“Навіть одне слово, сказане в правильному місці, може врятувати життя”: Вероніка Сенцов-Вельч про перезапуск Amnesty International в Україні

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну міжнародні правозахисні організації опинилися перед безпрецедентними викликами. Документування воєнних злочинів, адвокація на міжнародному рівні, робота з урядами та інституціями — усе це відбувається в умовах війни, де міжнародне гуманітарне право часто ігнорується однією зі сторін конфлікту.

У серпні 2022 року організація Amnesty International оприлюднила звіт, який став скандальним, адже прирівнював відповідальність між Україною як потерпілою стороною та країною-агресором Росією без врахування контексту. Виявилось, що український офіс організації не брав участі у підготовці звіту та просив його не публікувати. На знак протесту з Amnesty International Україна звільнились його керівниця Оксана Покальчук та інші ключові працівники.

Два роки український офіс Амністії фактично не функціонував. Але у квітні 2024 року очолити Amnesty International Україна зголосилась адвокаційниця та фахівчиня з міжнародного лобізму Вероніка Сенцов-Вельч, якій довелося перезапускати роботу відділення практично з нуля.

В інтерв’ю ZMINA Вероніка Сенцов-Вельч розповіла, як змінилася організація за останні два роки, чому тема військовополонених і цивільних заручників стала ключовою, як працює міжнародна адвокація і що реально може допомогти людям повернутися з російського полону.

Український офіс Amnesty International фактично довелось виводити зі стану коми

Вероніко, ви очолили організацію два роки тому. Як за цей час змінилася її робота? Чи став гучнішим голос українських правозахисників на міжнародній арені?

Так, дійсно, я прийшла в організацію два роки тому. Перед тим у самого руху була доволі непроста історія. Офіс в Україні, по суті, перестав існувати майже на два роки — тут не було представників. Залишилась тільки одна людина, яка тримала певну операційну роботу. Усі інші на початку повномасштабного вторгнення покинули Україну.

Далі відбулися неприємні історії, пов’язані з тим, як іноді абсурдно трактують міжнародне право. Після цього робота фактично була припинена. Майже через два роки почали шукати нову людину, яка б очолила офіс. Я тоді вже працювала майже 10 років у Вашингтоні й придивлялася до інших ролей, але ухвалила рішення повертатися додому. Це виглядало трохи контрінтуїтивно — всі звідси, а я сюди. Але я знаю багато людей, які ухвалили подібні рішення. Я вирішила взяти цей проєкт. У мене був великий досвід кризових комунікацій і репутаційного менеджменту, і це був достатньо великий виклик, щоб мені стало цікаво.

Після цього для нас змінилося дуже багато. Ми повністю перезапустили роботу. З колишньої команди залишилися лише дві людини: одна повернулася з Лондона, інша весь час залишалася тут і тримала операційну діяльність. Уся решта команди зайшла нова. Також ми повністю перелаштували стратегію і бачення.

Директорка українського офісу Amnesty International Вероніка Сенцов-Вельч. Фото: Олександр Хоменко/Amnesty International Ukraine

У серпні 2022 року голова українського офісу Amnesty International Оксана Покальчук та частина української команди звільнилися на знак протесту проти пресрелізу організації, де йшлося, що ЗСУ наражають на небезпеку цивільних. Як ваш офіс пережив цей скандал та які висновки зробив? 

Варто розмежувати всі ці події в часі. У серпні 2022 вийшов звіт, який призвів до колапсу роботи українського офісу Амністії. Впродовж двох років не велося практично жодної активності в Україні. Звісно, ми почали втрачати свій голос у сфері міжнародного правозахисту та адвокації. В умовах загального виснаження від війни, це вкрай негативний тренд. Я зайшла як кризова менеджерка у 2024 році, зі мною прийшла нова команда. Окрім декількох людей, які залишилися і мають важливу роль з погляду інституційної памʼяті, ми оновились на 90%. 

