“Рускій мір” побудований на відмові від свободи, можливості вибору та відповідальності за ріки крові

Дата: 03 Грудня 2024 Автор: Максим Буткевич
A+ A- Підписатися

Звільнений з полону журналіст, правозахисник, співзасновник Центру прав людини ZMINA Максим Буткевич виголосив промову на закритті конференції осмислення Майданів “Гідність. Безпека. Якість”, яку організував Frontier Institute. Публікуємо основні тези з цієї промови, зокрема про те, чим відрізняється світогляд людей у системі “руского міра” і які цінності ми захищаємо, боронячи незалежність України. 

 Щоб відчути, що таке свобода, треба побути в умовах, де її майже нема

Щоб відчути, що таке свобода, треба побути в умовах, де цієї свободи майже нема. Чому майже? Тому що вона є завжди як внутрішній вимір, який треба оберігати, захищати й іноді приховувати, щоб урятувати. Я намагався, я молився, щоб його зберегти. Завдяки багатьом людям і слава Богові мені, здається, це вдалося.

Відчуття свободи, яке я маю тепер, настільки практичне, що його можна помацати. Це в найпростішому розумінні свобода вибору: від вибору, що ти хочеш пити, що ти хочеш їсти, чи ти хочеш піти праворуч або ліворуч, чи ти хочеш говорити або мовчати, які в тебе плани на день, які в тебе плани на життя, ти хочеш відповісти людині те чи інше або взагалі нічого не хочеш відповідати. Кожного з цих простих питань там просто не існує, тому що ти п’єш те, що тобі дають, якщо дають. Ти їси те, що тобі дають, якщо дають. Ти йдеш туди, куди тобі скажуть. Скажуть стояти – ти стоїш, лягти – ти лежиш, відтискатися – відтискаєшся, присідати – присідаєш. На розтяжку – на розтяжку. Голову вниз, руки вгору, удар по печінці – ти все відчуваєш, у тебе немає вибору.

Мої попередні уявлення про насильство були поверхневими. Ми всі асоціюємо його передусім з руйнацією, з тим, що можна знищити, поламати, знищити, якщо йдеться про живу істоту, про людину. Я раптом відчув, що насильство не про це. Фізичний вплив – це вже наслідок.

Насильство перетворює людську істоту на ляльку

Насильство – це передусім перетворення людини на предмет. Коли вона робить те, що ти хочеш, щоб вона зробила, і не робить того, чого ти не хочеш, щоб вона робила. Це коли ти перетворюєш людську істоту на ляльку: вона скаже те, що ти їй скажеш казати, поводитиметься так, як ти їй скажеш поводитись. Інакше, якщо вона раптом цього не робитиме, вже, як наслідок, ти маєш можливість поламати її – ментально або фізично. Це дуже просто зробити, людина набагато крихкіша, ніж ми собі можемо уявити. Ми про це знаємо, але одна річ – знати, а інша ­– відчувати це в повсякденні.

Оця дегуманізація, перетворення людини на предмет, який можна переставити, покласти, поламати, якщо він вам набриднув або дратує, – оце і є насильство, яким просякнута вся система, у якій перебувають наші ув’язнені, військовополонені, засуджені й незасуджені, наші цивільні полонені.

Ця система просякнута насильством, навіть якщо вас не б’ють. Мене не били більш ніж рік. Це був спокійний час у порівнянні з попереднім періодом, можна навіть сказати, було комфортно. Я міг читати, а з весни цього року міг навіть отримувати й писати листи. Але відчуття, що ти живеш у системі, яка побудована на насильстві, було постійним. Ти постійно очікуєш наказу, на який треба правильно відреагувати. Ти живеш у режимі, і вибору не існує. Ти розумієш, що ти не людина насправді.

Тобто ти людина лише тою мірою, якою ти зберігаєш свій внутрішній світ, внутрішній простір, тому що тебе не можуть змусити думати інакше. Можуть змусити говорити, можуть змусити мовчати, але змусити не думати й не відчувати не можуть. Зокрема, відчувати вдячність, співчуття, емпатію, яку ти придушуєш у собі, бо там вона небезпечна, але саме вона робить тебе все ще людиною.

