Мобілізація та людська гідність? Ні, не чули. Наступний …
Мій чоловік – не доброволець. Не герой. Не злочинець.
Він обожнює нашу 7-річну дочку. Всіляко сприяє тому, щоб я, його дружина, могла розвиватися, втілювати свої мрії та професійні плани. Він любить робити речі досконалими. Не поспішає, бо вважає, що цінність у деталях.
Його, висловлюючись по-простому, “бусифікували” ввечері 25 жовтня. І за півтори доби я стала дружиною військовослужбовця.
Дисклеймер. Далі – суто мій досвід. Досвід дружини, яка на сьомому місяці вагітності нічого не знала про чоловіка, важку ніч і наступний день.
Досвід дружини, яка з семирічною дочкою бігала за тінню по всьому Деснянському району Києва. Дружини, яка чотири доби не мала жодної офіційної відповіді від тих, хто її зобов’язаний надати.
Бо Деснянський ТЦК, до якого я намагалася достукатися цілком людяно (спочатку!), не надав мені жодної інформації.
…Бувши журналісткою, я колись досліджувала тему довічно ув’язнених. Так, у 2014 році набули чинності зміни Кримінального процесуального кодексу, згідно з якими засуджені до довічного позбавлення волі отримали право на одне короткострокове побачення щомісяця та одне тривале побачення кожні три місяці з родичами (справа “Петухов проти України (№2).
Пригадую, як у правозахисному колі ці зміни вважалися перемогою, коли нарешті родичам дозволили проводити спільний час зі своєю близькою людиною. Бо якщо говорити мовою прав людини – це про повагу до людської гідності щонайменше до матері чи дружини. Їхній син чи чоловік скоїв надто тяжкі злочини, але для них – він часто лишається тим самим сином чи чоловіком.
Також відповідно до статті 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення людину, яку обвинувачують в адміністративному правопорушенні, мають право затримувати не більше, ніж на три години…
А які ж права має військовозобов’язана особа нині в Україні?
Людина, якій вже за тиждень видадуть зброю, щоб захищати державу. Державу, яка знехтувала правом на повагу до людської гідності її вагітної дружини та дочки.
Іро, отямся, в країні війна, майже чотири роки повномасштабного вторгнення. Про що ти взагалі…
А я вперто – про повагу до людської гідності.
Бо саме цим ми відрізняємося від нашого ворога.
Це не мої слова. Це слова мого глибокошанованого друга правозахисника, військового, який понад два роки перебував у російському полоні. І вкотре міг пересвідчитися, як російська державна машина за ніщо має людину та людську гідність.
Щось схоже я проживаю зараз – ось уже два тижні.
Пізно ввечері в суботу 25 жовтня чоловік мені встиг зателефонувати і повідомити, що його зупинили. Він не вимкнув телефон, і я чула розмову щонайменше двох чоловіків, один з яких ніби грав роль “доброго поліцейського” й спирався на деякі закони, інший – “злого”, бо в його мові був суцільний мат.
З уривків розмови я розчула слова свого чоловіка: “…Чого ж одразу в наручники”.
До того, як чоловік на вимогу ТЦК вимкнув телефон, він встиг написати мені в месенджер, на якій стоянці він залишив машину. Далі – людина просто зникла.
Вранці моя подруга, телефонуючи в різні ТЦК (бо я не мала сили щось рухати – настільки була виснажена), з’ясувала, що він закріплений за Деснянським ТЦК.
Повідомляти дружині чи іншим близьким родичам про місце перебування чоловіка – навіщо? Його ж “просто мобілізували”.
Пізніше, трохи менше, ніж через добу, чоловік зміг у когось попросити телефон – і за кілька хвилин встиг дещо розповісти.
Коротко – йому майже добу не давали не те, що їжі, а й навіть і води. Не били, але всіляко тиснули й залякували. Досі не дозволяють користуватися телефоном. На ВЛК не дозволили показати скрини документів, які в нього зберігаються в телефоні, для підтвердження його стану здоровʼя. Тільки тому, що представник ТЦК, який його “бусифікував”, просто так захотів.
Його розповідь мені нагадала ще одну давню історію.
Колись, у далекому 2013 чи 2014 році жваво обговорювалася реформа правоохоронної системи. І тоді мені відгукнулося, як у правозахисному колі пояснювали статтю 3 “Заборона катування” Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Там ідеться про те, що “нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню”.
Тоді цю статтю правозахисники коментували ще й так, що не давати їжу, воду, не дозволяти відвідувати туалет людині, яку підозрюють у злочині (наприклад, щоб “вибити зізнання”, що активно практикувалося тоді), або й обвинувачену в злочині, прирівнюється до приниження людської гідності, нелюдського поводження або в деяких випадках й катування.
Додам до цього списку про нелюдське поводження ще одну дуже важливу річ.
Відсутність інформації про близьку людину, цю оглушливу тишу і незнання, де зараз перебуває твій чоловік – я розцінюю як приниження і моєї людської гідності.
На моєму місці може бути будь-хто з близьких родичів – батько чи матір, дочка, син…
Це ті люди, які в більшості випадків могли упродовж щонайменше чотирьох, а то й 11 років волонтерити, збирати донати, дбати про тих, хто служить, або турбуватися про родини, чиї близькі в ЗСУ чи загинули героями.
