Крізь окуповані хащі та глушилки ворога: історія “Вільного радіо” з Бахмута
Історія “Вільного радіо” – це шлях від юнацької мрії 21-річної випускниці журфаку до медіа, що стало голосом Бахмута, а після його руйнування вартовим прозорості місцевої влади Донеччини в екзилі.
Після початку повномасштабної війни радіо продовжувало дистанційно мовити попри глушилки ворога, а згодом команді довелося пережити прямий удар по будівлі редакції.
Про те, як сьогодні працює “Вільне радіо” без ефіру і як змушує посадовців та урядовців виправляти свої помилки, а місцеву владу Донеччини ставати прозорішою та ближчою до громадян, розповіла ZMINA його співзасновниця та директорка Анастасія Шибіко.
Після 24 лютого 2022 року 25-річна журналістка Анастасія Шибіко відчула себе справжньою партизанкою. Повномасштабне вторгнення застало її в селищі Луб’янка під Гостомелем, що на Київщині, у триповерховому будинку брата чоловіка. Коли росіяни окупували село, у подвір’ях пролунали постріли – зайди почали просто відстрілювати собак. Коли вони зайшли до будинку, в якому перебувала Анастасія, то спитали, чи є собаки, і наказали зачинити їх. Переляканого пса брат чоловіка встиг загнати до однієї з кімнат і зачинив там.
Саме ця ситуація стала рятівною. Окупанти вдерлися до будинку й перевернули все догори дриґом, але до кімнати із собакою так і не зазирнули. А саме там лежали особисті речі Анастасії та її чоловіка, їхні гаджети та легальна цивільна зброя. Робочі матеріали та фото в їхніх телефонах могли коштувати миттєвого вироку з боку окупантів.
Водночас подружжя, розуміючи, що окупанти таки можуть їх дістатись, заховало техніку, забрало зброю й рушило в невідомість. Чотири доби під постійною загрозою смерті, пробираючись хащами й перелісками окупованої Київщини, вони просувалися до своїх. І врешті вийшли.
Якби той ризикований похід через ліси закінчився інакше, історія “Вільного радіо”, цілком імовірно, урвалася б назавжди чи принаймні розвивалася б геть інакше.
Сьогодні сайт із назвою “Вільне радіо” не має стосунку до радіо, хіба що як спогад. Проте за цією назвою ховається драматична історія ФМ-мовника з Бахмута. Від радіоефіру наразі лишилася лише назва, адже саме місто знищене росіянами, а щоб мовити з Києва на окуповані території, як вони це робили раніше, медіа не має ні необхідних потужностей, ні фінансових та технічних можливостей. Втім, команда продовжує працювати дистанційно, тримаючи інформаційний фронт.
Юнацький максималізм та ліцензія
Медіа “Вільне радіо” розпочалося з виклику та юнацького максималізму. Засновницею проєкту стала відважна 21-річна випускниця журфаку Львівського національного університету Анастасія Шибіко. Працюючи в зоні бойових дій як позаштатна кореспондентка та співпрацюючи з “Громадським радіо”, вона познайомилася з багатьма активними людьми й волонтерами. Серед них були Дмитро Козярський та Ілля Лисенко.
Ілля Лисенко – засновник благодійного фонду “АСАП ЕМС Хоттабич”, який займався екстреною медичною евакуацією та порятунком поранених на фронті (Назва ASAP EMS походить від As Soon As Possible Emergency Medical Services – “якомога швидша екстрена медична допомога”. – Ред.). Дмитро Козярський був залучений до цього фонду.
Волонтери чудово розуміли критичну потребу в українському мовленні на прифронтових та окупованих територіях і запропонували Анастасії ризикнути та створити радіостанцію в Бахмуті. Як згадує сама Анастасія, у неї тоді спрацював юнацький максималізм та бажання зробити щось дійсно важливе, тому вона без вагань погодилася зібрати речі та переїхати на Донеччину.
