“Моя маленька перемога”. Журналіст Владислав Єсипенко про чотири роки ув’язнення та важливість підтримки політв’язнів

Журналіст-фрилансер проєкту “Крим.Реалії” (Радіо Свобода) і телеканалу ICTV, Владислав Єсипенко в червні цього року вийшов на волю після незаконного російського ув’язнення. Загалом він пробув у неволі чотири роки й три місяці.  У березні 2021 року його затримали в Криму, де він працював журналістом. Російські силовики висунули йому звинувачення в нібито зберіганні та виготовленні вибухових пристроїв, і зрештою суд призначив йому спочатку шість років колонії, які пізніше апеляція скоротила до п’яти. Він відбув термін ув’язнення за системою рік за півтора, і через чотири роки й три місяці його звільнили з Керченської колонії № 2.

Українські та міжнародні правозахисні організації вважають справу політично вмотивованою. За час ув’язнення Єсипенко отримав низку відзнак, зокрема державну стипендію імені Левка Лук’яненка та премію Barbey Freedom to Write Award від Американського ПЕН.

Ми зустрілися з журналістом в Україні, через чотири роки після того, як я побачила його вперше в Сімферопольському окупаційному суді.

В інтерв’ю для ZMINA Владислав Єсипенко розповів про те, як ФСБ фабрикувала проти нього справу, вдаючись до катувань, залякування та обману, про те, що йому допомагало зберігати фізичне та психологічне здоров’я у в’язниці та чим він планує займатися після звільнення. 

Зараз ви проходите реабілітацію в санаторії. Скільки часу ви тут пробудете і що собою являє реабілітація після незаконного ув’язнення?

Перебувати я тут буду протягом трьох тижнів. Тут проходить реабілітація для військових та людей, які повернулися з полону. Зазвичай це пов’язане з посттравматичним синдромом. Це дуже гарний заклад. Персонал тут чуйний, ставлення до нас прекрасне. З нами працюють психологи. Наприклад, приїжджає тактильний зоопарк – привозять собак, щоб люди могли з ними поспілкуватися. Є автотренінги, йога – активна й неактивна. Вивозять кататися на човнах, на картингах. Навіть якщо хочеш мечами побитися – приїжджають професіонали, одягаєш обладунки й тренуєшся. Тобто мозок перемикається, ти починаєш думати позитивно. Це таке незвичне відчуття, коли ти більш ніж чотири роки чув щодня: “Встав, обличчям до стіни, рухайся, швидко”. І все це російською й у наказовому тоні, а тут тобі стукають у двері й кажуть: “Сонечко, пішли на процедуру”.

Владислав Єсипенко в Україні. Фото: Олександра Єфименко

Розкажіть, як почався день 10 березня 2021 року, коли вас затримали?

Тоді, 10 березня, ми зі знайомою поїхали до архієпископа Климента і , у нього там храм був, який пізніше закрили окупанти, Українська православна церква.

Я з ним тоді познайомився, ми приємно поспілкувалися. А вже коли поверталися з моєю знайомою до Алушти, на Перевальному нас затримала ФСБ. Спочатку зупинили “даїшники”, потім під’їхав бус, і мене відразу поклали обличчям у підлогу. Викликали кінологів із собаками, які “шукали” наркотики та вибухівку. Привели понятих. Підводять мене до авто – дивлюся, на водійському сидінні лежить граната. Розумію, що все, “приїхав”. Почали тиснути: мовляв, давай, підписуй, підтверджуй, що твоє. Я відмовився. Після цього сказали: “Поїдемо з нами, там усе розкажеш”.

“Ти – пил під ногами”: про ув’язнення і суд

Про тортури в підвалах ФСБ Владислав Єсипенко детально розповів у двох своїх листах до редакції “Крим.Реалії”. У цьому інтерв’ю ми не просили Владислава повторити ще раз про ті події, щоб не ретравматизувати героя. За спогадами Владислава, тортури продовжувалися півтори доби, після цього він підписав свідчення проти себе. 

Після цього вас відвезли до СІЗО?

