“Найстрашніший момент – коли ти залишаєшся сам”: як “Кримська солідарність” допомагала людям 10 років поспіль
Російське міністерство юстиції 26 червня внесло громадський рух “Кримська солідарність” до реєстру “іноземних агентів”. Після цього учасники руху заявили про припинення діяльності та намір оскаржити рішення російської влади.
Для людей, які протягом десяти років були пов’язані з цією ініціативою, її припинення означає не лише закриття організації. “Кримська солідарність” була простором, де родини політв’язнів могли отримати допомогу, повідомити про переслідування близьких, знайти інформацію про суди та обшуки, а також просто зустріти людей, які опинилися в подібній ситуації після російської окупації Криму.
Про те, наскільки важливою була діяльність руху як у контексті боротьби проти політичних репресій у Криму, так і для життєвої підтримки постраждалих родин, та про те, які наслідки припинення цієї діяльності відчуваються вже сьогодні, читайте в матеріалі.
Ініціатива виникла у квітні 2016 року як платформа взаємодопомоги для людей, яких переслідували з політичних мотивів в окупованому Криму. Протягом наступних років її робота охопила різні напрями – від висвітлення судових процесів та документування репресій до підтримки родин політв’язнів, передач у СІЗО та допомоги адвокатів і правозахисників. Учасники руху нерідко самі ставали об’єктами переслідувань.
“Ми стали як одна команда”
Для родичів політв’язнів ця діяльність мала не абстрактне, а цілком практичне значення. Дружина одного з кримських політв’язнів, яку з міркувань безпеки ми називатимемо Софією, згадує – “Кримська солідарність” була важлива не лише як джерело інформації. Після арешту її чоловіка вона разом з іншими родичами опинилася в ситуації, коли підтримка потрібна була щодня. На щомісячних зустрічах родини могли обмінюватися новинами, говорити про стан здоров’я ув’язнених, отримувати допомогу та просто залишатися разом. Учасники руху телефонували родинам, запитували, як вони почуваються, чи потрібна допомога, чи є проблеми вдома, чи потрібні продукти або передачі для ув’язнених. Для родин це була ціла система взаємодопомоги. Волонтери не обмежувались організацією зустрічей. Вони їздили до СІЗО та передавали політв’язням продукти й необхідні речі. Допомога стосувалась і самих родин – фінансово, побутово та фізично.
Софія згадує, що після арешту її чоловіка до будинку приїхали активісти та волонтери “Кримської солідарності”. Їх було близько п’яти. Вони запитали, що потрібно зробити в будинку. Волонтери об’їжджали й інші родини, адже після обшуків у деяких будинках були пошкоджені двері або вибиті шибки, а в інших сімей залишалися нерозв’язані побутові проблеми. У Софії також була потреба. Родина опалювала будинок вугіллям та дровами. Коли потрібно було розвантажити кілька тонн вугілля, вона залишалася сама з трьома маленькими дітьми. Волонтери приїжджали, брали лопати, завантажували вугілля в мішки та переносили його до спеціального місця для зберігання.
У ранок обшуку чоловіка Софії мали забрати з будинку, а адвоката спочатку не допускали до будинку. Він стояв біля воріт із самого ранку і пояснював, що приїхав як захисник. Потрапити всередину він зміг лише після завершення обшуку. Тоді адвокат повідомив Софії, що її чоловіка заберуть, і порадив узяти для нього теплий одяг, оскільки надворі вже було прохолодно. Для неї це був приклад того, як правова допомога в роботі “Кримської солідарності” перепліталася з людською підтримкою. Адвокат мав виконувати свою професійну роботу, але водночас бачив родину, яка в цей момент переживала арешт близької людини. Надалі адвокати та юристи їздили на суди, зокрема до російського Ростова-на-Дону, де розглядали справи кримських політв’язнів. Для родичів це означало, що їхні близькі не залишалися без захисту та уваги під час тривалих судових процесів.