Співзасновниця “Вільного радіо”, журналістка Анастасія ШибікоЦе відбувалося 2017 року. У травні Анастасія взялася за розроблення концепції та вирішення нескінченних юридичних процедур, адже для виходу в ефір необхідно було вибороти дозвіл та частоту від Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Поки тривав бюрократичний процес, дівчина паралельно продовжувала їздити на фронт, готуючи матеріали для національних медіа.
“Концепція полягала в тому, щоб у Бахмуті й околицях було місцеве радіо, Саме місцеве. Бо був лише “Голос Донбасу” від Суспільного. Всі решта просто робили ретрансляцію. І це не мало сенсу, бо радіо з умовного Львова з ефіром про Львів, новинами про Львів і рекламою про Львів місцеві не слухали. Тому це мав бути саме місцевий мовник”, – пояснює Анастасія.
Вона додає, що оскільки окуповані території були буквально за 20 кілометрів, то там теж могли слухати “Вільне радіо” з Бахмута:
“Ми робили випуски новин як про вільну територію, так і окуповану, аналітичні програми тощо. На початку ідея була в тому, щоб дати людям в окупації український контент. Показати, що вони для нас важливі й ми про них не забули. Там не було якоїсь пропаганди чи висміювання”.
9 січня 2018 року проєкт офіційно отримав довгоочікувану ліцензію на мовлення. 5 квітня “Вільне радіо” вийшло в ефір.
Формування команди та перший грант
Коли під час підготовки Анастасія ділилася своєю ідеєю з колегами та друзями в Києві, найпоширенішим питанням було: “Де ти взагалі знайдеш людей у Бахмуті?” Пошуки фахівців і справді виявилися випробуванням. Їй довелося найняти нібито досвідчених журналістку і звукорежисера, які ігнорували свої обов’язки.
Тоді на допомогу прийшла Анна Сердюк – подруга Анастасії та на той час репортерка 24 каналу, з якою вони познайомилися раніше, під час участі в навчальних медіапрограмах. Вона долучилася до проєкту як редакторка, паралельно працюючи на телебаченні.
Команда вирішила змінити підхід до кадрів і за оголошенням набрала молодих місцевих мешканців – Діану Шароді та Дениса Руденка. Це були студенти: без професійного журналістського досвіду, але з величезним бажанням працювати та вчитися.
Анастасія та Анна (яка допомагала дистанційно) почали навчати їх усіх основ з нуля: від написання новин до ведення ефірів.
Невдовзі в ефірі з’явилися перші випуски новин та аналітичні інтерв’ю з місцевими посадовцями й волонтерами на найгостріші теми. Цікаво, що одним з перших і найчастіших запитів від слухачів з окупованих територій виявилося прохання передавати… прогноз погоди. Попередньо творці радіо не планували додавати його до сітки мовлення, але, усвідомивши важливість цього запиту для мешканців з ТОТ, одразу ж внесли погоду до ефіру.
Початковий етап існування радіостанції тримався майже на чистому ентузіазмі та точковій фінансовій підтримці. Перший значний грошовий внесок зробив проукраїнськи налаштований підприємець із Горлівки, який добре розумів усю важливість створення українського медіа на Донеччині. Також надходили невеликі приватні донати та допомога оргтехнікою і вживаним обладнанням від волонтерів. Проте Анастасія чітко усвідомлювала: на самих лише пожертвах довго не протриматися, тому шукати грантові можливості почала ще 2017 року, подавши свою першу заявку.
Справжнім рятувальним кругом і поворотним моментом став перший виграний грант від Європейського фонду за демократію (EED), який редакція отримала 1 серпня 2018 року. Це було фінансування одразу на два роки. Воно дало команді довгоочікуване відчуття стабільності та впевненість у тому, що радіо не закриється наступного дня. За словами Анастасії, саме ця підтримка стала найважливішою: якби не цей грант, історія “Вільного радіо”, найімовірніше, закінчилася б ще на самому початку.
Сайт для медіа розробив на волонтерських засадах товариш Дмитра Козярського – він же сам оплачував хостинг і підтримував його технічно.
