Експерти знову критикують владу за відсутність державної політики щодо колабораційної діяльності та перехідного правосуддя
Дата:26 Жовтня 2025
A+A-Щоб отримувати корисні матеріали, підпишіться на розсилкуПідписатися
Законодавство про колабораційну діяльність в Україні досі лишається недосконалим. Воно не містить чітких формулювань щодо колабораціонізму, що породжує невизначеність у питаннях правових наслідків для українців в окупації.
Про це нагадали учасники дискусійної панелі “На межі законності та безкарності. Як держава має комунікувати складну тему колабораціонізму для українців в окупації” на Donbas Media Forum.
Заступник начальника управління в Офісі генерального прокурора Олександр Жила нагадав, що колабораціонізм як явище супроводжує будь-який міжнародний воєнний конфлікт і він не є унікальним в історичному аспекті взаємодії ворога з громадянами держави, певна територія якої окупована. Утім, за його словами, Україна є унікальною в тому, що цей злочин закріплений в Кримінальному кодексі, як окрема стаття [ст. 111-1 КК України] і саме в напрямі співпраці у невоєнній сфері.
Ця стаття визначає співпрацю в загальному широкому розумінні громадян України з представниками окупаційної адміністрації, що шкодить національній безпеці України. Вона також визначає кваліфікований склад злочину.
Олександр Жила розповів, що дедалі більше кримінальних справ щодо громадян, які зайняли посади в окупаційних судових, правоохоронних органах та інших органах окупаційної влади.
Олександр Жила
“З кожним роком приріст таких громадян зростає на третину”, — повідомив він.
Жила пояснив, що за три роки Верховний Суд напрацював низку рішень за цією статтею. Практика суду відносить до органів “окупаційної влади”, зокрема незаконно утворені пенсійний фонд, органи нотаріату, всі комунальні або сервісні підприємства.
“Також є широке тлумачення суддями Верховного Суду позиції щодо працевлаштування до “судових” та до “правоохоронних органів”. Йдеться не лише про суддів та поліціянтів в погонах, а й інший персонал, який відноситься, зокрема, до помічників суддів та до працівників якихось відділів “поліції” на тимчасово окупованих територіях (ТОТ). Вони також підпадають під цю статтю Кримінального кодексу, що передбачає досить сувору відповідальність”, — пояснив Олександр Жила. Він також додав, що також журналістів на ТОТ, які є громадянами України, переслідують за статтею про державну зраду через системну діяльність.
За його словами, станом на 2025 рік правоохоронці зареєстрували близько 12 000 кримінальних праваджень за статтею про колабораційну діяльність, до судів передали майже вісім тисяч обвинувальних актів. А судді винесли вже понад 3 000 вироків, які перебувають на різній стадії оскарження або набрали законної сили.
Правова аналітикиня Центру прав людини ZMINAОнисія Синюк під час дискусії відреагувала на тезу заступника начальника про сподівання на судову практику у “вирівнюванні неточностей кримінального законодавства” та “в реагуванні на широкі формулювання ст. 111-1 КК України” з відповідними роз’ясненнями, як кваліфікувати окремі випадки. Правозахисниця зауважила, що судді обмежені тим, як сформульоване законодавство і не можуть тлумачити усупереч Кримінальному кодексу. При цьому вона також висловила сумнів, що цього достатньо для досягнення справедливості та неупередженості правоохоронної та судової системи.
Онисія Синюк
Олександр Жила відреагував на це, повідомивши, що Офіс генерального прокурора проводить відповідні тренінги для прокурорів, які підтримують обвинувачення у цих категоріях кримінальних справ, залучаючи громадський сектор та міжнародні організації до навчального процесу.
“Вивчаємо досвід застосування Женевських конвенцій та досвід інших країн, таким чином формуючи якусь усталену думку у правозастосувача, що можна, а що не можна робити”, — пояснив Жила.
За його словами, станом на грудень 2024 року у Верховній Раді було зареєстровано лише дев’ять законопроєктів, які “певним чином технічно удосконалюють цю статтю або посилюють кримінальну відповідальність”. Утім, з грудня ця законотворча діяльність припинилась зовсім.
“Тобто з грудня жодних законотворчих документів на сторінці Верховної Ради не зареєстровано. Ми, як юристи, розуміємо, що цей процес почався, але він не не знайшов своєї підтримки”, — сказав Жила і додав, що у такому разі, якщо не можна змінити статтю, то можна додати реабілітаційну норму за анлогією частини третьої статті про державну зраду.
“Нова норма не вплине ретроспективно на вже притягнутих до відповідальності осіб, але дає можливість людям зрозуміти, як вони можуть вийти з цієї ситуації у кращому для себе стані”, — вважає Жила.
