Реформа тюремної медицини: Чужий проти Хижака?

Пани б’ються, а в холопів чуби тріщать… Сьогодні ця приказка вдало підходить щодо пацієнтів, які перебувають у місцях позбавлення волі. Чому?

Наразі на політичному порядку денному гостро стоїть питання про реформування системи охорони здоров’я пенітенціарної служби. І найболючіша тема: хто саме буде організовувати, фінансувати цю систему і відповідати за здоров’я ув’язнених – Міністерство юстиції чи Міністерство охорони здоров’я?

3 березня 2017 року Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Валерія Лутковська та Генеральний прокурор України Юрій Луценко звернулися до Прем’єр-міністра Володимира Гройсмана з ініціативою. А саме: прийняти постанову Уряду про передачу від Мін’юсту до МОЗ функції надання медичної допомоги хворим в установах Державної кримінально-виконавчої служби України.

15 березня Генпрокуратура вже рапортує на своєму сайті: “Вживаються заходи щодо передачі від Мін’юсту до МОЗ функції надання медичної допомоги ув’язненим та засудженим”.

Усі щасливі і радіють… Однак зовсім не зрозуміло – чому до МОЗ? Якщо враховувати реформування самого Міністерства охорони здоров’я… Як це бачать політики, і як це вплине на самих пацієнтів?

Мені, наприклад, все одно, з якого міністерства буде фінансування системи охорони здоров’я у в’язниці. Головне, щоб медичну допомогу надавали вчасно і якісно. Сьогодні – просто імітація медичної допомоги, особливо безкоштовної, і незалежно від того, де надається ця допомога – в тюремній або загальногромадянській системі охорони здоров’я.

Багато експертів під час аргументації передачі тюремної медицини до МОЗ посилаються на Європейські пенітенціарні правила. Напевно, вони погано читали ці правила: у них не написано, до якого відомства має належати медична служба. Дослівно в розділі “Організація медичного обслуговування в пенітенціарних закладах” ідеться про те, що:

по-перше – медичні служби в пенітенціарних установах організовують у тісній співпраці з загальногромадянськими органами охорони здоров’я громади чи країни;

по-друге – політика пенітенціарних установ у галузі охорони здоров’я є невід’ємною частиною національної політики охорони здоров’я і сумісна з нею.

Там є ще й пункти, що стосуються не лише організації медичного обслуговування, а й медичного та санітарного персоналу, обов’язків лікаря, медичного догляду та психічного здоров’я.

Але ніде не зазначено, що тюремна медицина має бути в системі Міністерства охорони здоров’я.

Навіть у правилах Мандели (мінімальні стандартні правила ООН щодо поводження з ув’язненими) ви не знайдете інформації, що МОЗ має забезпечувати медико-санітарне обслуговування ув’язнених.

Там написано, що це обов’язок держави: “…слід організовувати в тісному контакті з системою державних органів охорони здоров’я і таким чином, щоб забезпечити безперервність лікування і догляду, зокрема, у зв’язку з ВІЛ, туберкульозом та іншими інфекційними захворюваннями, а також із наркозалежністю…”.

Також у правилі 25 ідеться, що в кожній тюремній установі має бути медико-санітарна служба, на яку покладено завдання оцінювати, підтримувати, охороняти, покращувати фізичне і психічне здоров’я ув’язнених і ще багато-багато всього.

Що, до речі, не виконується у нас в Україні. Оскільки медичним обслуговуванням засуджених, які утримуються у виправних центрах (а це 21 виправний центр, де утримується близько 2,5 тис. чоловік), займаються якраз комунальні установи загальногромадянської системи охорони здоров’я.

Хочеться запитати в експертів: хто-небудь бачив у виправних центрах терапевта або медсестру з комунальної установи, які проводять медичний огляд прибулих (що має бути обов’язковим у таких установах!) та інші функції, покладені на медико-санітарну службу?