У серпні 2018 року Анна Сердюк почала працювати шеф-редакторкою на “Вільному радіо”. Водночас вона втратила в зарплаті на 24 каналі, втратила стабільність і передбачуваність. І приєдналася до зовсім нового ЗМІ – маленького, локального, у близькій до фронту зоні.
“Близькість до аудиторії – це те, чого нема в загальнонаціональних ЗМІ. Тут ми виявили, що в лікарні зламався ліфт і важкопоранених щодня на руках тягали на третій поверх. Ми кілька разів повідомляли про це у своєму медіа, і ліфт урешті полагодили. Або приходить колега Олександр Червоненко і гордо повідомляє: бачив як мою статтю читала через телефон людина в тролейбусі. Читала, бо йшлося саме про міські проблеми, які безпосередньо хвилюють більшість мешканців міста. І це мене надихало”, – пояснює Анна Сердюк свій вибір.
Студія “Вільного радіо” в Бахмуті, 2021 рік Російські окупанти систематично намагалися заглушити сигнал “Вільного радіо”, розміщуючи свої глушилки та мовники безпосередньо на Донецькій телевежі на окупованій території. Попри це команда шукала будь-які юридичні та технічні лазівки, виборювала нові дозволи та змінювала частоти, щоб залишатися на зв’язку зі своєю аудиторією по обидва боки лінії розмежування.
Так “Вільне радіо” утримувало ФМ-ефір Бахмута аж до листопада 2022 року. Новини для слухачів Донеччини щодня озвучували журналісти Антон Зікас, Тетяна Саржевська, Євген Вакуленко та Євгенія Гейко.
Велика війна та робота під обстрілами
Коли західні медіа та розвідки почали попереджати про загрозу повномасштабного вторгнення Росії, керівництво радіостанції провело три антикризові наради, на яких напрацювали детальний план дій на випадок найгіршого сценарію.
Станом на той момент колектив налічував близько 15 людей: близько десяти працювали безпосередньо в Бахмуті, а кілька колег, включаючи Анастасію Шибіко, мали постійні переїзди між Бахмутом та Києвом.
Початок загострення на Донбасі вони відчули ще 17 лютого – за тиждень до повномасштабного вторгнення. Анастасія згадує, що тоді росіяни обстріляли дитячий садок у Станиці Луганській, а згодом під вогонь потрапили зупинки та вулиці міст Донеччини й Луганщини. Для редакції це стало остаточним сигналом: велика війна вже тут. Утім, тоді журналісти вважали, що основний удар припаде саме на Схід України, і не передбачали наступу на Київ.
18 лютого редакція орендувала житло у безпечніших регіонах України, куди в разі потреби могли виїхати всі співробітники. Колективу виплатили зарплату наперед.
“Насамперед дбали про безпеку людей, а вже потім про відновлення повноцінної роботи. У Бахмуті вистачало місцевих “ждунів” та й непевних чиновників, які недолюблювали медійників і в разі окупації могли здати нас ворогу першими”, – каже Анастасія.
24 лютого, коли стало відомо про вторгнення Анастасія, терміново перерахувала працівникам додаткові кошти, щоб кожен мав на руках готівку для виїзду.
Попри евакуацію команди, мовлення в Бахмуті велось дистанційно через місцеву телевежу.
“Готувати самі ефіри можна будь-де, а сигнал до телевежі передається через інтернет. Ми ще якийсь час мовили з власним контентом, але потім перейшли на ретрансляцію Українською радіо, бо розуміли, що наших ресурсів замало, щоб покривати весь інформаційний порядок денний”, – пояснює Анастасія.
У березні 2022 року, коли загроза повітряних ударів по Бахмуту ставала дедалі реальнішою, медійні матеріали “Вільного радіо” фокусувались здебільшого на питаннях безпеки містян. Доки журналіст Євген Вакуленко залишався безпосередньо у місті, редакція реагувала на найгостріші комунальні та безпекові збої.
