Увімкнене материнство
“Доню, я нагріла воду, йди мити ноги”, – гукаю свою дочку-восьмирічку. Вона випадає з кущів, куди залізла в пошуках котів. Кидається в мої обійми – бруднюча, розпатлана. Щаслива. Щось голосно тороче, з чого вихоплюю, що коти від неї сховалися. Усміхаюся до себе: розумію котів – чому вони тікають від її тісних обіймів.
Матеріал підготувала журналістка Ірина Виртосу за сприяння RFSL – Шведської федерації за права ЛГБТІК.…Наприкінці серпня ми застали обстріл Києва балістикою. Я бачила, як вона здригалася серед ночі. Як сонна затуляла вуха – і від гучності ракет, які падали в незахищені житлові будинки, і від переляканого крику молодшої сестрички.
У тісному коридорі дівчатка туляться одна до одної. А я, як мати, хіба що можу їх міцніше обіймати, сама зіщулившись від страху.
У Києві бракує надійних укриттів. А від метро – ми й далеко, і, відверто кажучи, я не готова була там проводити наші ночі.
У ту ніч остаточно ухвалила рішення – переїжджаю до свого батька в село на Київщині. Минулої зими ми часто бували в нього в гостях: без комфортної ванни, але з теплою грубкою й гарантованою водою з криниці. А ще там ми могли нарешті поспати.
На телефоні зʼявилося повідомлення “Як ти?”. Ці короткі повідомлення вже пʼятий рік розлітаються ластівками надії всією Україною та світом. Від близьких людей – вони як теплі обійми.
Що цього разу написати? На щастя, живі. І вікна цілі. “Лиш” перелякалися. І зморшка на переніссі стала глибшою.
Така собі зморшка материнства – вона в мене зʼявилася з появою старшої дочки. І жодні поживні маски чи масажі її не можуть прибрати. Ніби та кнопка, що сигналізує про увімкнене материнство.
Інколи чую на свою адресу, що я героїня, бо народила під час війни. Не знецінюючи свій досвід, турботливо скажу: бути матірʼю непросто завжди.
Де б ти не була – чи живеш у режимі дронових атак у Києві, чи в селі із вбиральнею надворі, чи за кордоном. І я зараз не про комфорт, безпеку й вибір. У матерів часто не буває нічого із цього переліку.
Сьогодні я пишу про мам, які через війну опинилися за кордоном у пошуках тимчасового притулку. І це лиш частка з величезної кількості досвідів материнства.
Прошу подругу допомогти мені дібрати слова – як їй бути матірʼю у війні? Вона з початку повномасштабного вторгнення живе за кордоном. Якийсь час була в Польщі, а потім через стан здоровʼя переїхала в Іспанію. Тут гаряче повітря. Можливо, менше шансів для її астми? Вона вже й не пригадає, коли востаннє дихала на повні груди.
“Непросто”, – пише подруга й додає: “Та хіба моїй мамі було легше в 90-х, коли ми їли тільки те, що виросло на наших городах? Чи коли не стало сестри? Або ж коли на астму захворіла шестирічна я?
Чи було простіше моїй старшій сестрі, коли їй доводилось лишати дворічного сина вдома і йти мити підлогу на заводі, щоб одного разу знайти його на підвіконні біля відчиненого вікна?
Або ж моїй бабусі, яка після концтаборів Німеччини повернулася вагітною. Народила на початку сорок шостого року, а далі був голодний сорок сьомий…”
Подруга так пише про старших жінок у родині, ніби “виправдовується” за свої почуття і втому за кордоном. Ніби боїться розповісти про себе вголос, бо раніше, коли намагалася говорити, надто часто зіштовхувалася зі знеціненням свого материнства та мовою ворожнечі у вимушеній еміграції.
Хочу читати далі, та мене відволікає дочка.
– …Мамо, я не можу зробити математику, – вередує вона. Їй важко в новій школі, куди через війну довелося перейти. Я намагаюся її вчергове заспокоїти. Розбираю разом з нею задачу про груші й сливи. А потім ще інші предмети… І так три години. Зі слізьми, нервами, бойкотами. Закипаю від утоми. Ні, ні, жодної такої домашки! Скільки часу витрачається дарма.
Через кілька днів, мов у відповідь на мої думки, надійшло голосове від подруги-українки з Філіппін:
“Син пішов у молодшу школу, у них зараз уроки онлайн. Я не можу дописати свою дисертацію. Бо вимушена бути поряд із сином, поки тривають його уроки. Я нічого не можу, якщо лишаюся сама…”
Я шкірою відчуваю її втому. Ось ту материнську втому, про яку ще вкрай мало досліджень. Коли поєднується втома від фізичного догляду, емоційної підтримки, почутті провини. Бо завжди всього недостатньо і рівень тривожності “чи правильно я роблю?” на найвищій позначці.
…Глибока ніч. Нарешті мої донечки сплять. Я можу вивільнити руки й намацати скінченність свого тіла. Замість відпочинку – відкриваю компʼютер. Ще трохи висить роботи – якраз у тиші дороблю.
