Що спільного між ветеранами війни, політв’язнями та постраждалими від гендерно зумовленого насильства?
Що спільного між ветеранами війни, політв’язнями та постраждалими від домашнього насильства чи зґвалтування? Такі категорії людей зібрала під парасолькою психологічної травми Джудіт Герман, американська психологиня, авторка книги “Психологічна травма та шлях до одужання: наслідки насильства – від знущань у сім’ї до політичного терору”. Книга стала результатом двох десятиліть досліджень та клінічної роботи з постраждалими від сексуального насильства і насильства в сім’ї, політичного терору, а також ветеранами війни й уперше побачила світ наприкінці 20 століття. Чому сьогодні ця книжка знову популярна, а в Україні її перевидають уже вдруге?
Хоча книга рекомендована для фахової аудиторії з галузей медицини, психології та психіатрії й тих, хто шукає шлях до одужання після насильства над собою, вона важлива для широкої аудиторії. Для тих, хто живе в сучасному суспільстві, яке, на жаль, на практиці далеке від задекларованих гуманістичних ідей. Кожна і кожен якщо не самі мали досвід насильства, то мають у близькому оточенні постраждалих від нього. І для лікування цієї тотальної хвороби потрібна залученість багатьох людей на різних рівнях. Власне авторка згаданої книги послідовно розкриває багато зв’язків: між публічним та приватним просторами, між індивідом та громадою, між чоловіками та жінками.
Істерія та Фройд відкрили скриньку Пандори
Про роль середовища Джудіт Герман говорить багато, адже так чи інакше воно визначатиме, чий голос буде більш почутим, більш авторитетним. На це впливатимуть не тільки особисті статуси агресора та постраждалого, а й історична динаміка наукової думки та політична ситуація в конкретній країні.
Для розкриття цього фактору дослідниця згадує поняття “істерії”. Як воно формувалося та змінювалося. Тут насамперед можемо згадати Зігмунда Фройда, який присвятив багато років вивченню та діагностуванню “істерії”. Те, що починалося як дослідження феномену майже безособово до постраждалих, врешті привело психоаналітика до висновку про соціальні причини невротичних страждань жінок: сексуальне насильство в сім’ях. Це було настільки радикальне викриття для пуританського суспільства того часу, що злякало самого вченого.
“Фройда все більше непокоїли радикальні соціальні наслідки, які могла викликати ця гіпотеза. Істерія була настільки поширена серед жінок, що якщо історії його пацієнток – правда і якщо є правильною його теорія, він змушений був би зробити висновок про поширеність “збочених дій щодо дітей”. Тож натомість він наполягав на дослідженні еротичного збудження таким чином, ніби сексуальна експлуатація насправді була втіленням її (пацієнтки) власних бажань”, – пише авторка.
Так роль одного впливового вченого, сучасника свого патріархального релігійного суспільства надовго вплинула на психіатрію та можливість її бути помічною для постраждалих. Тільки з часом, з прогресом суспільства загалом дослідження істерії зокрема позбувалося замовчування та стигм.
Одним з поштовхів повернення до діагнозу “істерія” стало виявлення схожих на “жіночі” симптомів у цілком маскулінних ветеранів війни. Оскільки цінність чоловіків у патріархальному суспільстві не можна було підважувати стигматизованою “жіночою слабкістю”, відновилися дослідження феномену та добір йому точнішої назви – посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Що жінок удома, що чоловіків на війні позбавляли автономії, можливості впливати на ситуацію.
Травматичні події перевантажують звичні системи безпеки, які дають людям відчуття контролю, зв’язку та сенсу. Колись вважалося, що такі події трапляються нечасто. 1980 року, коли посттравматичний стресовий розлад було вперше внесено до діагностичного посібника, Американська психіатрична асоціація описувала травматичні події як “такі, що виходять за межі звичного людського досвіду”.
“На жаль, виявилося, що таке визначення неточне. Зґвалтування, побиття та інші форми сексуального насильства та насильства у сім’ї є часто складовою життя жінок, що навряд чи можна ставити за межі звичного досвіду. А зважаючи на те, скільки людей загинуло під час воєн у минулому столітті, воєнну травму також годилось би вважати звичною складовою людського досвіду; незвична вона лише для тих, кому поталанило”, – зауважує Джудіт Герман.