Як згадує Анастасія Шибіко, місцева влада тривалий час намагалася вдавати, ніби нічого не відбувається: міський голова Олексій Рева, який очолював Бахмут ще з 1994 року, постійно запевняв, що “все під контролем”. Вже після перших прильотів та появи перших загиблих “Вільне Радіо” відкрито розповідало про реальну небезпеку. Натомість у місті й далі не оголошували повноцінну тривогу — комунальники спокійно косили траву, підстригали кущі та доглядали троянди, створюючи ілюзію мирного життя.
Справжнім показовим епізодом стала подія 22 березня, коли на смартфони бахмутян через застосунки надійшло сповіщення про загрозу, але вуличні сирени так і не пролунали. Журналіст “Вільного радіо” одразу звернувся за роз’ясненнями до голови Бахмутської РДА Олексія Рослова, і з’ясувалося, що через бойові дії централізована система сповіщення дала збій. Завдяки розголосу медіа посадовці визнали помилку й терміново перевели вмикання сирен у “ручний режим” через ДСНС. Втім, за словами Анастасії, мерія закликала людей до евакуації лише тоді, коли ситуація стала критичною, а в самому Бахмуті вже не було ні світла, ні зв’язку.
Анастасія Шибіко та Дмитро Козярський, з яким вона одружилася у 2020 році, регулярно навідувалися до Бахмута аж до листопада 2022 року – у той найзапекліший період, коли за місто вже точилися важкі бої. Вони постійно приїздили на Донеччину, щоб робити репортажі з лінії вогню, проте атмосфера в місті була просякнута колосальною напругою, страхом та знервованістю.
Постійні артилерійські обстріли та мало не щоденні прильоти, які забирали життя цивільних, виснажили людей до межі. Значна частина бахмутян на той час уже виїхала, але в місті все ще залишалися медики, комунальники, а також ті, хто не міг або не хотів залишати власні домівки, і певна частина тих, хто чекав на “рускій мір”.
Постійне відчуття смертельної небезпеки робило реакцію містян на будь-які зовнішні подразники вкрай гострою. На журналістів із камерами реагували з агресією. Коли Анастасія намагалася зафільмувати життя стихійних ринків, перелякані й знервовані люди в буквальному сенсі кидалися на неї: штовхали, намагалися вдарити й емоційно кричали: “Ви тут знімаєте, а по нас потім прилітає!”. Ситуацію вдавалося розрядити лише завдяки втручанню Дмитра.
До загального психологічного тиску додавалася й реальна загроза коригування вогню. Серед тих, хто залишився, були й зрадники, які активно зливали інформацію про пересування та позиції українських військових у ворожий телеграм-канал “Бахмут Z Артемовск” – геолокації та фото з’являлися там практично миттєво після обстрілів. Один з таких епізодів стався буквально на очах журналістів.
Коли за 300 метрів від них вибухнула російська ракета, Анастасія з Дмитром звернули увагу на чоловіка, який поводився вкрай підозріло. Вони одразу повідомили поліцію – після перевірки телефону чоловіка поліція подякувала за те, що звернули на нього увагу, і забрали його із собою. Анастасія Шибіко припускає, що це міг бути навідник.
Загалом рівень підозрілості в палаючому місті сягав піку, і в кожній людині з фотоапаратом бачили потенційного ворога. Якось Анастасія сфотографувала залишкові елементи радянських пам’ятників Леніну та Артему, які місцева влада свого часу формально прибрала, але заховала за низькою огорожею.
Побачивши зйомку, за машиною журналістів одразу рушили бійці місцевої ТрО, припустивши, що медійники фіксують їхні позиції. Щоб врегулювати непорозуміння з військовими, які перебували на межі крайнього виснаження й постійного стресу, Анастасії довелося терміново телефонувати до Міністерства оборони.
