Немає скарги – немає проблеми? Чому анти-ЛГБТІК+-ворожість залишається невидимою для держави
Після погроз побиття людина змінила зачіску, пофарбувала волосся в темніший колір і ще довго боялася вільно самовиражатися. Цю історію ми почули під час одного з інтерв’ю з учасником дослідження.
Зміна зовнішності не потрапить до статистики злочинів ненависті. Так само там не буде рішення уникати певної вулиці, приховати стосунки від родини чи відмовитися від звернення до установи через побоювання негативного ставлення.
Якщо людина нікуди не звернулася, державні інституції можуть взагалі не дізнатися про її досвід. Але для самої людини наслідки цілком реальні.
У вересні 2026 року громадська організація “Бюро “Ми – є!” оприлюднила аналітичний звіт “Коли шкода залишається невидимою”. Звіт показує, як анти-ЛГБТІК+-ворожість пов’язана з відчуттям безпеки, повсякденною поведінкою та рішенням звертатися по допомогу.
В основі дослідження – онлайн-опитування 535 людей і 11 глибинних інтерв’ю. Вибірка сформована шляхом добровільної участі, тому результати не є репрезентативними для всіх ЛГБТІК+-людей України. Вони описують досвід учасників дослідження та допомагають зрозуміти механізми, які не завжди можна побачити в офіційній статистиці.
У матеріалі, підготовленому організацією “Бюро “Ми – є!”, читайте результати дослідження, свідчення його учасників і правозахисний аналіз того, як зробити механізми захисту доступнішими.
Ворожість не обов’язково має бути спрямована особисто проти вас
Коли говорять про анти-ЛГБТІК+-ворожість, найчастіше згадують конкретні образи, погрози або напади. Проте дослідження “Бюро “Ми – є!” виявило важливу обставину: негативні психологічні та поведінкові показники спостерігаються також серед людей, які стикалися лише з ворожими висловлюваннями щодо ЛГБТІК+-спільноти загалом.
Серед 440 респондентів, які відповіли на запитання про попередні 12 місяців, 50,9% повідомили лише про ворожість щодо спільноти без особистого спрямування. Ще 43% – про певну форму особисто спрямованої ворожості.
Дослідники порівняли поведінкові показники цих двох груп.
70% людей, які стикалися з особисто спрямованою ворожістю, повідомили, що часто або іноді змінювали свою поведінку. Серед тих, хто стикався лише з ворожістю щодо спільноти, — 58,3%.
Ці показники не доводять причинно-наслідкового зв’язку. Однак вони показують, що досвід ворожості, не адресованої персонально, також заслуговує на увагу.
Один з учасників, який взяв участь у глибинних інтерв’ю, пояснював це так:
“Викликає таке відчуття небезпеки, можливо, навіть апатії: я сиджу собі у своїй бульбашці, а потім виходжу в реальний світ і розумію, що ситуація набагато гірша, ніж я думав”.
Це свідчення допомагає зрозуміти один із можливих механізмів: людина сприймає ворожість щодо групи, до якої вона належить, як сигнал про ширше соціальне середовище та власну потенційну небезпеку.
Тому важливо розглядати мову ворожнечі й інші ворожі висловлювання не лише через окремі публікації чи коментарі, а й через повідомлений досвід людей, які з ними стикаються.
Коли людина уникає небезпеки, система може не побачити проблеми
Приватність – право кожної людини. Ніхто не зобов’язаний розповідати оточенню про свою сексуальну орієнтацію, гендерну ідентичність чи особисті стосунки.
Але добровільне рішення зберігати приватність і приховування через очікування негативного ставлення – різні речі.
Серед 486 респондентів дослідження 68,3% назвали родину одним із середовищ, де їм доводиться приховувати себе. Заклади освіти зазначили 53,1%, медичні або соціальні послуги – 50,4%, державні або місцеві інституції – 48,6%.
Лише 6,4% повідомили, що їм майже ніде не доводиться цього робити.
Ці дані спонукають поставити досить практичне запитання: чи можна оцінювати безпеку установи лише за кількістю скарг на її роботу?
У глибинних інтерв’ю дослідники почули два різні способи пристосування до очікуваної ворожості.
“Якщо я знаю про якісь такі місця гомофобні, то я просто туди не приходжу. Це все”.
