Як Україна та недемократичні країни обходять імунітет екстрадиції для іноземців

Останнім часом юристи міжнародного, кримінального та міграційного права, працюючи із загальновідомими аргументами, що не потребують доведення, все частіше стикаються із внутрішнім листуванням урядів, яке пафосно називається “дипломатичні гарантії”. 

Проте чітко визначеного терміну, як і узгодженого застосування цього “феномену”, не існує. Спочатку речі, які здавалися нам неприйнятними, поступово увійшли в юридичний лексикон, а через деякий час вони набули легітимності завдяки частому застосуванні на практиці.

ЩО ТАКЕ ДИПЛОМАТИЧНА ГАРАНТІЯ?

Якщо коротко — віра на слово. Це такий собі сурогат з ратифікованих державою зобов’язань про виконання норм міжнародного права та двосторонніх домовленостей між урядами чи уповноваженими органами країн про дотримання прав людини, незастосування катувань, тортур, жорстокого або іншого нелюдського поводження.

Мета такого сурогату — обійти безумовну міжнародну заборону видворення людини у країну, де їй загрожує небезпека. Адже отримання дипломатичної гарантії задовольняє уряди у частині обов’язкового моніторингу дотримання прав людини. Тобто фактично дозволяє не проводити жодного дослідження у конкретній країні, не звертати уваги на іноді загальновідому інформацію про застосування тортур, нелюдське поводження та рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). При цьому якщо зробити навіть поверховий аналіз країни, то він міг би показати вкрай негативну інформацію. 

Так, уряд України використовує “дипломатичні гарантії” лише заради “збереження обличчя”. При цьому він розуміє, що саме індивідуальне рішення стосовно шукача притулку не відповідає міжнародно-правовій забороні видворення до країни, яка вимагає екстрадиції.

Існують різні форми дипломатичних гарантій, але їх об’єднує одне — намагання запевнити, що саме відносно конкретної людини не будуть застосовуватись тортури, нелюдське поводження або смертна кара. Проте цінність таких запевнень і гарантій є сумнівною, якщо країна відома серйозними порушеннями прав людини.

Що саме “напружує” країну, яка намагається видати людину? Лише норми двох Конвенцій.

Так у ст. 3 Конвенції проти катувань 1984 року вказано: 

“Жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань. Для визначення наявності таких підстав компетентна влада бере до уваги всі обставини, що стосуються справи, включаючи, у відповідних випадках, існування в даній державі постійної практики брутальних і масових порушень прав людини”.

Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 року у статтях 3, 13 зазначає:

“Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження”.

ЩО КАЖЕ ЄСПЛ?

Я навмисно не використовую різні національні правові норми, які так чи інакше дублюють зазначені положення. Вони, хоча формально і зазначаються у відповідних індивідуальних рішеннях, проте не мають жодної цінності, оскільки другий пункт статті 3 Конвенції проти катувань… в українській судовій практиці майже не застосовується.

До прикладу, Генпрокуратура України прийняла рішення про екстрадицію відносно двох громадян Таджикистану Шамсова Усмона та Халімова Муродалі. Ця країна відома переслідуванням за релігійною ознакою. Іноземці, не погоджуючись із рішенням Генпрокуратури, оскаржили його в суді. Як доказ того, що їх очікує жорстоке та нелюдське поводження, катування, фізичний та психологічний тиск, незаконне кримінальне переслідування, наслідком якого стане несправедливий суд, чоловіки навели численні приклади у повідомленнях ЗМІ, доповідях авторитетних міжнародних правозахисних організацій. Вони також безпосередньо послалися на рішення ЄСПЛ про ситуацію із правами людини, які прийняті на підставі розгляду скарг заявників із цієї країни.

Суд у Страсбурзі неодноразово показував своє критичне ставлення до дипломатичних гарантій у своїх рішеннях. До цього часу, починаючи з 1996 року, прецедентним рішенням у цьому питанні є рішення ЄСПЛ по справі “Чахал проти Великої Британії”. У ній суд встановив, що повернення до Індії сикхського активіста було б порушенням безумовної заборони на повернення в умови, що можуть потягнути тортури, хоча індійський уряд надав відповідні запевнення. Ця справа — стандарт, яка підтверджує абсолютний характер заборони незалежно від інкримінованого злочину.