У ніч проти 3 серпня 2022 року російська авіація завдала прямого удару по будівлі, де розташовувався офіс “Вільного радіо”. Це була велика заводська споруда: на першому поверсі функціонувало СТО, а на другому медійники облаштували свій робочий простір. Авіаудар вщент зруйнував будівлю – стіни знесло вибуховою хвилею, а бетонні перекриття перетворилися на купу уламків. На щастя, співробітники редакції на той момент уже евакуювалися та вивезли ключову техніку, тож ніхто не постраждав. Але цю ж техніку потім, під час окупації Київщини, росіяни вкрали з будинку брата Дмитра Козярського.
Анастасія Шибіко біля зруйнованого офісу “Вільного радіо”Щоб виправдати черговий злочин проти цивільної інфраструктури, російські пропагандистські ресурси та зведення Міноборони РФ одразу видали черговий фейк. Вони відзвітували про “знищення пункту дислокації націоналістів” та “штабу Азову”. Звісно, жодних військових об’єктів чи бійців у заводській будівлі із СТО та редакцією не було – російська авіабомба просто прицільно знищила ще один цивільний об’єкт у Бахмуті.
Мовлення “Вільного радіо” довелося остаточно припинити лише наприкінці осені 2022 року, коли зв’язок із місцевим інженером зник, а через постійні обстріли та перепади напруги обладнання вимикалося. А згодом, у квітні 2023 року, була зруйнована і сама вежа.
Трансформація у медійного “вотчдога”
Оскільки після початку повномасштабного вторгнення та окупації більшої частини Донецької області мовлення на ці регіони стало неможливим, “Вільне Радіо” суттєво трансформувало свій фокус і перебрало на себе функцію медійного watchdog (так називають наглядову журналістику, зокрема медіа, які слідкують за прозорістю дій влади).
Адже попри втрату контролю над самими територіями, органи місцевої влади та військові адміністрації тимчасово окупованих чи прифронтових громад Донеччини продовжують функціонувати, утримувати штати та отримувати значне фінансування з державного й місцевих бюджетів. Саме тому контроль за їхньою діяльністю, витратами та рішеннями став одним із головних напрямів роботи редакції.
П’ята річниця створення “Вільного радіо”Журналісти відстежують, наскільки ефективно та прозоро посадовці розпоряджаються народними коштами під час війни. В межах цієї роботи “Вільне радіо” провело масштабне дослідження, проаналізувавши сайти, соціальні мережі та практику роботи із запитами у всіх громадах Донецької області, а також залучивши досвід понад двох десятків журналістів інших видань регіону.
Результатом цієї аналітики став Рейтинг відкритості керівництва громад Донеччини під час повномасштабної війни. Дослідження показало вражаючий контраст — від абсолютного ігнорування громадян і приховування бюджетних витрат (“взагалі не спілкуються”) до зразкових прикладів публічності й зворотного зв’язку. Такий моніторинг змушує місцеву владу реагувати: після публікації матеріалів частина військових адміністрацій почала частіше оприлюднювати звіти, а окремі громади навіть реанімували свої офіційні ресурси для комунікації з мешканцями.
За словами Анастасії Шибіко, це дослідження дозволило не лише глибше зрозуміти процеси в регіоні, а й отримати конкретний вимірний інструмент впливу на місцеві адміністрації:
“Ми почали краще розуміти ситуацію в регіоні загалом та відмінність підходів влади від громади до громади. Звернули увагу окремих громад на те, що можна допрацювати, і створили відправну точку для порівняння та фіксації прогресу, до якого можемо спонукати. Це саме те вимірювання нашого впливу на підвищення прозорості та підзвітності”.
Оцінюючи рівень відкритості, команда аналізувала цілком практичні речі: наскільки легко пересічному жителю звернутися до посадовців (чи є у відкритому доступі контакти), як громада представлена в онлайн-просторі (активність офіційних сайтів та соцмереж) і чи генерують посадовці власні місцеві рішення й новини, а не просто роблять репости із центральних ресурсів.