Десь на другий день уночі мене привезли до управління ФСБ. Спочатку мені дали адвоката за призначенням, Віолетту Сінеглазову. Вона заспокоювала: мовляв, підпишіть зараз, і все буде добре. Це було схоже на роботу шахраїв: їм важливо, щоб ти погодився одразу, бо якщо почнеш думати, можеш змінити рішення. Я підписав під тортурами, але згодом відмовився. Коли сказав їй, що мене катували, вона тільки зробила здивовані очі й промовчала. Тоді я ще думав, що це випадкова адвокатка, але згодом зрозумів: вона працювала на ФСБ.

Коли ви вирішили, що відмовитеся від свідчень проти себе в судовому засіданні?

У СІЗО мене повністю ізолювали: не було ані телебачення, ані можливості передати записку. Я почувався зрадником – фізично було важко витримувати тягар того “зізнання”. Розумів: якщо прямо скажу про катування, мене будуть катувати далі. Треба було знайти спосіб вижити та сказати правду.

Мені не було кому розповісти та з ким порадитися. У камері я був сам, а коли возили на допити, мене охороняли двоє працівників ФСБ. У якийсь момент, коли вони трохи розслабилися й не так пильно за мною стежили, в мене з’явилася можливість. Тоді один адвокат (з міркувань безпеки ми не називаємо його імені. – Ред.) заходив до інших в’язнів, і я звернувся до нього по допомогу, представився і почув: “Ми всі ці дні вас шукаємо!” Він розповів, як відмовитися від призначеного адвоката, що в мене будуть адвокати, яких найняла моя дружина, і я вдячний цьому адвокату досі. Знаєте, для мене тоді це була така маленька перемога, я повернувся в камеру і почав думати, як робити так, щоб ніхто нічого не дізнався. 

Владислав біля Сімферопольського суду під час конвоювання із засідання до СІЗО. Фото: Олександра Єфименко

6 квітня 2021 року відбулося перше судове засідання, де до вас допустили незалежних адвокатів, розкажіть про цей день і що було після. 

За день до суду мене викликали на “бесіду”. Сидить есбівець і каже: “Завтра прийдуть адвокати, яких найняла твоя дружина. Ти їх бортуєш, все за старим алгоритмом: зізнаєшся, отримуєш маленький термін і виходиш”. Я відповів: “Так, добре”. А наступного дня на суді заявив, що відмовляюся від адвоката за призначенням і хочу тих, кого обрала моя дружина.

Після засідання мене повернули в СІЗО. Перших кілька днів я не знав, що буде далі. Розумів, що дуже ризикнув. Але коли ліг на лавку в камері, відчув навіть кайф – це була моя маленька перемога. Згодом мене знову вивезли. Вдягнули навушники, маску, завезли в підвал. Я сидів і думав: якщо катуватимуть, треба залишити сліди, щоб у СІЗО їх зафіксували. Навіть продумав: зірвати маску і розбити голову об косяк – крові буде багато, матиме страшний вигляд, але не смертельно. Нічого не сталося. З’явився чоловік, який уже говорив зі мною, з московським акцентом. Він сказав: “Через твою заяву мене викликали з Москви”. Почав “по-доброму” вмовляти відмовитися від свідчень. Потім перейшов на погрози: “Ти – пил під ногами. Не зречешся – зробимо з тебе шпигуна чи терориста, отримаєш не сім років, а двадцять”. Грав у “доброго й злого” водночас. Навіть “слово офіцера” давав – смішно було чути. Тоді мене не били, і тоді ж я точно зрозумів для себе, що свідчень своїх змінювати не буду. 

“Зранку засуджені шикуються на сніданок і через решітку бачать, як якийсь чоловік ходить босоніж по снігу”: про колонію

Журналіст провів чотири роки й три місяці в російському ув’язненні. 20 червня його звільнили з колонії, у якій він відбув увесь термін ув’язнення. Владислав залишив окупований Крим. 22 червня він прибув до Праги для медичних оглядів та реабілітації, а 1 серпня 2025 року повернувся до України.