Інша людина розповіла про пошук медичної допомоги:
“Щодо медичних установ… Я в основному шукаю лікарів френдлі… і просто йду до тих, хто буде адекватним”.
В обох випадках люди намагаються зменшити ймовірність негативного досвіду заздалегідь. Одна людина уникає місць, які вважає небезпечними. Інша – обирає лише тих фахівців, від яких очікує належного ставлення.
Це не дозволяє зробити висновок, що всі ЛГБТІК+-люди діють однаково. Але показує можливе пояснення того, чому в окремих середовищах кількість відкритих конфліктів може бути невеликою, хоча люди повідомляють про необхідність приховувати себе.
Для державних інституцій це має практичне значення.
Якщо людина не звертається до певного лікаря, бо заздалегідь очікує дискримінаційного ставлення, відсутність скарги не доводить доступності медичної допомоги. Якщо учень або учениця приховує свою ідентичність, щоб уникнути цькування, відсутність конфлікту не є достатнім показником безпечного освітнього середовища.
Інакше кажучи, відсутність зареєстрованого порушення не завжди означає відсутність проблеми з доступом до прав і послуг.
Для молоді приховування може бути пов’язане із залежністю від дорослих
Ця проблема особливо важлива для молодих людей.
75% учасників дослідження мали вік від 16 до 24 років. Серед респондентів 16–17 років про необхідність приховувати себе в закладі освіти повідомили 76,6%. У групі 18–24 років – 56%, а серед людей віком від 25 років – 20,8%.
Ці результати не можна переносити на всіх ЛГБТІК+-підлітків України. Проте всередині дослідженої вибірки вони показують суттєві відмінності між віковими групами.
Неповнолітня людина може одночасно залежати від родини в питаннях житла та матеріальної підтримки, а від закладу освіти – в контексті щоденного середовища й можливості отримати допомогу.
Для юнацтва рішення розповісти про себе може мати інші наслідки, ніж для дорослого, який має власне житло та фінансову незалежність.
Проблема також полягає в тому, що довіра до конкретного викладача або іншої людини всередині установи не обов’язково означає довіру до її адміністрації.
Тому доцільно розглядати додаткові конфіденційні способи повідомлення про дискримінацію, цькування чи інші проблеми, які не обмежувалися б виключно внутрішніми процедурами закладу освіти.
Ефективність таких механізмів ще потрібно перевіряти. Але покладатися лише на кількість офіційних скарг для оцінювання безпеки освітнього середовища недостатньо.
“Мене ж не побили”: чому люди не звертаються по допомогу
Один із найважливіших результатів дослідження стосується причин, через які люди не звертаються по допомогу.
Серед 167 респондентів, які повідомили, що не зверталися по допомогу, пораду або реагування, 43,7% вважали ситуацію недостатньо серйозною.
Ще 35,3% не очікували результату, 32,3% не мали сил або ресурсу, 31,1% не довіряли інституціям, 26,3% не знали, куди звертатися, а 25,7% боялися небажаного розкриття своєї ідентичності.
Це різні бар’єри, які можуть поєднуватися.
Особливо показовим стало одне зі свідчень:
“Мене ж не побили… нічого серйозного. Були погрози, але погрози нічим не закінчились”.
У цьому випадку людина оцінює серйозність ситуації через відсутність фізичного нападу та нереалізованість погрози.
Це не означає, що всі 43,7% респондентів мали однакові міркування. Але свідчення показує, як може формуватися суб’єктивний поріг, після якого людина вважає звернення виправданим.
Тут виникає важливе правозахисне питання.
Чи повинна людина спершу самостійно визначити, наскільки серйозним є пережитий випадок і чи становить він правопорушення, щоб отримати консультацію або підтримку?
На думку авторів дослідження, ні.
Правова кваліфікація події належить до компетенції уповноважених органів і відповідних фахівців. Людина може потребувати підтримки ще до того, як стане зрозуміло, чи є підстави для формального провадження.
Ба більше, не кожне вороже або образливе висловлювання є правопорушенням. Свобода вираження поглядів захищає також висловлювання, які можуть ображати, шокувати або непокоїти. Натомість погрози, заклики до насильства, дискримінаційні дії та насильство потребують окремої правової оцінки.