Ефект від публікації рейтингу виявився майже миттєвим – місцева влада почала реагувати та намагатися виправити власні прогалини. Яскравим прикладом стала Соледарська міська військова адміністрація: уже через кілька днів після виходу аналітичного матеріалу “Вільного радіо” посадовці опублікували розлогий лист-нагадування про всі наявні канали комунікації, гарячі лінії, офіційний сайт та сторінки у соцмережах, аби детально роз’яснити мешканцям, як саме вони можуть зв’язатися з владою громади.
Аналогічно відреагувала й Дружківська міська військова адміністрація. Одразу після виходу дослідження посадовці опублікували офіційне звернення до мешканців громади, де розшифрували всі можливі шляхи зворотного зв’язку: номери гарячих ліній, електронні адреси для запитів та офіційні ресурси адміністрації в мережі.
Ці кейси із Соледарською та Дружківською громадами яскраво продемонстрували, що журналістський контроль працює на практиці. Публічне висвітлення проблем із прозорістю підштовхує посадовців виправляти прогалини в комунікації, робить їх підзвітними перед переселенцями й жителями прифронтових територій та повертає владу до діалогу з громадою навіть в умовах евакуації та війни.
Реакція на дослідження “Вільного радіо” виявилася справді масовою та охопила практично всю Донеччину. Слідом за Соледарською та Дружківською громадами, на публікацію рейтингу відкритості швидко відреагували й інші місцеві адміністрації – зокрема Великоновосілківська, Старомлинівська, Часовоярська, Іллінівська та ціла низка інших громад області.
Чиновники почали масово виправляти прогалини в комунікації: оновлювати контактні дані, впорядковувати офіційні сторінки, нагадувати мешканцям про канали зворотного зв’язку та частіше оприлюднювати інформацію про свою діяльність.
За словами Анастасії Шибіко, цей фідбек від влади став прямим підтвердженням того, що журналістський контроль працює й змушує чиновників мінятися:
“Ми створили собі відправну точку для порівняння і фіксації прогресу, до якого ми можемо спонукати. Це саме те вимірювання того, що ми спонукаємо до прозорості та підзвітності. Результат є не лише внутрішній – ми звернули увагу окремих громад на те, що можна допрацювати, і влада реагує”.
Таким чином у ролі медійного наглядача “Вільне радіо” розворушило місцеве самоврядування Донеччини й довело, що навіть в умовах евакуації, окупації та війни владу можна й потрібно повертати до відкритого діалогу зі своїми громадами.
Ще одним яскравим прикладом того, як журналістська розслідувальна робота “Вільного радіо” рятує життя та виправляє халатність посадовців, стала ситуація з прихистками для евакуйованих жителів Донеччини.
Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України опублікувало нібито оновлений перелік місць тимчасового проживання для переселенців. Проте журналісти видання детально перевірили абсолютно кожну позицію та кожен контакт у списку.
Результати виявилися шокуючими: інформація, яку посадовці презентували як “новітні дані”, виявилася неактуальною вже понад місяць, а з трьох офіційно задекларованих прихистків на території області два взагалі давно закрилися. Жоден із вказаних урядом телефонних номерів не відповідав – людина, яка тікала від обстрілів, просто не мала жодних шансів скористатися цими “офіційними” контактами.
Анастасія Шибіко підкреслює, що саме цей результат – від оперативного виявлення фейку до конкретних змін у державних документах – і є головним сенсом роботи медіа під час війни.
“Вже в майбутньому оновленні помилки виправили завдяки приверненню уваги до цього”, – зазначає Анастасія.
Попри всі виклики, руйнування офісу, евакуацію та вимушену зміну форматів, Анастасія Шибіко мріє про день, коли “Вільне радіо” знову зазвучить у приймачах на звільнених теренах Донецької області. Вона щиро хоче вірити, що ця мрія — зовсім не утопія, а лише питання часу, адже рано чи пізно ЗСУ звільнять український Донбас. І коли цей день настане, українське радіо одразу повернеться в ефір Бахмута та інших міст регіону, а перед журналістами постане вже нове масштабне завдання – відстежувати, фіксувати та висвітлювати великий і складний процес відбудови рідного краю.