У чаті від подруги з Болгарії прилітає мем “Якщо ви втомилися, тримайтеся. Скоро ця дупа закінчиться і почнеться нова”. Вона – мати трьох дітей. За кордон перебралася у першу чергу через старшого сина, який має інвалідність. Окрім безпеки для своїх дітей, важливо було не втратити час для його реабілітації.
Якийсь час у неї були робочі нічні зміни. Бо так було зручніше, адже вдень режим мами не стишується. А потім вона знайшла, як сама каже, “дві з половиною нормальні роботи”. Подруга розмовляє жартами. Але в її гуморі – гіркота і біль. Подумки обіймаю її – занадто сильну у своєму материнстві.
Беруся нарешті дочитувати лист з Іспанії.
“Найважче для мене було уявити, що може справдитись мій найбільший страх – втратити дитину. Тому 24 лютого я сіла за кермо і сказала, що ми їдемо з Києва.
Складно везти дитину в нікуди, складно лишатися з нею в страху вдома. Складно носити її по чужих підвалах під час тривог, ночувати в машині, плакати, бо єдина жива сестра прощається з тобою під час ракетної атаки на її завод у момент, коли ти перетинаєш кордон. Я сама. За кермом, з дитиною та котом, після 30 годин стояння в черзі з такими самими мамами, як я.
Важко бути мамою, коли не розумієш, що говорять люди навколо тебе. Спочатку польською, потім німецькою, потім французькою, потім іспанською. Складно при цьому залишатись дорослою, впевненою в собі жінкою, яка несе відповідальність за малу дитину.
Коли сама так хочеш захисту, та навколо немає жодної близької людини, до якої можна притулитись. І ти лягаєш в холодне ліжко, де тебе гріють дитина і кіт, і дивишся новини з тих міст, де є ті самі близькі люди, які могли б пригорнути.
Важко писати “Як ти?”, коли сама хочеш, щоб хтось тебе про це запитав. А потім, щоб тебе вислухали. Без осуду. Без зверхнього “так їдь додому”, але з обіймами й співчуттям. І твоєю мовою.
Таких людей за кордоном поруч немає. І ти починаєш усе спочатку. Будувати маленькі місточки з батьками однокласників твого сина. Ледь іспанською, ледь англійською, говорячи про свій біль, свою країну, дім. Про себе “до”.
…Я можу сказати, що мені “пощастило”, бо я “привезла” свою роботу із собою. Єдине місце, де в цьому зруйнованому світі ти все ще “хтось”. Та сама, з минулого. Але ціна збереження моєї самості далеко від дому – вимушена спиратися тільки на себе. І все це навчання, робота, ветеринари, лікарі, речі для дому, дитячі та власні хвороби – усе це треба поєднувати за будь-яку ціну. Документи, пошук житла, ремонт машини, борщ, печиво та пироги.
І перший Новий рік на самоті, коли дитина вже в ліжку, а свято ніяк не вдається відчути.
Мине трохи часу, і нові люди поряд принесуть те тепло, якого мені так бракувало. І ось у моє життя поступово повертаються дитячі дні народження в класі, новий саксофон, книжки іспанською. Я переводжу до себе батьків – і тепер бути мамою стає трохи легше. Навіть, якщо ти тепер мама для всіх – дитини, батьків і двох котів. А часом в тиші й темряві – трошки для себе самої. Для тої маленької внутрішньої дівчинки, яка так прагнула турботи ще чотири роки тому”.
…Бути мамою для самої себе. Я зупиняюся на цьому рядку довше. Резонує.
У своєму напівсонному стані, мов примари, зʼявляються матері моєї родини – мама, бабусі, прабабуся, хрещена, тітки. Усі вони жили й живуть у режимі материнства без вихідних і лікарняних. Часто – без допомоги, ба – навіть вдячності. Бо це ж “ваше”, “жіноче”, “не ви перші народили”, “у всіх є діти”, а значить – нічого особливого. Нічого особливого?
Ми, зрештою, колись опишемо, поміряємо, вирахуємо вартість увімкненого материнства за 1 годину й пишатимемося цим науковим проривом.
А поки цього ще не сталося, уже буде досить… не засуджувати матір у будь-чому. Де б вона не була.
Мої подруги-мами з Іспанії, Болгарії, Філіппін та інших країн живуть від мене далеко. Але материнство універсальне – не дивно, що наші турботи схожі.
…Менша прокинулася і шукає груди. З жалем дивлюся на недописаний текст і закриваю компʼютер. Будильник за замовчуванням стоїть на ранній ранок. Перед зборами в школу якраз ще встигну вичитати матеріал.
“Покладу малій у школу лаваш із сиром. Вона його любить…” – засинаючи, тривожусь за завтрашній день.
Компʼютер я можу вимкнути, а материнство – ні.
Ірина Виртосу, журналістка, правозахисниця, мати двох доньок
Матеріал підготувала журналістка Ірина Виртосу за сприяння RFSL – Шведської федерації за права ЛГБТІК