І не побачите, тому що у виправних центрах, згідно із законодавством України, медико-санітарної служби немає!

Єдиний документ, у якому я знайшов рекомендації, що тюремна медицина має бути підпорядкована Міністерству охорони здоров’я, хіба що цей – “Розумне стратегічне керівництво охороною здоров’я в місцях позбавлення волі у XXI столітті. Короткий аналітичний огляд з питань організації пенітенціарної охорони здоров’я”, підготовлений Європейським регіональним бюро ВООЗ у 2014 році.

Саме в ньому група експертів зробила висновок, що “…надавати медико-санітарні послуги в місцях позбавлення волі і бути підзвітними за їх надання, а також обстоювати необхідність підтримки здорових умов у місцях позбавлення волі повинні міністерства охорони здоров’я”.

На жаль, на практиці МОЗ у своїх лікарнях не може підтримувати здорових умов.

До речі, під час моніторингового візиту Національного превентивного механізму в Київську туберкульозну лікарню №2, розташовану за 30 кілометрів від столиці – у лісі поблизу Гостомеля, я особисто переконався, як на практиці “підтримують здорові умови” у відділенні, де знаходяться підслідні Лук’янівського СІЗО, хворі на туберкульоз.

Ось що пише у своїй публікації журналіст Маргарита Тарасова, яка відвідувала разом з моніторинговою групою цей заклад.

“…У кожній (прим. – із палат) майже одна і та сама картина – сумки з речами, брудні тарілки і чашки упереміш з якоюсь їжею, пакети з цукром і сухарями, каструлі, пляшки, порожні пачки від цигарок, фотографії та плакати, мокра білизна, розвішана на заґратованих вікнах.

У камерах дуже прокурено і тхне алкоголем, у деяких – ще й темно. Вентиляції немає, тому всі вікна навстіж.

У таких умовах люди лікуються від важкого захворювання. Утім, їхній стан здоров’я ніяк не заважає возити їх на слідчі дії і в суд – працівники пенітенціарної служби все одно не несуть ніякої відповідальності ні за прогрес у лікуванні конкретної людини, ні за поширення нею небезпечних мікобактерій поза лікарнею…”

Окрім цього, із рапорту лікаря стає відомо, що пацієнти “ходять у гості” один до одного. Одна з палат була, до речі, жіноча. Як пояснював головлікар моніторинговій групі, ув’язнені не пускають персонал лікарні для прибирання і кварцування, тому прибирають самі.

…Уже упродовж багатьох років лунають популістські заяви, що система охорони здоров’я пенітенціарної служби має бути у сфері Міністерства охорони здоров’я України. Але яким чином це все передати до МОЗ – не відомо нікому з тих політиків чи активістів, які гучно про це заявляють.

На прикладі лікування у зазначеній протитуберкульозній лікарні я б категорично не наполягав, щоб ув’язнених лікували МОЗівські установи. Хоча б до того моменту, поки вони самі не налагодять урешті-решт загальногромадянську систему охорони здоров’я.

ДОВІДКА. Із чого нині складається пенітенціарна медицина? Це Управління медичного забезпечення Міністерства юстиції України. При 6-ти міжрегіональних управліннях з питань виконання кримінальних покарань і пробації Міністерства юстиції України створюються відділи медичного забезпечення.

Це все в Мін’юсті створюється нагально для управління 132-ма закладами охорони здоров’я. Із них – 79 медичних частин при установах виконання покарання, 29 – при СІЗО, 6 медичних частин при виховних колоніях для неповнолітніх, 18 лікарень, серед яких 8 – протитуберкульозних, 9 – багатопрофільних (зокрема, лікувальний заклад для надання медичної допомоги людям з інвалідністю при ВК № 45, Дніпропетровська область) і 1 – лікувальний заклад психіатричного профілю (ВК № 20, Запорізька область).