Ми стали командою реаніматорів, коли пацієнта доводилось виводити зі стану коми. Довелося повністю змінити підходи, стратегію, напрями роботи. Але це явно пішло на користь, бо ми наразі є релевантними для України. Також ми ухвалили рішення працювати саме в Києві, хоча нам пропонували більш безпечні місця. Важливо розділяти спільний досвід війни з усіма українцями. 

Команда українського офісу Amnesty International. Фото: Олександр Хоменко/Amnesty International Ukraine

Що зараз є пріоритетом у роботі українського офісу?

Для нас ключовими стали питання військовополонених і цивільних заручників. Для міжнародного руху це нова тема. Немає іншого сучасного прецеденту, коли велика авторитарна, ядерна країна вторгається у демократичну державу і веде настільки брутальну війну. Ми ведемо оборонну війну, і для багатьох у міжнародному русі питання військового полону в таких масштабах є новим і неочевидним.

Тут важливо розмежувати поняття. Є військовополонені — відповідно до міжнародного гуманітарного права вони мають бути репатрійовані після завершення бойових дій, а також можуть підлягати репатріації або переміщенню до нейтральної країни у випадку тяжких поранень або хвороб.

У міжнародному гуманітарному праві немає окремого юридичного механізму так званих “обмінів”. Натомість йдеться про звільнення або репатріацію військовополонених. Логіка така: людина не є товаром. Водночас у медіа та в побуті часто вживають слово “обмін”, бо фактично відбувається передача людей між сторонами.

Ми завжди закликаємо до репатріації, особливо, коли йдеться про важкопоранених або тяжкохворих. Катування, яким піддаються наші військові в полоні, різко погіршують їхній стан здоров’я. Ми це документуємо і закликаємо до надання медичної допомоги та звільнення.

Цікаво, що Женевські конвенції також передбачають репатріацію або переміщення до нейтральної держави військовополонених, чиє фізичне або психічне здоров’я перебуває під загрозою. З огляду на численні задокументовані випадки катувань і жорстокого поводження з українськими військовополоненими, ця норма набуває особливої актуальності. 

Окреме питання — цивільні заручники. Коли Росія наступала у 2022 році, вона масово брала цивільних у полон. Ми навіть не можемо назвати точну цифру — скільки цивільних перебувають у Росії чи на окупованих територіях. Точної цифри немає. Ми знаємо лише, що вона дуже висока. Навіть військовополонених ми не можемо всіх порахувати, бо Росія їх не підтверджує. Підтвердження можливе переважно через Міжнародний комітет Червоного Хреста — єдину організацію з відповідним мандатом.

У міжнародній правозахисній або адвокаційній роботі 80% зусиль спрямовані на те, щоб чогось не відбулося

Ви згадали про переформатування роботи. Як саме працює ваша міжнародна правозахисна організація під час війни?

У міжнародній правозахисній або адвокаційній роботі 80% зусиль спрямовані на те, щоб чогось не відбулося. Адже буває нерозуміння контексту, є певні гравці впливу, які хочуть, щоб з’явилася якась заява або реліз. Твоя робота — пояснювати, комунікувати, роз’яснювати, щоб цього не сталося.

Наведу умовний приклад. В одній з англомовних країн є публічна українська особа, щодо якої в Україні існують підозри у скоєнні правопорушень. Така людина звертається до місцевого офісу Amnesty і каже: “Мене треба захищати, бо мене переслідують”. Реактивно організація може почати включатися, адже її основа — правозахист. Але паралельно запускаються механізми пояснення, роз’яснення, введення в контекст. Тобто значна частина роботи — це саме недопущення помилкових кроків.

Команда українського офісу Amnesty International. Фото: Олександр Хоменко/Amnesty International Ukraine

Як зараз взаємодіє український офіс із міжнародною структурою Amnesty?

Amnesty International — це мережа, яка працює приблизно у 150 країнах. Зараз близько 90 країн мають власні офіси. Є центральна регіональна структура в Лондоні. Немає “єдиного міжнародного офісу” в класичному сенсі. Кожна секція має власну суб’єктність. 