Однак робота “Кримської солідарності” не обмежувалася юридичною допомогою. Одним з напрямів була підтримка політв’язнів через листування. На зустрічах руху заздалегідь готували листівки з фотографіями ув’язнених. Люди могли взяти їх, написати кілька слів і передати свої послання тим, хто перебував за ґратами.
Листи для політв’язнів на зібранні “Кримської солідарності”. Архів, 2018 рік. Фото: Олександра ЄфименкоДля політв’язнів ці листи ставали важливою частиною зв’язку із зовнішнім світом. Софія розповідає, що одного разу, коли її чоловіка етапували з Ростова до колонії, через консула їй передали сумку з його речами. Серед одягу вона побачила теку з листами, листівками та фотографіями, які він зберігав протягом двох років.
“Коли я відкрила цю сумку, я побачила, що там за два роки зібралася ціла тека листів, листівок і фотографій. Подивіться, мій чоловік їх не викинув, він їх не знищив, він передав їх разом зі своїми речами. Дитячі листи, які йому писали, були прикрашені маленькими стразами, і всі ці стрази збереглися. Усе це в мене досі зберігається вдома в Криму, і, коли він вийде, думаю, він ще перечитуватиме ці листи”.
Жінка згадує і зібрання в Судаку взимку 2018 року, куди вона приїхала з маленькою дитиною. Під час заходу в приміщення кафе зайшли силовики: до вечора вони перевіряли документи в усіх присутніх.
“Ми, родичі, вже стали як одна команда, тому що постійно відчували від них підтримку і допомогу. Бували випадки, коли ми приїжджали на щомісячну зустріч, а перед нами просто закривали двері, бо надходило повідомлення, що будівлю нібито заміновано. Люди їхали на зустріч з усього Криму, але якщо зустріч не можна було провести в одному місці, знаходився хтось із народу, хто казав: “Поїхали до мене додому, мій будинок дозволяє, щоб усі зібралися”. І всі їхали туди, тіснились, але зустріч відбувалася”.
Російські силовики на зібранні ініціативи в Судаку. Архів, 2018 рік. Фото: Олександра Єфименко“Інформаційна порожнеча”
За 10 років “Кримська солідарність” стала також джерелом інформації не лише для родин політв’язнів, а й для журналістів, правозахисників та міжнародних організацій. Правозахисниця та менеджерка проєктів Центру прав людини ZMINA Вікторія Нестеренко розповідає, що вона сама почала системніше стежити за переслідуваннями кримських мусульман саме через сторінку руху у фейсбуку. У 2018 році вона звернула увагу на інформацію про ув’язнення українського правозахисника, громадянського журналіста Сервера Мустафаєва. Після цього почала активніше стежити за подіями на півострові. Через сторінку “Кримської солідарності” вона дивилася прямі трансляції з обшуків та судів і поширювала інформацію про переслідування.
Історія громадянського правозахисника Різи Ізєтова для Нестеренко запам’яталась особливо. За тиждень до його арешту вони вели дискусію в коментарях під її дописом. Через сім днів після цього Нестеренко побачила повідомлення про його затримання.
“Коли була на Шрі-Ланці, я написала йому листа – розповіла, що займаюся правозахистом, що хочу, щоб усі політв’язні були на свободі, щоб про них пам’ятали й розповідали про них за кордоном”.
Різа Ізетов у залі окупаційного суду в Сімферополі. Архів, 2020 рік. Фото: Олександра ЄфименкоЗа словами Вікторії, значення “Кримської солідарності” було ширшим за журналістську роботу. Водночас він мав високий рівень довіри серед мешканців Криму:
“Наслідки будуть негативними і для людей у Криму, і для правозахисної спільноти, і для міжнародної. “Кримська солідарність” була не просто журналістським рухом – це було об’єднання, яке допомагало родинам політв’язнів і самим політв’язням. Це був рух з великим рівнем довіри серед місцевих людей, які знали, куди вони можуть звернутися, якщо їм потрібна допомога, захист їхніх прав або висвітлення порушень. Так само журналісти, правозахисники та міжнародна спільнота довіряли інформації, яку поширювала “Кримська солідарність”.