Я відчула дику безпорадність перед зачиненими дверима Деснянського ТЦК, повну зневагу, коли просила лиш повідомити, де перебуває чоловік.
І це те, на що найменше мають право близькі особи, яких обвинувачують у злочині.
Але не я.
Я радилася зі своїми колегами, чи не помилилася у своїх висновках. Чи не перебільшую?
Ні.
Згадувана вище стаття 3 Конвенції гарантує абсолютне право, яке не може бути обмежене за жодних обставин. Навіть в умовах війни. Зокрема, щодо військовополонених з ворожого боку.
А от щодо вагітної дружини, щодо семирічної дитини… виявляється, можна?
Я вперше побачила в очах своєї дитини страх перед людьми у військовій формі.
Моя дочка, яка співає пісні про військових, малює їм малюнки, супроводжує мене на пошту, коли я відвожу сітки, сплетені волонтерками для “наших хлопців”. Моя дочка чи не вперше злякалася людини у військовій формі, якими донедавна тільки захоплювалася.
Дочка не знала, що відбувається, але дуже чітко зчитувала тривогу від своєї мами.
Бо відсутність інформації породжує страх.
… Деякі мої добрі знайомі військові в один голос кажуть: “Так не мало би бути, але ж ти розумієш – у країні війна…”.
А я намагаюся дослухатися до себе, що ж мені так пече на серці. Про що цей глухий біль?
І відчуваю, що мені не болить, що мій чоловік – військовослужбовець.
Ми це обговорювали не один раз. Про те, що навряд чи він піде добровольцем, але точно не ховатиметься чи шукатиме відмазок. Він – глибоко цивільна людина. Але хто з більшості військовослужбовців чи вже загиблих воїнів та воїнок хотів би тримати зброю в руках замість того, щоб обіймати кохану людину чи дитину?
Мені ж пече неповага до мене як до дружини і до моєї дитини, приниження моєї людської гідності з боку тих, хто зобов’язаний був надати інформацію, коли я про неї запитувала.
Бо це, у першу чергу, і про додаткову мотивацію мого чоловіка захищати державу, знаючи, що ця держава не порушує прав його дружини і дитини.
Лише звернувшись до військової обмудсманки Ольги Решетилової я нарешті отримала інформацію про свого чоловіка. Лиш після цього він нарешті зміг мені зателефонувати, назвати навчальну частину, де перебуває, й військову частину, за якою закріплений.
Я надзвичайно вдячна за сприяння військової омбудсманки.
І закликаю почати латати діри в системі Міністерство оборони України в особі міністра Дениса Шмигаля, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в Україні Дмитра Лубінця, Національну поліцію в особі голови Івана Вигівського, Державне бюро розслідування в особі директора Олексія Сухачова, Офіс генерального прокурора в особі генерального прокурора Руслана Кравченка.
Ось така “точка входу” в ЗСУ – це вже програш. Це не плюс ще один мотивований боєць, а щонайменше три людини (власне, чоловік, дружина, дитина), які можуть після цього опиратися державній системі. Такі історії тільки підсилюють чутки в умовних телеграм-помийках, які згідно з дослідженнями “Інтерньюз”, мають сьогодні одну з найбільших аудиторій.
Тоді жодні правильні слова про честь і обов’язок не допоможуть. Бо це розходиться з практикою.
Адже коли чотири доби дружина нічого не знає про свого чоловіка – жодних офіційних відповідей – це про порушення прав людини. І дуже схоже на насильницьке зникнення та катування. Я за ці чотири дні незнання вкупі спала, можливо, годин 15. Був і лишається ризик втрати ненародженої дитини через хвилювання.
…Нині, в навчальній частині, у чоловіка дуже обмежений доступ до власного телефону. Майже відсутній доступ до інтернету, щоб повідомити родині новини або ж у вільний від навчання прочитати ті кілька слів, які написала йому я.
Пів посилки для нього займають вологі серветки, бо у вбиральні немає туалетного паперу…
Іро, отямся. Війна! Так, так, у курсі…
Лиш моє глибоке переконання в цінності прав людини, моя віра в зміни, які я спостерігаю в державі як журналістка і як громадянка, попри той треш, який мені довелося пережити, не дав мені зневіритися в країні, яку я прагну бачити міцною. Такою, в якій повага до людської гідності – не порожні слова. А фундамент.
Тільки цим ми відрізняємося від нашого північного сусіда.
Тільки із такими цінностями ми можемо стати рівноцінною державою-партнеркою Європейського Союзу, до якого ми так прагнемо.
Тільки це допоможе нам перемогти у війні.
Інакше? Допишіть свій варіант…
Ірина Виртосу, журналістка
Цей матеріал підтримано Освітнім домом прав людини – Чернігів в межах проєкту “Сила захисників прав людини: захист, підтримка та соціальна згуртованість у воєнний час” за фінансування Посольства Королівства Нідерландів в Україні.
Погляди, висловлені в цьому матеріалі, є виключно позицією авторки та можуть не відповідати офіційній позиції Посольства Королівства Нідерландів чи Освітнього дому прав людини — Чернігів
