Соціальні заклади в зоні бойових дій
Хто і коли візьме відповідальність за порятунок людей?
Ефір hromadske.tv, в якому виступав Міністр соціальної політики Розенко, залишив по собі гнітюче враження. Продемонстрована впевненість у тому, що ситуація під контролем і робиться все, що повинно робитися, схоже, перейшла міністру у спадок від його попередниці і є чітким сигналом, що робота над помилками не була виконана. Іншим сигналом, що свідчить про це, є те, що за повний провал евакуації соціальних установ із зони бойових дій ніхто так і не поніс відповідальності – а значить, так було потрібно.
Однак, нехай вас не обманюють бадьорі заяви чиновників. На жаль, ситуація набагато більш прикра, ніж могла б здатися.
До початку бойових дій на сході України, в установах Міністерства соціальної політики (будинки-інтернати для людей похилого віку та інвалідів, дитячі будинки-інтернати, стаціонарні відділення територіальних центрів соціального обслуговування, пансіонати ветеранів війни та праці, психоневрологічні інтернати, притулки для дітей, центри соціально-психологічної реабілітації дітей) перебувало більше 10 000 клієнтів. Це не просто люди, які можуть встати і поїхати, коли населений пункт опиниться під обстрілом. Це інваліди, діти-інваліди, люди похилого віку, люди з психоневрологією.
І, на жаль, крім військової агресії, є цілий ряд інших причин, за якими вони так і не були вивезені і виявилися заручниками ситуації:
Перша з причин – це рішення уряду України про припинення фінансування соціальних виплат на територіях, непідконтрольних центральному уряду (постанова Кабінету Міністрів України № 595 від 7.11.2014). Важко знайти інше рішення, яке б виконувалося з такою неухильної рішучістю. У той момент для його прийняття були вагомі підстави, але ситуація з того часу значно змінилася. Крім того, слід також розуміти, що бюджет соціальних установ багато в чому складався з пенсій клієнтів і заробітної плати персоналу. І вже тільки з цієї причини ситуація неухильно погіршувалася протягом року, вела не тільки до зниження якості життя клієнтів, але і до відтоку персоналу. Підсумок – для деяких категорій клієнтів це стало питанням життя і смерті.
Друга причина – нездатність налагодити комунікацію з владою непідконтрольних територій та представниками Росії, які займаються там гуманітарними питаннями. Тут багато юридичних та ідеологічних аспектів, які влада відверто не захотіла обходити, і це завело ситуацію в глухий кут. Тепер Міністерство соціальної політики абсолютно втратило зв’язок з територіями, які перебувають в зоні бойових дій, і не має даних про те, скільки установ там працюють і скільки в них утримується дітей та людей. Немає комунікації – немає можливості допомагати, і представники влади не вважають можливою допомогу установам, які опинилися на окупованій території, незважаючи на те, що в регіоні працює цілий ряд міжнародних гуманітарних місій, які могли б доставити цю допомогу. Інформація про стан справ у цих установах надходить виключно від волонтерських груп, які займаються гуманітарною допомогою, і міжнародних організацій. А їхні доповіді і звіти показують, що ситуація там склалася критична – значна частина персоналу поїхала, ліки практично відсутні, запасу їжі немає, в деяких установах є перебої з водою і електрикою. Все це негативно впливає на якість життя клієнтів і веде до зростання смертності.
Третя причина – момент, коли соціальні установи можна і потрібно було евакуювати із зони бойових дій, безнадійно втрачений. Це потрібно було робити влітку, відразу після припинення фінансування установ, коли конфлікт ще не був таким сильним, лінія фронту була більш прозорою, а противник – не таким організованим і більш договороздатним. Останні події при перетині блок-постів показують, що організована евакуація стала неможливою.
Іншим аспектом цієї проблеми є те, що практично всі евакуації інституцій, які все ж були здійснені, відбулися в межах області. Так, згідно з даними Міністерства соціальної політики з Донецької та Луганської областей на 26 березня 2015 року було евакуйовано 1751 осіб із соціальних установ та 1425 було розміщено в межах тих самих областей. Це означає, що 80% евакуйованих людей залишаються в зоні, близькій до бойових дій, на відстані артилерійського удару. Спеціальної програми подальшої евакуації не існує, і хоча в країні є значна кількість вільних місць в інтернатах та будинках-інтернатах, люди живуть у переповнених установах Донецької та Луганської областей, де крім них величезна кількість внутрішніх переселенців (за даними Мінсоцполітики станом на 01. 01. 2015 року всі дитячі будинки-інтернати: планова наповненість – 3736, фактично зайнято – 2390 місць; будинки-інтернати для людей похилого віку та інвалідів: планово – 8125, з них зайнято – 7025 місць; пансіонати ветеранів війни та праці – 6738 місць є і 5726 зайнято відповідно).
