“Мамо, чому ми не можемо повернутися додому, у Крим?”
“Мамо, навіщо ти привезла мене в це чуже місто? Я хочу жити вдома, а не тут”. Я поки не навчилася знаходити відповіді на запитання свого шестирічного сина Матвія.
Звісно, пояснюю йому про окупацію, про те, що ні я, ні він не винні в тому, що наш дім тепер фактично належить іншій, чужій державі.
Але мені складно пояснити синові, чому він більше не може жити в Криму, де його бабусі й дідусі, друзі, улюблений садочок і дитячі майданчики і вже майже “рідний” дитячий лікар…
Ми виїхали з Криму в 2014 році. Але син доcі ставить одні й ті ж запитання — майже щодня — “Чому ми не можемо повернутися додому?”. Іноді плаче, переглядаючи фотографії з того, іншого життя. Життя до окупації.
У Києві нам із сином важко — нове велике місто, нова квартира, нова поліклініка з не завжди доброзичливими лікарями, новий дитячий садок. І щодня з’являються дедалі нові причини залишитися в Києві…
Я вже навіть стала потроху забувати, що я переселенка.
Якби не необхідність постійно доводити, що я громадянка-України-нічим-не-гірша-від-інших.
У лікарні. “А прописка у вас є?” — запитують мене в місцевій амбулаторії. Перед новим роком “надумала” захворіти.
“То є прописка чи ні?” — уже дещо знервовано перепитують.
Кажу, що “прописки” немає, що я переїхала з Криму, але живу в цьому районі.
“А, переселенка? Зрозуміло”. Лікарка співчутливо зітхає і довідку, що підтверджує моє місце проживання, не вимагає. І на тому спасибі.
Під час пошуку квартири для оренди. “А “нормальний” паспорт у вас є? Ну, з нормальною пропискою, не кримською. У вас же там у всіх по два паспорти. З’їдете звідси, не заплатите — а вас потім де шукати?” — чую від власниці квартири, в якої хотіла винаймати житло.
Пригадую, як у 2014 році я безуспішно намагалася зняти квартиру. То місце не підходило, то ціна. А тут усе було ідеально. І навіть дитяча кімната, обладнана шведською стінкою. Не квартира, а мрія.
Тільки одна проблема — паспорта “нормального” у мене не було. А без нього господарка категорично відмовлялася розмовляти в прийнятному тоні.
“Знаємо ми таких, як ви…”
Навіть рієлтор, яка для нас знайшла цю квартиру, відвівши мене в бік, сказала: “Будь ласка, давайте поїдемо звідси. Я знайду вам іншу квартиру”.
Заради справедливості слід сказати, що із часом я стала рідше зіштовхуватися з негативним ставленням до мене як до переселенки. Наприклад, я без зайвого головного болю влаштувала дитину в дитячий садочок, змогла без особливих зусиль зареєструватися як фізична особа-підприємець і навіть здати перші звіти в податкову.
Так, з державними структурами хочеться перетинатися якомога менше. І навіть не стільки через ставлення чиновників до переселенців, скільки через загальний рівень надання сервісу у державі. Однак у недержавних структурах буває не краще.
У банку. “Вам потрібно надати два документи з переліку, який я вам надіслала на пошту. Завтра до 11-ї ранку. Інакше гроші, які прийшли на ваше ім’я, ми повернемо відправнику”.
Дзвінок менеджера банку, в якому я обслуговувалася з квітня 2014 року, застав мене зненацька. З одного боку, було приємно дізнатися, що нарешті мені надійшли гроші, на яких я дуже і дуже чекала. Але ж… банк почав вимагати від мене додаткові документи.
Читаю перелік документів — втрачаю мову. Серед “підтверджуючих документів”, що я “нормальна” людина, зокрема, довідка від роботодавця із зазначенням посади, тривалості роботи та інформації про місце фактичного проживання, яке відоме роботодавцю.
Або якщо я регулярно відвідую будь-які спортивні клуби, гуртки, секції тощо, то маю надати документальне підтвердження цього факту (абонементи, письмові підтвердження від клубів із зазначенням дати членства і фактичного відвідування).
Також переконливішим для банку папірцем, аніж офіційна довідка переселенця, є нотаріальне засвідчення факту мого проживання з боку мінімум трьох осіб, у яких є право реєстрації на материковій Україні, й це підтверджено відповідною відміткою в паспорті.
Довідка Укрпошти, іншої поштової служби про те, що я регулярно (мінімум щомісяця!) отримую кореспонденцію.
А ще — довідка з дитячого садка про участь у батьківських комітетах і те, що я відводжу дитину в дитячий садочок…
Усього 19 документів.
За словами менеджера банку, я повинна була надати як мінімум два із переліку цих документів. І тільки тому, що маю кримську реєстрацію в паспорті.
Це був перший випадок, коли моя довідка переселенця не цікавила нікого, більше того — банк цій довідці не довіряв. Потрібні були інші документальні підтвердження.
Візит до відділення банку не вирішив проблеми. Начальник, приємна молода дівчина, говорила дуже спокійно і стримано. Утім, сказала слова, від яких запекло.
“Ви зрозумійте, не тільки до кримчан так ставляться. До всіх переселенців. Така політика банку”.
У відповіді на письмовий запит банк роз’яснив мені, що у них є право проводити ідентифікацію клієнта “з метою виконання вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та фінансуванню розповсюдженню зброї масового знищення”.
А все тому, що реєстрація мого місця проживання — тимчасово окупована територія Криму. Тільки через це банк вирішив, що я повинна надати довідку з Укрпошти або з дитячого садка, де навчається мій син, чи підтвердження від його виховательки, що таки я приводжу сина…
Якби я складала топ найпринизливіших речей, до яких мене змушували, цей “банківський список” очолив би рейтинг.
Я не отримала своїх грошей. Наступного дня після дзвінка менеджера банк відмовив у проведенні транзакції й повернув гроші відправнику. Зробили все, як обіцяли. Така політика банку.
…Я звикла вирішувати свої проблеми сама. І працюю у благодійному фонді, де щодня даю по кілька десятків консультацій таким, як я, пишу інформаційні запити, готую позови до суду проти дискримінаційного ставлення до нас, переселенців.
Але я досі не знаю, як пояснити своєму синові, чому ми не можемо повернутися у Крим і чому навіть вдома, в Україні, нам нерідко доводиться переконувати, що ми — українці.
Матеріал підготовлено Центром інформації про права людини в співпраці з Institute for War and Peace Reporting
