лікується!“ – підсумовує Анжела.
Антоніна з дитинства помічала, що син не такий, як усі
Антоніна народилася, навчалася, працювала за часів, коли відверто про секс не можна було говорити, гомосексуальність вважалася аморальністю, а будь-які яскраві вияви індивідуальності каралися публічними осудами. Була членкинею комсомольської організації, а ще – непоступливою гомофобкою. Ту неприязнь до “аморальних” носила із собою довгі роки. Тому шлях матері від нерозуміння до прийняття був більш тернистим, аніж Анжели. Розуміти власну дитину почала, коли викорінила з душі власну гомофобію.
“Народила синочка дуже маленьким – кілограм і дев’ятсот грамів. Боялася – не виживе. Зараз він у мене красень! Але, знаєте, з раннього дитинства Сашка помічала, що хлопчик мій трохи не такий, як усі. Ще з трьох років це бачила, та не хотіла вірити, що із сином щось не так. А може, переросте! Будувала власні плани на дитину. Шкода було, що юнак до університету не вступив після школи, тому спонукала сина піти навчатися до духовної семінарії. Тоді вже Сашко був відкритішим зі мною, знала про його потяг до хлопців. Тому і думала – вчитиметься і стане мій єдиний ближчим до Бога, боятиметься гріха. Потім він закінчив теологічний духовний інститут у Чернівцях. Але після сказав, що в церкві не працюватиме, адже відчуває себе світською людиною”, – пригадує Антоніна.
Поки хлопець шукав себе, Антоніна з тривогою дивилася на нього. Не бачила в дитині продовження себе – відчувала суперечність. Бувало, гостювали в хлопця вдома його друзі з ЛГБТ-середовища. Мати нібито й бачила – вихована, охайна молодь. Та внутрішня гомофобія не давала спокою.
“У мене душа розривалася! Не дай Боже кому стільки пережити. Шок і стреси постійно супроводжували мене в ті дні. У мене було багато друзів, та майже всіх я розгубила. Ні, не отримувала докорів, звинувачень. Сама обмежила спілкування з друзями. Щоб ніхто нічого не питав у мене про сина. Скільки не пояснюй людям, що таке гомосексуальність і чому не варто боятися ЛГБТ-людей, мене не розуміють. Мені не вірять. Наші жителі дуже упереджено ставляться до гомосексуалів, бо необізнані. Порівнюють із педофілами та збоченцями. А уявіть, як тяжко було про свою дитину подібні неприємні плітки слухати. Боліло мені не тільки тому, що неприємні речі про сина чула. Мою дитину двічі побили за те, що здавалася їм іншою”, – зізнається матір хлопця.
Жінці потрібна була підтримка. Та не могла її знайти в гомофобних сусідах, друзях. Як і Анжела, готова була піти до психологів, лікарів, щоб допомогти своєму хлопчику стати таким, як усі. Щоб бути спокійною за долю дитини, щоб не боятися, що нападуть зненацька, поб’ють. Але також Антоніна дуже хотіла, щоб її син був щасливим. Розуміла, що не доможеться цього, коли ламатиме волю дитини. Залишалася ще одна можливість допомогти (не так дитині, як собі) – купити квиток до Києва і прийти в “ТЕРГО”:
“Порадили поїхати до організації. Там познайомилася з освіченими людьми, була на лекціях про те, як формується гомосексуальність та чому це не є психічним захворюванням.
Саме в “ТЕРГО” мені допомогли більше розуміти свого сина, приймати те, що відбувається. Почала просвітлюватися: читати різноманітну літературу, переглядати фільми, лекції, документалістику.
На власному досвіді руйнувала міфи, стереотипи щодо ЛГБТ-людей. Навіть із дочкою пішла в гей-клуб. Раніше начулася немало недоброго про ці заклади. А коли завітала, побачила – там приємніше, спокійніше набагато, аніж у звичних нічних клубах. Ніхто не причепиться, немає п’яних очей, які зиркають на тебе. Потім ще багато разів ходила в гей-заклад як із сином, так і з іншою мамою від “ТЕРГО”. Ось так себе поступово підбадьорювала.
Спілкувалася багато з психологами, активістами зі спільноти. Відтоді стало набагато легше, що не сама, що оточена людьми з тими ж переживаннями, які зрозуміють, підкажуть, підтримають, не скажуть криве слово”.
Ті, хто проти прайдів, хай замисляться, чому матері йдуть у колонах
Надалі мама жила переважно тим, що допомагала своєму синові. Зараз долучається до ЛГБТ-заходів як в Україні, так і за кордоном. Її активізм – це насамперед любов до власного сина, а також прагнення, щоб суспільство не жило міфами та стереотипами, які породжують нетерпимість.
“Людське життя минає. Нам кажуть: “Треба ще декілька десятків років, і щось зміниться, наші люди стануть толерантнішими”. Та моє життя вже котиться до заходу! Певне, вже не дочекаюся на своєму віку тієї зміни. Так, життя тече, а на чиїхось синів та дочок продовжують кидатися через ненависть до гомосексуальності. Коли наші діти матимуть права та не відчуватимуть нерівності у своїй країні?
Пам’ятаю, як у 2015 році поїхала на прайд у Варшаві. Там на Марш рівності вийшло все місто. І діти, і літні люди. Наче на свято! І вийшли не з яйцями, помідорами, прокльонами, хрестами, свяченою водою, а зі щирими усмішками. То для них тоді дійсно було свято, а в нас у 2015-му ЛГБТ-людям було страшно на вулицю вийти. Повертаючись із Польщі, думала, що в нас так ніколи не буде.
Зараз міркую, а може, не все так безнадійно? Адже більше й більше людей з роками виходять на заходи для представників ЛГБТ. Буває, йдемо ми – матері в колоні, а до нас кричать: “Збоченці!” Хоч обзивають, та все-таки задумуються, чого ці матері виходять на марші, чого йдуть у колоні зі своїми дітьми, для чого стають попереду, тримаючи в руках плакати: “Пишаюся своїм сином!” – ділиться досвідом Антоніна.
Анна Семенків, Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, – фіналістка конкурсу студентських журналістських робіт на тему “Права людини в медіа: від розуміння до змін”.
Конкурс є спільною ініціативою Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, Центру прав людини ZMINA та проєкту ПРООН “Права людини для України”, який впроваджується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Данії.