Через специфіку власних справ хочу послатися на рішення ЄСПЛ, які стосуються пострадянських країн, не применшуючи значимості інших постанов Європейського суду.

Так, у справі “Хайдаров проти Російської Федерації” суд зазначив, що у листах прокуратури Таджикистану, у яких вона вказувала, що Хайдаров не буде піддаватися жорстокому поводженню, і які Росія охарактеризувала як дипломатичні гарантії, не було жодних посилань на захист від такого забороненого поводження. У рішенні йдеться, що одне лише твердження про ратифікацію Конвенції проти тортур не може розглядатися як гарантія від тортур. Більш того, у будь-якому випадку дипломатичних гарантій недостатньо, аби забезпечити адекватний захист від жорстоко поводження при достовірних повідомленнях про таку практику.

Такі самі аргументи ЄСПЛ навів  у справі громадянина Таджикистану Хаджоєва проти Російської Федерації. Він зазначив, що розглянуті гарантії були вельми невизначеними та неточними, що ставить під сумнів їх цінність.

У справі “Солдатенко проти України” Європейський суд з прав людини абсолютно правильно і точно визначив незрозуміле місце першого заступника генерального прокурора у системі міжнародних зобов’язань попередження тортур. Суд поставив під сумнів його повноваження та повноваження відомства надавати будь-які гарантії від імені держави, враховуючи, що у самій державі відсутнє ефективне попередження тортур. Так само ЄСПЛ вказав, що неможливо прослідкувати, як виконуються такі запевнення.

Є ще подібні рішення — “Ісмаїлов та інші проти Російської Федерації” та справа “Рябікін проти Росії”. У першому рішенні — судді в черговий раз відсилають до справи “Чахала проти Великої Британії” та ще раз наголошують, що дипломатична гарантія не є тим документом, що забезпечує захист від жорстокого поводження. 

А у справі “Рябікін проти Росії” ЄСПЛ наголосив, що він “зобов’язаний” поставити цінність гарантій під питання, бо жодних об’єктивних засобів контролю за їхнім виконанням не існує, враховуючи, що сама влада Таджикистану відмовляє у доступі міжнародним спостерігачам, у тому числі до місць позбавлення волі. 

Отже, у питаннях екстрадиції таке листування — не обов’язкові документи. Це — лише символічний і у жодному разі не юридичний спосіб обійти міжнародну заборону екстрадиції. Більш того, між демократичними країнами, де дотримуються прав людини, таке листування взагалі відсутнє. 

Чи стає держава співучасником застосування майбутніх тортур та жорстокого поводження стосовно шукача притулку? Звісно, так!

Уряд розуміє свої дії та ціну гарантіям, адже держава, яка постійно порушує право на заборону тортур, не ставить за мету дотримання обіцянки. У таких країнах Україна взагалі не проводить перевірку, як дотримуються ці гарантії.

У серпні 2017 року я зробив запит до Генпрокуратури України та Міністерства юстиції. У ньому я поцікавився, яка кількість ознайомчих чи наглядових виїздів до країн, які надали свої дипломатичні гарантії дотримання права на життя, вільного доступу до правосуддя, незастосування тортур, нелюдського чи такого, що принижує людську гідність, поводження. Відповідь та статистика були очікуваними — інформації у Мін’юсті відносно порушених питань немає, а Генпрокуратура не має можливості надати таку інформацію оскільки вона “не виокремлюється”. Шукачі притулку зникають в нікуди. 

Обидві держави не зацікавлені, аби надалі встановлювались факти тортур. Це б означало порушення безумовної заборони на застосування тортур (для однієї) та недотримання гарантій (для іншої).

А навіть якщо відверті порушення гарантій стаються, це не призведить до серйозних наслідків. Репутація таких країн, звичайно, погіршується, але вона не заважає надалі надавати нові гарантії. Це видно на прикладах з Росією, яка надає Генпрокуратурі України та Мін’юсту гарантії. Такі випадки могли б перейти у категорію “курйозів”, але не переходять, бо саме українська влада, розповідаючи про порушення прав людини у Росії та порівнюючи їх із практикою КДБ СРСР, задовольняється такими гарантіями.

Таке становище показує, що пафос дотримання етики переписки між урядами держав у сучасному світі цінуються вище, ніж практичне застосування норм міжнародного права, які охороняють головні права людини.

Олексій Скорбач, адвокат