Заступник начальника управління в Офісі генерального прокурора розповів, що медійники також запитували його про один із вироків за статтею про колабораційну діяльність, наводячи конкретний приклад та ситуацію.
“Я їм пояснював, що якщо читати вирок, то це певна “квінтесенція, сухості і встановлених фактів”. Слідчі, прокурори, судді, які глибше залучені у розслідуванні та розгляді цих справ, бачать більше. Відтак бачачи людей, спілкуючись зі свідками, підозрюваними, обвинуваченими, вони можуть розуміти більше. Це формує їхню думку щодо винності або невинуватості”, — пояснив Жила.
Голова правління громадської організації “Українська народна рада Донеччини та Луганщини” Станіслав Федорчук висловив переконання, що чим довше народні депутати та представники органів уникають обговорення явища колабораціонізму, тим більше воно буде загрожувати основам національної безпеки. Він заявив, що Україна не встигає реагувати на ці факти і, як приклад, наводить так звану “тиху амністію колаборантів”, які 2014 року співпрацювали із представниками країни-агресора.
Станіслав Федорчук
“Ви краще за мене знаєте прізвища мерів населених пунктів, які вчиняли колабораційні дії, які зраджували власні міста, але залишилися на своїх посадах, ба більше, отримали нові […]. І коли 2022 року російські окупанти знову прийшли, частина цих людей не просто зустріла їх, а зробила все, щоб окупація була максимально ефективною для сторони нападника”, — розповів він.
Він також висловив занепокоєння якістю судових процесів і навів приклад справи, що розглядається у Святошинському суді м. Києва, де слухаються справи обвинувачуваних в колабораційній діяльності в Бучанському районі. Він звернув увагу на бездіяльність прокурора, який, за його словами, не додавав свідчення очевидців до матеріалів справи, а усі звернення щодо цього до Офісу генерального прокуратура результатів не дали.
Федорчук підкреслив, що суспільству необхідно чесно визначитися, що саме вважати колабораціонізмом у воєнний час, і перестати уникати відкритої розмови на цю тему.
Партнерка Адвокатського обʼєднання AZONES Дар’я Свиридова нагадала стандарти, за якими має бути законодавство про колабораційну діяльність. Вона наголосила, що у нормах про колабораційну діяльність має бути передбачуваність і розуміння, за які діяння громадянин буде переслідуватися.
“Якщо оцінювати чинне законодавство, то воно очевидно не про чіткість, зрозумілість і не про передбачуваність щодо того, через які дії громадянину варто утриматися, щоб не бути покараним”, — сказала правозахиниця.
Вона нагадала, що чинне законодавство про колабораційну діяльність Верховна Рада реактивно ухвалила в березні 2022 року, реагуючи на повномасштабне вторгнення країни-агресора.
Крім того, Дар’я Свиридова вказала, що чинне законодавство не відповідає нормам міжнародного гуманітарного права.
“На відміну від Російської Федерації, все ж таки ми дотримуємось норм міжнародного гуманітарного права (МГП), здорового глузду і людяності. закладені в принципах МГП. Воно чітко каже, що окупант має, наприклад, забезпечувати на ТОТ життєдіяльність цивільного населення. Більш того, МГП навіть забороняє окупантам змінювати суддів, статус суддів, статус посадових осіб на окупованих територіях та примушувати їх до певної діяльності”, — пояснила правозахисниця.
Вона вказала, що наразі будь-яка діяльність на ТОТ, зокрема медиків, працівників пожежних служб, працівників житлово-комунального господарства, за бажанням слідчих і на практиці підлягає покаранню в межах чинного законодавства.
При цьому правоохоронці та суди не оцінюють у цих кримінальних справах умисел і добровільність вчинення цього злочину.
“Тобто не оцінюється, в яких обставинах в окупації діяла, займала посаду, вчиняла певні дії людина. Держава, правозахисні організації говорять про те, що окуповані території — це територія примусу. Там скоюються тисячі воєнних злочинів, що люди живуть там в атмосфері страху. Це неймовірно важливий контекст злочину, який має вивчатися не тільки в контексті розслідування міжнародних злочинів, а й, зокрема, в злочинах проти нацбезпеки”, — наголосила Свиридова.
Інша проблема, на яку вказує правозахисниця, значна кількість (близько 80%) справ, що розглядаються за відсутності обвинуваченого.
“В обвинувачених немає можливості представити та аргументувати свою позицію. Адвокати, які обов’язково та безоплатно надаються їм в цих процесах, не мають реальної можливості дізнатись позицію підзахисного. Відтак, це не задовольняє запит на справедливість тих, хто хотів би, щоб колаборанти були покарані, бо їх нема на лаві підсудних”, — сказала Дар’я Свиридова і послалася при цьому на результати цьогорічного соціологічного опитування групи “Рейтинг” про справедливість в умовах війни. У цьому дослідженні соціологи виявили, що понад 80% респондентів вважають, що заочні судові процеси не відповідають запиту на справедливість.