Політичний контекст визначає науку та суспільство
Вона констатує, що до початку нового століття політичний імпульс, що породив героїчну епоху істерії, вичерпався. Більше не було причин, які б спонукали продовжувати дослідження, що завели чоловіків науки зовсім не туди, куди вони планували йти. Адже дослідження істерії “заманило їх у пекло трансу, емоційності та сексу”. Воно змусило їх слухати жінок набагато більше, ніж вони будь-коли сподівалися, і дізнатися про життя жінок значно більше, ніж вони будь-коли хотіли знати. Звичайно, ніколи раніше вони не мали наміру досліджувати сексуальні травми в житті жінок. Поки дослідження істерії було частиною ідеологічного хрестового походу, всі аплодували відкриттям у цій царині та шанували дослідників за їхню людяність і мужність. Але щойно цей політичний імпульс вичерпався, ті самі дослідники виявилися скомпрометованими характером їхніх відкриттів та близькими стосунками з пацієнтками, пише Герман.
На перший погляд, історія істерії ніби далека від нас за часом та географічно. Але важливість політичного контексту ми можемо оживити прикладом ветеранства в різні фази російсько-української війни. Воїни та воїнки АТО, а потім ООС служили в умовах, коли не було політичного рішення називати війну війною, коли “конфлікт” локалізували як географічно, так і медійно для певних регіонів. Без формування загального наративу про війну не було загального консенсусу про героїзм війська, його суспільну значущість. Тільки з повномасштабним вторгненням, коли бойові дії стали потрапляти у фокус уваги незалежно від безпосередньої відстані до них, почало формуватися значення армії та переосмислення інших сфер, як-от культури чи топоніміки. Тільки в цій зв’язці військові та ветеранство змогли отримувати те визнання та підтримку, хоч неідеальну, але точно найбільш можливу за всі роки незалежності України.
Фемінізм дав жінкам голос
Продовжуючи приклади з книги Герман, переходимо до постраждалих від домашнього насильства та зґвалтувань.
Вона пояснює, що науковці вважали себе милосердними рятівниками, які підносять жінок з їхнього приниженого стану, але вони ні на хвилину не могли уявити собі ситуацію соціальної рівності між чоловіками та жінками. Жінки могли бути об’єктами вивчення та гуманної допомоги, але не суб’єктами з власними правами. Ті самі чоловіки, які були прихильниками освіченого погляду на істерію, часто рішуче виступали проти того, щоб приймати жінок до вищих навчальних закладів або допускати до професії та вперто заперечували можливість надати їм виборче право.
Наприклад, феміністський рух у перші роки Третьої республіки (Франція) був порівняно слабким. Наприкінці 1870-х феміністські організації навіть не мали права проводити громадські зібрання чи публікувати свою літературу. На першому Міжнародному конгресі з прав жінок, що відбувся в Парижі 1878 року, поборницям виборчого права не дозволили виступати через те, що їх вважали занадто революційними. Захисники прав жінок, визнаючи, що їхня доля залежить від виживання крихкої нової демократії, намагались обмежити свої інтереси, щоб зберегти консенсус у межах республіканської коаліції.
Тож виходило, що “правова система створена для захисту чоловіків від вищої влади держави, але не для захисту жінок та дітей від вищої влади чоловіків”, підмічає авторка в суспільних реакціях на домашнє насильство.
Оприявлення приватних страждань жінок і дітей стало можливе тільки з розвитком фемінізму, посиленням руху за права жінок, яке вивело їх з позиції об’єкта дослідження в суб’єктну позицію з власним голосом.
“Для того щоб жертва могла допустити до свідомості травматичну інформацію, необхідно мати соціальне середовище, яке підтримує та захищає жертву і поєднує потерпілих та свідків у здоровому альянсі. Для кожної окремої жертви таким соціальним контекстом є стосунки з друзями, близькими людьми та членами сім’ї. Для суспільства в цілому соціальний контекст створюється за допомогою політичних рухів, які дають слово безправним. Тому систематичне вивчення психологічної травми залежить від політичної підтримки”.
За це теж довелося й досі доводиться боротися. І це як конкретна боротьба за правове визначення злочину, так і доволі широка просвітницька кампанія про причини й наслідки.