У зв’язку з цим до міністра та інших високопосадовців виникає питання – чому не створено єдиний орган, який би займався соціальними установами, що опинилися в зоні бойових дій? У більшості цих установ перебувають вкрай вразливі категорії клієнтів, які не можуть покинути їх самостійно, вони потребують підготовленої евакуації державного масштабу. Така евакуація вимагає значних ресурсів, гуманітарних коридорів, спеціальної техніки, медичних фахівців та психологів, а також установ по всій країні, готових прийняти людей в умовах, які будуть не гірші, ніж ті, в яких ці люди жили раніше. У разі неможливості евакуювати такі установи, цей орган повинен проводити регулярну оцінку ситуації і потреб, а також створювати програми постійної допомоги цим установам.
Оскільки це питання ставилося вже не раз, відповіді на нього вже є стандартними і не раз озвучувалися державними чиновниками на зустрічах, ефірах, круглих столах. Але жоден з традиційно наведених аргументів, чому цей нескладний, здавалося б, сценарій, досі не втілено у життя, не є виправданим:
Твердження 1. Ці установи перебувають на балансі місцевої влади, нехай вони ними і займаються. У нас немає повноважень.
Навіть якщо це виправдання і мало якийсь сенс в мирному житті, воно абсолютно його втратило зараз. Міністерства відповідають за своїх підопічних як за громадян України, які опинилися в найважчих життєвих обставинах, та зобов’язані їх рятувати. В умовах війни, при бажанні врятувати життя, можна обійти багато правил, як показують нам обміни полоненими, що йдуть поза легальних процедур.
Твердження 2. Ніхто на тих територіях не дасть нам реалізовувати програми допомоги та евакуації.
Поширена і відверта брехня, яке допомагає нічого не робити для допомоги людям і перекладати відповідальність за свою бездіяльність. Крім численних випадків, коли гуманітарна допомога з української сторони успішно досягала адресатів на неконтрольованих територіях, є ще величезний ресурс міжнародних організацій, який часто просто блокується небажанням щось робити. У підсумку – допомога лежить на складах, стоїть на блок-постах, а люди в інтернатах не мають найнеобхіднішого. Все закінчиться тим, що міжнародні організації та волонтери будуть везти допомогу з боку Росії, що ляже плямою на репутацію нашої країни.
Затвердження 3. Органами, які виконують координацію з евакуації та допомоги людям на неконтрольованих територіях, є регіональні штаби, очолювані МНС.
На жаль, це не так. При тому, що МНС – одне з небагатьох відомств, яке робить все, щоб впоратися з напливом переселенців, основним завданням цих штабів була і є робота з уже переселеними особами, а не їх евакуація. Тим більше ці штаби не надають допомоги територіям, звідки евакуювати неможливо.
Очевидно, що чиновники мріють про те, що всю роботу за них зроблять волонтери та міжнародні організації, які, долаючи все, продовжують возити гуманітарну допомогу ТУДИ і людей ЗВІДТИ. Це дуже зручно – сказати в ефірі фразу “ми з волонтерами” і розповісти, що зробили волонтери. Це дуже зручно – сказати, що “взаємодія з міжнародними організаціями йде” і “ми кожен день передаємо їм адреси установ”, коли насправді ці списки давно у відкритому доступі.
Також очевидно, що зі своїми зобов’язаннями і завданнями не справляються не тільки міністерства, але й прокуратура, яка зобов’язана стежити за тим, як держава піклується про людей, що опинилися у неї під опікою.
Однак це не вирішує проблеми – з обох боків лінії фронту в Донецькій і Луганській областях скупчилися десятки тисяч людей, які потребують невідкладної допомоги і не мають можливості допомогти собі самостійно. Вирішити цю проблему можна тільки системними заходами, коли державні інститути, волонтерські групи та міжнародні організації будуть працювати спільно. Тільки така взаємодія дозволить проводити регулярну оцінку ситуації, ризиків та потреб; планувати стратегію евакуації та допомоги; створювати плани для різних можливих сценаріїв і шукати фінансування для допомоги такій великій кількості людей. Тільки в цьому разі міністри зможуть дозволити собі випромінювати впевненість у телевізійних ефірах.
Кирило Замніус, експерт Харківського інституту соціальних досліджень