“Люди не відчувають справедливості, коли обвинувачених немає на лаві підсудних. Виникає також питання взагалі ефективності подібних проваджень з точки зору використаних ресурсів слідства та суду”, — додала правозахисниця.
Вона також наголосила, що великою проблемою залишається державна політика у питаннях досягнення справедливості та ставлення до населення на окупованих територіях. На її думку, в Україні досі немає послідовного підходу до визначення, ким є ці люди: жертвами війни чи винними в окупації.
Експертка зауважила, що в Україні почасти є коливання між двома полюсами: від публічних заяв про “захист усіх потерпілих” до риторики, що кожен, хто залишився в окупації, є винним. Вона наголосила, що через відсутність чіткої політики щодо окупованих територій виникає хаос, який ускладнює справедливе покарання справжніх колаборантів і водночас призводить до переслідування тих, хто просто виживав в умовах окупації.
За її словами, у судовій практиці часто на лаві підсудних опиняються саме ті люди, до кого “слідство дотягнулося” – зокрема мешканці деокупованих територій, які не виїхали, бо не вважали себе винними перед державою.
Експертка зауважила, що через таку політику держави люди, які могли б бути свідками воєнних злочинів, тепер бояться співпрацювати зі слідством, оскільки побоюються, що їх самих можуть обвинуватити.
Вона переконана, що нинішня статистика у цій сфері — це радше імітація результату: держава звітує про сотні вироків, але більшість із них винесено заочно, а засуджені перебувають у Росії чи на ТОТ.
Дар’я Свиридова підкреслила, що Україні бракує продуманої державної політики у сфері перехідного правосуддя. Експертка закликала змінити законодавство про колабораціонізм, щоб воно відповідало МГП і перестало перетворювати жертв війни на підозрюваних.
Також, за її словами, судова система фізично не зможе винести справедливі рішення у всіх справах. Тому держава має використовувати інші механізми, зокрема люстрацію — тимчасові обмеження для тих, хто співпрацював з окупаційною владою, навіть якщо їхні дії не тягнуть на кримінальну відповідальність.
Експертка наголосила, що саме такі інструменти здатні повернути людям віру в справедливість і допомогти суспільству рухатися далі.
Олександр Жила вважає, що держава програє у комунікації зі своїми громадянами і наголосив, що законодавство про реінтеграцію мало б бути вже ухвалено зараз, щоб дати людям чіткі орієнтири, хто може бути реабілітований, а хто нестиме відповідальність.
“Після ухвалення законодавства і створення процедур ми маємо інформувати громадян на окупованих територіях, що в Україні вже є результати й зрозумілий порядок дій. Тільки тоді можна буде приймати цих людей на нашій території”, — підсумував Жила.
Дар’я Свиридова наголосила, що комунікація держави також не має розходитись з діями. За її словами, можна тисячі разів говорити, що “Крим — це Україна”, але якщо при цьому у консульствах українським дітям з окупованих територій, які звертаються по документи, кажуть, що вони громадяни Росії, то це вагома суперечність.
Правозахисниця також наголосила на важливості дотримуватись презумпції невинуватості, зокрема у публічній комунікації. Вона звернула увагу, що, за спостереженнями правозахисників, близько 40% публікацій у медіа та на офіційних ресурсах називають підозрюваних у колабораційній діяльності “злочинцями” ще до вироку суду. Вона нагадала, це порушує стандарти справедливого суду. Дар’я Свиридова резюмувала, що держава має “зберегти своє обличчя правової з людяністю” у цьому процесі.
Наостанок Станіслав Федорчук наголосив, що історії людей, які стали жертвами російської окупації, мають бути зафіксовані в юридичному полі.
“Ми не завжди чинимо щодо них так, як повинні. Ми не завжди боремося за голови людей в окупації. Це питання загальної державної комунікаційної стратегії за багато років”, — додав спікер.
Він також звернув увагу, що лише 9% учасників бойових дій у перші п’ять років війни були вихідцями з Донеччини та Луганщини, хоча саме серед них багато тих, хто загинув, захищаючи Україну.
“Але коли ми говоримо про Схід України, ми частіше згадуємо імена ватажків окупаційних адміністрацій, а не тих наших кращих, хто загинув під Іловайськом чи Авдіївкою. Ми називаємо їхні імена сором’язливо, наче вони менш важливі, ніж колаборанти, які заполонили інформаційний простір”, — підкреслив він.
Олександр Жила
Онисія Синюк
Станіслав Федорчук