Моя принципова позиція з першого дня була такою – жодні українські питання не можуть бути артикульовані без залучення українського офісу. Якщо немає українського голосу в кімнаті — хто говоритиме за нас? Ніхто. Ми дуже жорстко стоїмо на тому, щоб усе проходило через нас. Бувають випадки, коли щось проскакує — різниця в часі, терміновість. Але загалом ця позиція витримується. Ми також перевіряємо формулювання щодо Росії. Наприклад, коли йдеться про звірства “на території Росії”, іноді туди включають Крим чи окуповані території. Це принципово неправильно. Йдеться про злочини на території України.

З якими регіонами найскладніше комунікувати? 

Комунікувати більш-менш можливо з усіма. Складніше буває з деякими африканськими секціями. Там сильний вплив російської пропаганди, є історичні сентименти ще з часів СРСР. Бувають ситуації, коли люди плутають Харків із Росією, бо “там вчився їхній батько”. Це не зла воля, а нерозуміння контексту. Як пересічний українець не завжди розбирається в деталях конфлікту в Судані чи Чилі. Ми зараз посилюємо роботу з африканським континентом, з Південною Африкою зокрема.

У своїй правозахисній роботі ви також порушуєте тему іноземних громадян, які воюють на боці Росії й потрапили у полон в Україні. Чому це для вас важливо?

Є громадяни, наприклад, з Бразилії чи Сьєрра-Леоне, які долучилися до російської армії, часто щоб отримати російський паспорт. Вони мали дуже складні життєві обставини, не могли отримати візи, шукали кращого життя. Росія обіцяє паспорт одразу після приєднання до війська. Люди думають, що це змінить їхнє життя. У підсумку вони опиняються в полоні. Багато хто з них каже, що життя в українському полоні — найкраще, яке в них було. Але вони нікому не потрібні: ні Росії, ні своїм державам. Їхні країни не хочуть ними займатися, бо вдома на них чекає кримінальна відповідальність. Ми пишемо до їхніх посольств, просимо включатися. Але в цій темі маємо переважно тишу.

Що може допомогти підтвердити перебування людей у полоні й повернути їх додому?

Формально мандат на підтвердження має Міжнародний комітет Червоного Хреста. Інших механізмів немає. Але ми в адвокації орієнтуємося не лише на них. Якщо є свідчення, навіть якщо Червоний Хрест не підтвердив — ми все одно говоримо про цих людей.

У мене в команді працює людина, чий партнер потрапив у полон під час контрнаступу. Він довго був непідтверджений. Вона самотужки переглядала російські сайти, відео з катуваннями, страти. Знайшла його на відео і систематично ходила до Червоного Хреста, поки його не підтвердили. Так не мало би бути. Але система не була готова до такого масштабу війни. Чи є сенс у зверненнях МЗС інших країн? Є. Чи є сенс у листах? Є. Чи є сенс у публічності? Так. Навіть звернення до російської омбудсманки Тетяни Москалькової має сенс. Будь-який метод, який може зменшити катування і наблизити репатріацію, є виправданим.

Директорка українського офісу Amnesty International Вероніка Сенцов-Вельч. Фото: Олександр Хоменко, Amnesty International Ukraine

Іноді достатньо одного слова на неформальній зустрічі, щоб умови утримання різко змінилися

Публічність може допомогти чи, навпаки, зашкодити?

Є різні підходи. Наприклад, тиха адвокація, коли родина просить не розголошувати інформацію про родича в полоні. Ми це поважаємо. Але є випадки, коли без гучної кампанії нічого не зрушиться. Іноді достатньо одного слова на неформальній зустрічі, щоб умови утримання різко змінилися. Медійність може захистити. Але може і створити ризики. Це завжди індивідуальне рішення.

Так, ми маємо приклад Максима Буткевича. Спочатку було рішення не говорити публічно, що він у полоні, бо він медійний, відомий правозахисник і журналіст. Боялися, що це може погіршити його становище. Згодом позицію змінили, тому що зрозуміли, що без публічного тиску, без постійного згадування його імені на міжнародних платформах нічого не зрушиться.