Рада Європи у Рекомендації CM/Rec(2022)16 пропонує диференційований підхід до протидії мові ворожнечі залежно від її характеру та тяжкості.
Важливо зберігати ці розмежування. І водночас не ставити доступ до психологічної чи правової підтримки в залежність виключно від того, чи встановлено склад правопорушення.
Людині важливо розуміти, що буде з її повідомленням
Окремо “Бюро “Ми – є!” досліджувало умови, за яких люди погодилися б повідомляти про пережиту ворожість.
Серед 318 респондентів 76,7% заявили, що готові або радше готові користуватися онлайн-формою повідомлення.
Проте сама наявність форми не розв’язує проблеми довіри.
Серед 324 респондентів 69,8% назвали анонімність однією з важливих умов, 68,2% – зрозумілість подальших дій. Водночас 55,6% зазначили як бар’єр невизначеність щодо того, хто отримає інформацію.
В одному з інтерв’ю прозвучало запитання, яке добре передає цю потребу:
“Я зрозумів сам процес. Тут питання більше: а що будуть робити? Це для статистики? Для збирання? … Чи це кудись буде відсилатись?”
Це не просто питання зручності електронної форми.
Людині важливо знати, хто побачить повідомлення, чи збережеться конфіденційність, чи буде інформацію передано іншим органам і чи може таке повідомлення запустити процедуру, до якої вона поки не готова.
На основі дослідження ми пропонуємо розмежовувати три функції: документування випадку, отримання підтримки та ініціювання формального реагування.
Людина може хотіти повідомити про пережите без подальших дій, отримати консультацію або звернутися до уповноваженого органу. Це різні потреби, які не слід автоматично об’єднувати в одну процедуру.
Звичайно, можливості такого вибору мають враховувати вимоги законодавства, зокрема випадки, коли існують обов’язки повідомлення або необхідність захисту людини від безпосередньої небезпеки.
Водночас результати опитування відображають заявлені переваги респондентів, а не доведену ефективність конкретного електронного сервісу. Відповідні рішення потрібно розробляти й перевіряти на практиці.
Що означає зробити невидиму шкоду видимою
У правозахисній роботі ми маємо справу з документами, заявами, відповідями органів влади та судовими рішеннями. Вони дозволяють встановлювати факти, оцінювати дії інституцій і вимагати належного реагування.
Втім, дослідження змушує звернути увагу на попередній етап – те, що відбувається до першого звернення.
Людина може змінити поведінку після погроз або ж уникати певних місць. Може шукати тільки перевірених лікарів чи не довіряти адміністрації закладу освіти й вважати пережитий досвід недостатньо серйозним для скарги.
Ці ситуації не є тотожними за змістом чи правовою кваліфікацією. Проте кожна з них може вказувати на перешкоди в реалізації прав або доступі до підтримки.
Тому органам влади, закладам освіти, надавачам послуг і правозахисним організаціям варто оцінювати доступність механізмів захисту ширше, ніж через кількість отриманих скарг.
Потрібно з’ясовувати, чи знають люди про доступну допомогу, чи довіряють каналам звернення, чи розуміють наслідки передання інформації та чи можуть отримати підтримку без зайвого ризику для себе.
Відсутність скарги не доводить відсутності проблеми.
Саме тому для нас важливо, щоб результати дослідження стали підставою для перегляду конкретних інституційних практик, а не залишилися лише статистикою у звіті.
Зрештою, якість системи захисту прав людини варто оцінювати й за тим, наскільки вона доступна людям, які ще не наважилися до неї звернутися.
Володимир Косенко, директор ГО “Бюро “Ми – є!”, координатор дослідження.
Повний аналітичний звіт “Коли шкода залишається невидимою: досвід анти-ЛГБТІК+- ворожості, безпека та доступ до підтримки в Україні” та документ із рекомендаціями доступні на сайті ГО “Бюро “Ми — є!””.
Дякуємо партнерам, які підтримали реалізацію проєкту: ГО “Прожектор”, ГО “Ти не один”, ГО “ХЖО СФЕРА” та ГО “Асоціація ЛГБТ “ЛІГА””.
Дослідження здійснено за фінансової підтримки Ради Європи. Відповідальність за погляди, висловлені в цьому матеріалі, несе автор; ці погляди не обов’язково відображають офіційну політику Ради Європи.