Вам оголосили вирок 16 лютого 2022 року, за вісім днів до початку повномасштабного вторгнення, як воно почалося для вас?

Ми чули літаки один за одним – і винищувачі, і транспортники. Цей звук літаків став для нас символом початку повномасштабного вторгнення. Потім інспектори навіть “раділи”: мовляв, у каналі знову вода з’явилася, ловлять рибу. Отже, захопили Херсонщину. Для нас це був удар: шок, потім заперечення, а далі розуміння того, що треба пройти крізь це й продовжувати боротьбу.

Ви відбували покарання в Керченській виправній колонії, розкажіть, що це за місце? 

Коли мене перевели до Керчі, я зрозумів – це питання контролю. У разі нових слідчих дій чи спроби “розкрутити” на новий термін мене могли швидко етапувати. Постійно відчував цю невизначеність, не знав, коли й за що можуть додати ще один вирок.

Керченська колонія є “червоною зоною” – там усе контролювала адміністрація, а співпраця з нею давала певні преференції. Це не камера, як у СІЗО, а бараки за колючим дротом, зі своєю кухнею й душем – плюс промзона. У колонії кожному нав’язують якусь “спеціальність”. Мене формально оформили різноробом – читали лекції, як пакувати ящики, навіть видали диплом. Працювати я принципово не хотів, наприклад у колонії збивали дошки в щити для окопів для російських військових. Я сказав, що не буду працювати. Це, вважайте, я працював би на окупантів. Відмовився, навіть якби катували – не погодився б.

Як ви давали собі раду в колонії – чим займалися, щоб підтримувати фізичне та психологічне здоров’я?

У колонії я багато читав. Починаючи від Солженіцина, хоча його так і не дочитав, бо занадто боляче усвідомлювати, що історія повторюється, до Річарда Баха чи Пауло Коельйо, яких раніше ігнорував, вважаючи їх не дуже якісною літературою. Щоб тримати форму в СІЗО, бігав на прогулянках по колу, робив вправи на турніку й брусах, а в камері ночами, коли всі засинали, проходив чи пробігав до десяти кілометрів по периметру чотирьох з половиною метрів. Я розумів, що фізичні вправи зменшують ризик хвороби. У в’язниці я продовжив займатися моржуванням – раніше ми з друзями плавали в прорубі, а тепер це допомагало підтримувати здорове тіло. Продовжував ці практики і в СІЗО, і в колонії. Уявіть, як зранку засуджені шикуються на сніданок і через решітку бачать, як якийсь чоловік ходить босоніж по снігу. Це, власне, був я. 

“Залишитися в професії – мій спосіб боротьби”: про родину і журналістику

Весь час, поки Владислав перебував в ув’язненні, за нього боролася його дружина, Катерина Єсипенко. Вона брала участь в акціях на підтримку чоловіка, виступала на міжнародних майданчиках, стояла з поодиноким пікетом під Офісом президента України, змінила сферу діяльності й зараз працює в правозахисному секторі.

Дружина Владислава Катерина Єсипенко на поодинокому пікеті під ОП. Фото: Олександра Єфименко

Понад чотири роки Катерина розповідала про вас. Чи говорили ви з нею про її пережитий досвід?

Ми зараз не просто чоловік і дружина, ми з Катериною за цей час стали справжніми друзями. Деякі речі, які ми раніше не казали одне одному, – зараз відкрито й емоційно говоримо про це. Я тоді дізнався, як вона проривалася до президента, щоб урятувати мене, як виступала на Парламентській асамблеї Ради Європи так, що в депутатів Європарламенту текли сльози. Я не знаю, вона така крута… Поки я сидів, вона була в цій системі. Зараз я планую продовжувати боротися за наших політичних в’язнів, і її поради, її досвід – вони неоціненні для мене.

Після окупації Криму РФ у 2014 році ви покинули півострів. Чому ухвалили рішення повернутися туди як незалежний кореспондент? Що стало для вас особистим тригером повернутись і взятися за цю роботу?