Наразі наслідки припинення роботи “Кримської солідарності” проявляються, зокрема, в тому, що інформація про обшуки може з’являтися через кілька днів після події. Раніше родичі могли звернутися до “Кримської солідарності”, щоб повідомити про обшук, затримання, проблеми зі здоров’ям ув’язненого чи інші обставини та попросити про розголос. Тепер такого звичного майданчика немає. За словами Софії, багато родичів, близьких і сусідів були підписані на сторінки “Кримської солідарності” та звикли отримувати звідти інформацію.
“Після припинення діяльності “Кримської солідарності” з’явилась інформаційна порожнеча. Багато родичів, близьких і сусідів були підписані на неї, а тепер я можу дізнатися новини лише з українських пабліків і вже через кілька днів прочитати, що в Криму був обшук. І ти думаєш: а чи приїхали люди їх підтримати, чи були в них адвокати? Раніше на платформі був контактний номер, і родичі могли звернутися в будь-який час, якщо щось траплялося. Тепер постає питання: якщо у твого рідного хвороба, якщо його посадили в карцер чи штрафний ізолятор, кому про це говорити?” – каже співрозмовниця видання.
Люди зустрічають активіста Енвера Кроша в лютому 2018 року. У 2022 році він став одним з фігурантів джанкойської “справи “Хізб ут-Тахрір”. На тлі його знімає громадянський журналіст (зараз також в ув’язненні) Ремзі Бекіров. Фото: Олександра ЄфименкоДля людини, яка живе в умовах окупації та бачить переслідування поруч із собою, така інформація має практичне значення. Вона дозволяє знати, що сталося, де шукати допомогу та чи отримала родина підтримку. Для правозахисників і журналістів це можливість швидше реагувати та перевіряти повідомлення.
Водночас сама “Кримська солідарність” протягом років існувала в умовах постійного тиску. Для її учасників припинення діяльності не стало несподіванкою. Один із кримських адвокатів, який був частиною роботи руху (з міркувань безпеки ім’я не називаємо), говорить, що наміри російської влади не залишати ініціативу без тиску стали зрозумілі давно. Щоразу з’являлися нові підтвердження цього, а одними з найпоказовіших він називає переслідування адвокатів, зокрема жінок. Статус “іноземного агента”, на його думку, створює для адвоката додаткову проблему у взаємодії з клієнтами. Він означає токсичність насамперед для людей, яких адвокат захищає.
Водночас адвокат не вважає, що зникнення “Кримської солідарності” миттєво змінить усю систему допомоги. На його думку, найбільше її відсутність буде помітною саме в медійному полі:
“Відсутність “Кримської солідарності”, якщо вона й відчувається, то передусім у медійному полі. Тепер кожен – ув’язнений, родич ув’язненого та інші люди – має самостійно шукати шляхи для висвітлення своєї справи, реакції громадськості та міжнародних інституцій”.
Російська поліція в Судаку під час зібрання ініціативи “Кримська солідарність”. Фото: Олександра Єфименко“Завдяки руху про справу чоловіка дізналися за межами Криму”
Ще одна дружина кримськотатарського політв’язня, Аліме (ім’я змінено з міркувань безпеки), познайомилася з “Кримською солідарністю” безпосередньо після арешту чоловіка у 2019 році. Водночас про сам рух вона знала ще з 2016-го, коли в Криму почалися масові арешти.
За її словами, тоді “Кримська солідарність” виникла як стихійна зустріч родичів політв’язнів та їхніх адвокатів, а згодом стала одним з головних голосів, які розповідали про репресії на півострові та допомагали родинам. Аліме зазначає, що робота руху змінювалася відповідно до потреб родин:
“Коли в дім приходить біда, а близьку людину забирають у кайданках, перша реакція – це страх, шок і відчуття абсолютної самотності. І скільки сімей могли б із цього моменту залишитися сам на сам зі своєю бідою, сотні дітей залишилися б без батьків, а це стало б ще більшою проблемою для жінок, які залишилися сам на сам із цією складністю. І ось з’являється “Кримська солідарність”.