У таких випадках публічність стає інструментом захисту. Це війна, яка змушує переглядати звичні механізми міжнародного права і адвокації. І водночас доводить: навіть одне слово, сказане в правильному місці, може врятувати чиєсь життя.

Давайте поговоримо про ще один аспект роботи Amnesty, зокрема українського офісу, це напрям — документування воєнних злочинів. Що саме робить ваша організація? Як ви збираєте кейси? І яка їхня подальша доля? 

Документування — це величезний шмат нашої роботи. Для нас, як для великої міжнародної організації, важливо довести певну систематичність і патерн. Рівень злочинів, які Росія вчиняє на території України, і їхній обсяг настільки високі, що документувати кожен окремо майже нереалістично. Ми фіксуємо злочини проти цивільних, проти військовополонених, а це також воєнні злочини, і показуємо патерни.

Для нас дуже важливим є документування обстрілів цивільної інфраструктури. Часто міжнародні організації виглядають так, ніби вони все роблять із запізненням. І це правда. Мені самій довго було складно прийняти цю логіку: здається, що все очевидно. Але поки це не доведено — це не доказ. Як у суді.

Наприклад, стався удар по Харкову — по дитячому садочку. Ми це бачимо, нам хочеться негайно реагувати. Але щоб наша заява мала вагу, особливо у країнах, де складно працювати і де активно діє російська пропаганда, нам потрібно зібрати бездоганну доказову базу.

Бо одразу з’явиться інша сторона і скаже: це не дитячий садочок, а військовий об’єкт. Або що поряд ховався легітимний об’єкт. Або що це взагалі не російська ракета, а уламок української ППО. Такі спекуляції — постійні. Само собою, Росія є агресором. Вона почала цю війну. Але нам важливо, щоб факти і аргументи не залишали простору для маніпуляцій. Це означає, що треба отримати фото уламків, верифікувати їх, залучити експертів. У нас був великий звіт про Маріуполь. Ми наймали незалежних британських контракторів, які аналізували траєкторії, кути ударів, уламки — все до найменших деталей, щоб можна було впевнено сказати, що сталося.

Ми не складаємо ці матеріали “в папочку”. У нас є часткові функції при Раді Європи, інформація передається на міжнародний рівень. Ми виступаємо при Організації Об’єднаних Націй, взаємодіємо з європейськими структурами, які відповідають за євроінтеграцію.

Але найважливіше — мати впевнений голос у медіа та на міжнародних майданчиках. А для цього потрібна серйозна доказова база. Треба припускати, що в кімнаті сидітимуть люди, які ставитимуть запитання, щоб дискредитувати тебе. І тобі потрібно бути в десять разів компетентнішим.

Команда українського офісу Amnesty International. Фото: Олександр Хоменко, Amnesty International Ukraine

Якщо завтра розпустити всі організації — Раду Європи, ООН — одразу постане питання: хто заповнить вакуум?

Ви сказали про участь у майданчиках, де присутні представники Росії. Частина правозахисників принципово не бере участі в таких подіях, щоб не легалізувати російську позицію. Яка ваша позиція?

Обирати заходи потрібно завжди. Час і ресурс не безмежні. Але є майданчики топрівня — наприклад, виступи в Гаазі чи в Раді Європи. Представники Росії дуже часто “розсипаються” на прямих запитаннях. Це питання компетентності. Вони грають у свою гру, але вона зрозуміла. Для мене це трохи айкідо: як поставити питання так, щоб стало очевидно, що вони не в позиції правоти, а ми — не в позиції посттравми. Бо до українців часто ставляться як до посттравматичного покоління. Я не знаю, окрім, наприклад, Олександри Матвійчук, хто ще може настільки ґрунтовно, спокійно і виважено вести такі розмови. Тут потрібен дуже високий рівень внутрішньої зібраності. Якщо українці постійно виходитимуть з кімнати, то про нас забудуть. Перестануть запрошувати, не питатимуть думки. Тому важливо залишатися і звучати. Так, іноді ми дуже емоційні. Найскладніше — не бути емоційним. Для мене найскладніше — це міжнародне право. Воно не накладається на біль, емпатію, на умови, в яких живуть мої діти.