Для мене тригером була сама окупація. Я ніколи не думав, що так гостро сприйматиму цю несправедливість. Спершу навіть думав іти до війська, намагався потрапити до мотопіхотної бригади, але зрозумів, що мій внесок може бути іншим – журналістським. Коли мої перші сюжети почали виходити на ICTV, я побачив, що ця робота справді має вагу. Тоді вирішив: залишаюсь у професії, це мій спосіб боротьби.

Ви пам’ятаєте свій перший матеріал із Криму? Про що він був і як його сприйняли?

Так, перші сюжети стосувались енергетичної блокади, коли активісти відключили світло в Криму. Потім я робив розслідування – про аптеки, які працювали в обхід санкцій, про канадський IMAX, що продавав ліцензійні фільми на окупованій території. Після цих матеріалів навіть були дипломатичні дискусії. Це давало відчуття, що робота не даремна.

Зараз ви бачите себе більше в журналістиці чи в правозахисті?

Думаю, що обидва напрями пов’язані. Я відчуваю обов’язок допомагати тим, хто досі за ґратами. Зараз хочу зосередитися на тому, щоб підтримка для політв’язнів стала більш системною. А журналістика й далі може бути важливим інструментом у цій боротьбі.

Пам’яті Костянтина Ширінга

61-річний українець Костянтин Ширінг, засуджений у Росії до 12 років за звинуваченням у “шпигунстві”, помер у колонії № 5 міста Новотроїцьк Оренбурзької області 7 лютого 2023 року. Він потребував операції на серці, однак медичної допомоги так і не отримав. Певний час Владислав Єсипенко і Костянтин Ширінг пробули разом у Сімферопольському СІЗО № 1, де й познайомилися. Владислав у неволі записав перше і єдине інтерв’ю з Костянтином і передав його для редакції “Крим.Реалії”. ZMINA публікує монолог-спогад Владислава про Костянтина Ширінга без коментарів. 

“З Костянтином ми познайомилися в Сімферопольському СІЗО. Він прибув туди після етапування з Лефортово, і хоча ми не сиділи в одній камері, мали можливість спілкуватися під час прогулянок у тих бетонних двориках, де крізь стіни можна було перекрикуватися. Так я й дізнався його історію. Костя був людиною дуже світлою і водночас сильно зламаною системою. Він мав серйозні проблеми зі здоров’ям: два інфаркти, хворе серце, вставну щелепу, яку йому зламали під час побиття. Він не міг їсти тверду їжу, і я часто ділився з ним тим, чим міг, – гречкою, ковбасою, щоб бодай якось підтримати. Він ніколи не подавав вигляду, що страждає. Навіть про тортури розповідав з іронією: мовляв, “мене під’єднували до струму за іншим сценарієм”. Він був мужнім, але не в позі героя, а радше з гіркою усмішкою. У нього залишалася сім’я, дружину теж засудили, діти лишилися без підтримки. Це трагедія, про яку боляче говорити й сьогодні.

Костя багато писав. У нього був красивий, майже літературний стиль. Він передав мені аркуші зі своєю історією – від молодості й до СІЗО. Так і з’явилося наше інтерв’ю для “Крим.Реалії” – єдине, яке він встиг дати. Для нього це була надія – бути почутим, не розчинитися в тій темряві. Я пам’ятаю його образ. Дуже він був мені схожий на полярника: високий, у джинсах, светрі, великих черевиках-угах, які передала моя дружина Катерина для нього. Статний чоловік із грецьким профілем, але вже виснажений хворобами. Він сам казав: “Дванадцять років не витримаю, п’ять-шість ще протримаюсь”. Він дуже чекав обміну, жив мрією повернутися й боротися за інших політв’язнів. Коли я дізнався про його смерть через ненадання медичної допомоги, це стало ударом. Катерина довго не хотіла казати мені, берегла мене. Тому я дізнався про його смерть значно пізніше. Фактично його вбили в неволі. Я досі вважаю, що можна було зробити більше, щоб урятувати його. Для мене Костянтин залишився прикладом гідності й сили – навіть у найтемніших обставинах”.