Майбутнє ґвалтівника переважає справедливість
На жаль, цінність чоловіка, який вчинив зґвалтування і до якого наблизилася перспектива справедливого покарання, часто переважає цінність потерпілої, відновлення якої потребує цього справедливого покарання. Буквально зараз ми спостерігаємо за історією про домашнє насильство з боку актора Темляка, де охочі його виправдати кладуть на терези аргументів його талант і службу у війську, ніби талант постраждалих від нього та їхній внесок у розбудову держави менш значний і зараз, і в майбутньому. Поширені реакції віктимблеймінгу із запитанням не до агресора, а до потерпілої виявляють, що політичний контекст цього злочину досі потребує пропрацювання.
Умовою для відновлення суспільного порядку та зцілення конкретних жертв є пам’ять і правдиві розповіді
На щастя, ми маємо суспільний порядок, де політичні в’язні та люди, які пережили полон чи окупацію, мають публічний простір для своїх історій. Йдуть процеси з фіксації та меморіалізації цих історій. Як тут не згадати, наскільки важлива була політична воля щодо теми Голодомору. Буквально за каденцію одного президента ми реанімували пам’ять жертв сталінського терору від голоду і тепер маємо пам’ятники вшанування та пам’ятні дати. Разом з тим досі якогось громадського пам’ятника жертвам зґвалтування не існує.
Розкриваючи механізми насильства чи то в полоні, чи в ув’язненні, чи вдома, Герман підсумовує: “Бажання повного контролю над іншою людиною – спільний знаменник усіх форм тиранії”. Вона цитує колишнього політичного в’язня: “Методи встановлення контролю над іншою людиною базуються на систематичному повторному завданні психологічної травми. Це організовані методи безправ’я та розриву зв’язків. Методи психологічного контролю створені, щоб вселити жах і безпорадність та зруйнувати відчуття самості жертви у стосунку до інших”.
“Тобі доведеться напружити усі свої внутрішні ресурси і пам’ятати, що існує… інша реальність”, – на прикладі досвіду в’язнів сумління дослідниця розкриває, як важливо в ситуації залежності зберігати хоч якусь автономію, навіть якщо це рішення про голодування. І що цікаво: наскільки важливо уникати емоційних контактів зі своїми катами, настільки підступними можуть бути раптові подарунки від них, адже “мета злочинця не лише страх смерті, але й вдячність за дозвіл жити”.
Цей фактор чудово пояснює, чому настільки складними є домашнє насильство і травма від близьких. Адже “перешкоди для втечі загалом невидимі, проте вони надзвичайно потужні”. Діти стають заручниками через свій стан залежності. Жінки – через економічне, соціальне, психологічне та правове підпорядкування, а також під впливом сили.
На щастя, ми вже законодавчо закріпили, що знайомство і близькість постраждалих з агресорами є не пом’якшувальною обставиною, а, навпаки, обтяжувальною.
Виправдання насильства – це співучасть
Дослідження Герман та багато інших свідчень про суспільний договір мають стимулювати нас до наступних кроків з розширення відповідальності широкого кола за поширення культури насильства.
Нам не завадила б окрема стаття Кримінального кодексу за виправдання чи підтримку насильника, щоб не безпосередні учасники й учасниці злочину, які вдаються до відбілювання агресора зауваженнями на кшталт “не все так однозначно”, відчували свою відповідальність за підтримку культури зґвалтування. У Кримінальному кодексі України означені різні ролі в скоєнні злочину (організатор, підбурювач, пособник, виконавиць). Власне, якби не було підбурювання чи співучасті, безпосередній злочинець міг би не відчувати достатньої влади для реалізації задуманого.
Влада і популярність розбещує. Тож не дивно, коли зіркові люди стають монстрами в приватному житті. Вони черпають свою зверхність із суспільного визнання. Це розмиває саморегуляцію. Для кожної людини потрібні чіткі та стабільні межі, щоб не втратити свою людську подобу. Вони або мають бути профілактичними у вигляді цінностей, або ставати корегувальними у вигляді норм закону, або, що головне, – реакції оточення. І, поки суспільство толеруватиме, виправдовуватиме злочини талантами, вчинками у професійній сфері, воно не тільки не коригує, а й створює благодатні умови для цього. Підбурює. І реагувати на кожне виправдання насильника потрібно саме як на співучасть через підбурювання. Для відновлення справедливості, подолання психологічних травм потрібен альянс свідків, близького чи широкого середовища не з агресором, а з його жертвою. Цей альянс потрібен не тільки у визнанні Росії єдиною відповідальною за війну, а й у кожному приватному випадку злочину між співгромадянами й співгромадянками України.
Ольга Костіна, гендерна експертка, лідерка феміністичної ініціативи “рівні у кривому”