Спочатку сім’ї була потрібна лише юридична допомога – її надавали, причому адвокат був на зв’язку із сім’єю 24 години на добу в будь-який день. Потім з часом виявлялося, що дружині, чоловіка якої забрали, потрібно якось годувати й одягати дітей, давати їм освіту, лікувати їх. І робота руху спрямовувалася саме туди, де на цей момент була найбільша потреба“.
Для самої Аліме цей досвід став особистим 2019 року, коли до її будинку прийшли та забрали чоловіка. Вона залишилася сама з великою кількістю неповнолітніх дітей. Разом з арештом чоловіка перед нею постало питання, як утримувати сім’ю без людини, яка була її опорою та єдиним годувальником.
“Кримська солідарність” допомогла знайти й оплатити адвоката, а також підтримувала родину матеріально та морально. Їм привозили продукти й за потреби ліки, допомагали з дровами, ремонтом техніки та іншими господарськими справами. Якщо виникали проблеми з транспортом, активісти допомагали відвезти дітей до лікаря”, – говорить Аліме.
Поступово допомога охопила й дітей політв’язнів. Для них організовували свята, освітні курси, екскурсії та оздоровчий відпочинок, а за потреби родини могли отримати психологічну підтримку. Волонтери також допомагали збирати дітей до школи та організовували для них дозвілля. Окремо Аліме говорить про те, що для її синів, яким особливо бракувало батьківської присутності, важливою була підтримка інших чоловіків з руху. Вони намагалися бути поруч, давати поради, допомагати справами та власним прикладом частково заповнювати відсутність батька.
“Найбільша моя вдячність їм за те, що їхнім принципом завжди було правило: “Чужих дітей не буває”. Вони не просто співчували – вони буквально розділяли нашу ношу. Допомагали збирати дітей до школи, організовували їм корисне дозвілля, а нашим хлопчикам, синам, яким дуже сильно не вистачало батьківської підтримки, завжди були поруч чоловіки, які своїм прикладом, порадою і справами намагалися заповнити цю порожнечу. І це працювало”.
Одне із зібрань “Кримської солідарності”. Архів, 2020 рік. Фото: Олександра Єфименко Водночас для родини важливою залишалася публічність справи чоловіка. Активісти та громадянські журналісти приїздили на судові засідання, проводили трансляції та писали матеріали. Завдяки цьому про справу її чоловіка дізналися за межами Криму. Для Аліме публічність є одним зі способів захисту політв’язнів від ізоляції та свавілля в місцях несвободи. Вона вважає, що російська система змушена зважати на увагу до конкретної родини, коли за нею стоять інші люди. Припинення юридичного існування “Кримської солідарності” Аліме сприйняла з жалем, однак не вважає, що це означає кінець самої ідеї.
“Звістка про те, що рух “Кримська солідарність” припинив своє юридичне існування, дуже сильно нас засмутила. Звичайно, є розуміння, що це лише зміна формату, але аж ніяк не кінець самої ідеї. Структури зникають, але людські зв’язки та готовність допомагати залишаються. “Кримська солідарність” – це передусім люди, які продовжують свою щоденну працю. Але, звичайно, дуже сильно відчувається нестача інформації, тому що за всі ці роки ми стали з цим рухом як єдиний організм – ніби тримали руку на пульсі й щодня знали, що відбувається”.
Сьогодні люди більше не мають “Кримської солідарності” як спільного майданчика. Для тих, хто залишився в окупованому Криму, головним наслідком може стати саме відсутність звичного інформаційного каналу. Для правозахисників – необхідність витрачати більше часу на пошук та перевірку даних. Для родин – пошук нових способів повідомляти про переслідування близьких. А для самих політв’язнів – ризик залишатися менш помітними в інформаційному просторі. У своїй роботі “Кримська солідарність” протягом десяти років намагалася не дозволити цьому статися.