У всіх цих установах охорони здоров’я, станом на 1 липня 2016 року налічувалося 2707,5 штатних посад, зокрема – 2081,5 штатних посад цивільних медпрацівників; 626 штатних посад атестованих медпрацівників.

У 2015 році 1894 особам, які перебували в СІЗО, була надана медична допомога в закладах охорони здоров’я МОЗ України. За 8 місяців 2016 року надано медичну допомогу в цих установах 1309 особам.

Усього за цей період за межами СІЗО проліковано 3203 особи. З огляду на середньотривале перебування хворих у лікувальних закладах охорони здоров’я МОЗ (7 діб) і середню вартість конвоювання і охорони одного ув’язненого в цих установах охорони здоров’я – 881,00 грн/добу, за цей період СІЗО витрачено на конвоювання та охорону засуджених коштів державного бюджету в сумі близько 20 мільйонів гривень.

Що стосується тюремної системи охорони здоров’я в інших країнах. Насправді, з усіх країн Європейського регіонального бюро ВООЗ, а це не багато не мало 53 країни, тільки в 4 країнах медичне забезпечення в тюрмах перебуває під юрисдикцією Міністерства охорони здоров’я. Це Норвегія, Франція, Італія та Сполучене Королівство. У двох країнах – Іспанія та Швейцарія, в окремих регіонах. Планують передати тюремну медицину під МОЗ – Казахстан, Республіка Молдова, Фінляндія і самопроголошена Республіка Косово.

Згоден, що переведення тюремної медицини до Міністерства охорони здоров’я має потенційні можливості для досягнення цілей і завдань функціонування повноцінної системи охорони здоров’я. Однак є аргументи і проти. Адже маємо дуже обмежений досвід створення такої системи в країнах Європейського Союзу і високу бюджетну витратність забезпечення режимних вимог. Це підтверджується навіть тієї статистикою витрат держави на конвоювання в комунальні та державні установи для лікування осіб, які перебувають під слідством.

Та й самі експерти ВООЗ зазначають, що “передача пенітенціарної охорони здоров’я під юрисдикцію міністерств охорони здоров’я і, відповідно, інтеграція пенітенціарної охорони здоров’я в національні системи охорони здоров’я буде тривалим процесом”. А у нас, як завжди, приймаємо рішення, а потім розгрібаємо наслідки.

На мій погляд, в умовах реформування охорони здоров’я передавати їм зараз ще й пенітенціарну медицину є дурістю, яка матиме катастрофічні наслідки. І в першу чергу для пацієнтів. Але це лише моя думка.

У Європейському суді з прав людини не дивляться, у чиєму відомстві знаходиться тюремна охорона здоров’я. Для них важливо – чи забезпечила держава медичною допомогою ув’язнених.

Поки ж за рішеннями Європейського суду, у нас невтішна картина. За неповних 2 роки (станом на жовтень 2016 року) ми маємо 13 рішень на користь позивачів щодо неналежного медичного забезпечення ув’язнених і 213 641 євро до виплати.

Буде ще більше, особливо після передачі функцій Міністерству охорони здоров’я України. Тому що з досвіду знаю, що там, де стикаються два відомства, там немає адекватного лікування і захисту прав людини. Як це видно з описаної вище туберкульозної лікарні, де персонал пенітенціарної служби повинен забезпечувати режим, а медперсонал – лікування, але насправді ніхто ні за що не відповідає.

А сьогодні поки політики вирішують, у чиєму відомстві буде тюремна медицина, у 148 установах української пенітенціарної системи хворіють, заражаються і вмирають пацієнти…

Нехай ув’язнені, але люди, яким держава, відповідно до ст.49 Конституції України, гарантує право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

А поки ситуація дуже нагадує фільм “Чужий проти Хижака”, де хто б не виграв – людство програє…

Олександр Гатіятуллін, експерт Мережі ЛЖВ, монітор Національного превентивного механізму