Я змінила своє ставлення до великих міжнародних структур. Є багато спекуляцій, чи вони нам потрібні. Але якщо взяти, наприклад, ООН: її мандат — запобігти третій світовій війні і ядерному конфлікту, підтримувати мир. Чи підтримується мир у світі? Загалом — так. Просто нам не пощастило жити у війні. Чи суперефективно це працює? Ні. Проблема — в імплементації. Але якщо завтра розпустити всі організації — Раду Європи, ООН — одразу постане питання: хто заповнить вакуум? Хто сяде за стіл? G7? Ядерні держави? Чи буде там Україна? Чи там сидітимуть Росія, Китай, Індія, Іран, Північна Корея? Чи стане від цього краще? Це не означає, що не треба критикувати недосконалості. Але зруйнувати систему — не означає автоматично створити кращу.

Чи стикалися ви з тиском у ході своєї правозахисної роботи: чи то від невдоволених українців, чи, наприклад, від російських делегацій на міжнародних подіях?

Є складне явище – це представники різних країн, які не так давно виїхали з країни-агресора, зрощені з колоніальним мисленням, але позиціонують себе вже як новоспечені громадяни ЄС. У таких випадках українців хочуть показати як тих, які живуть в травмі та не здатні раціонально мислити. У такі моменти доводиться бути дуже стриманим, а також аргументованим. В іншому випадку є ризик програти у складних дискусіях. Адже право саме по собі є безликим і нейтральним. Це доволі сильний тиск, але з ним стикаються майже всі українці, які займаються міжнародною адвокацією. 

Тому нам потрібні висококваліфіковані професіонали, які можуть добре оперувати нормою міжнародного права, а також мати здатність працювати як з власними емоціями, так і з емоціями аудиторії.

Давайте поговоримо про вашу роботу з одним із наших ключових партнерів – США. Чи втомила Україна американське суспільство і конгресменів? Чи розуміють вони, що для нас означає “справедливий мир”?

Професійно я виросла в Америці. Я дуже люблю цю країну. Але моє коло — це Вашингтон, певний сегмент, і це не репрезентативний зріз. Те, що відбувається зараз, багато в чому — це про наші очікування. Ми зіткнулися з кількома рівнями несправедливості. Перший — Росія на нас напала. Другий — Будапештські гарантії виявилися непроговореними до кінця. Але президент США обслуговує інтереси громадян США: податки, економіка, безробіття, внутрішня політика, геополітичні амбіції — зокрема бажання завершити війни та увійти в історію.

Я спілкуюся з людьми, які працюють у системі MAGA. Іноді дуже прості запитання “розбивають” нас. Наприклад, коли йдеться про корупційні скандали. У американців величезна повага до українського війська. Вони запитують: “Ваш чоловік чотири роки на війні — коли демобілізація”? А потім: “А що з корупцією”? Це не для того, щоб нас засудити, це спроба зрозуміти. Електорат Трампа шукає прості розв’язання складних проблем. Є історія про жінку, яка вважала себе мертвою. Лікар проколов їй палець, потекла кров, а вона сказала: “Отже, у мертвих теж йде кров”. Приблизно на такому рівні іноді відбуваються наші комунікації.

Ми намагаємося давати раціональні аргументи там, де працюють емоції. Потрібно визнавати контекст, у якому живуть американці. Вибудовувати містки, шукати довіру. До багатьох українців є повага з боку американського істеблішменту — незалежно від партійної приналежності. І це наша сила.

Що може допомогти Україні правильно артикулювати й відстоювати бачення справедливого миру серед американського суспільства?

Американське суспільство вже кілька років не дивиться на Україну, як на окрему історію. Воно дивиться на нас, як на частину великого геополітичного пазла. І це проблема, але так буває з усіма конфліктами. Потрібні конкретні, прагматичні рекомендації. Чітка артикуляція: ми хочемо завершити цей етап війни, але є непорушні питання. Дуже важливо відмежуватися від ототожнення України лише з істеблішментом. Цю країну захищають передусім українці. Люди. І тоді підтримка буде зберігатися.