Люди в системі “руского міра” неспроможні зрозуміти, навіщо ми боронимо власну свободу

Увечері 24 лютого 2022 року я пішов до військкомату, маючи антимілітаристські переконання і ніколи не служивши до того у війську. Я відчував, що це найправильніша річ, яку я можу зробити. 4 березня я вже був чинним офіцером, а кілька днів по тому – командиром взводу. І в мене не виникало внутрішньої суперечності стосовно того, що я антимілітарист і правозахисник і що я водночас офіцер, солдат, воїн, що я захищаю життя і для цього я беру до рук машину, спеціально придуману для того, щоб цього життя позбавляти.

Але за що я воюю, за що ми воюємо? Державний суверенітет, незалежність, Україна – це важливі й ключові для нас поняття, але вони ґрунтуються на чомусь, що відрізняє нас від них.

Перебуваючи в тій системі, спілкуючись із наглядачами й з іншими ув’язненими (в колонії ми перебували впереміш: засуджені військовополонені, ті, хто сидів за некримінальними статтями, так звані політичні, і ті, хто відбував покарання за кримінальні злочини, місцеві), я намагався зрозуміти, як вони сприймають те, що відбувається, і різниця була дуже відчутною. Я відчував атмосферу системи насильства не лише як таку, на якій побудовано полон або в’язницю, а і як таку, на якій побудовано світ, що його намагається принести із собою окупант. А весь світогляд тих, за ким я спостерігав, побудований на тому, що “ми не можемо вирішити нічого, вони все придумають за нас, не треба казати зайвого, треба поводитися так, як кажуть”. Не у в’язниці, а в житті, у державі. Тоді годуватимуть, доглядатимуть, можливо не дадуть зробити щось погане. Але боятися треба однаково.

Їхній світ побудований на конформності, на страху і, говорячи спеціалізованою мовою, на повній втраті суб’єктності. Відмова від agency, від власної ініціативи, від можливості вибору, від власної свободи – це те, на чому побудований “рускій мір”. І це те, що вони несуть зі зброєю в руках до нас, до нашої спільноти, на наші землі. За цю відмову, звісно, є певна винагорода, крім відчуття, що про тебе подбають, якщо поводишся правильно: ти належатимеш до величезної потуги, якої всі бояться. “Нас бояться, а отже поважають”, – вважають ті, з ким я спілкувався. Для декого сюрпризом було те, що повага і страх – це дуже різні, а іноді протилежні речі. Окрім того, вони неспроможні зрозуміти, навіщо такі люди, як ми, боронять власну свободу. Адже зі свободою йде ще одна неприємна для декого з моїх тамтешніх співрозмовників річ – відповідальність. Для багатьох зручніше і приємніше жити в системі, яку представляє “рускій мір”, коли відповідальність бере на себе національний лідер, а пересічний громадянин не відповідає за війну, за гори тіл і ріки крові, за знищені міста, за агресію, за ненависть, за каліцтва, за горе і за сльози. Питання про особисту відповідальність кожного було для них або безглуздим, або настільки дискомфортним, що вони намагалися його уникати.

Відповідальність і свобода – це одне й те саме. Це дві сторони однієї монети. Це сіамські близнюки. Можете докинути інші метафори, але, я думаю, зрозуміло, про що йдеться. І це відповідальність не лише за себе і свій вибір, за світ, який ми створюємо, а й за те, що ми не перетворюємо тих, хто поруч з нами, на предмети, що ми поважаємо іншу людину саме як людину, зокрема в речах, які нам не комфортні. Ми поважаємо її право говорити те, з чим ми не згодні, робити вибір, який ми не зробили б.

Іноді дуже хочеться, особливо в ситуації війни, звузити простір свободи, тому що дуже хочеться перемогти, але якщо ми це зробимо – ми програли. От саме тоді ми програли, бо тоді не зрозуміло, що ми захищаємо.

Без поваги до людини ми від ворога не відрізняємося нічим

З певного моменту мені там траплялися книжки. Першу книжку я не згадуватиму, бо це було пропагандистське барахло, дуже неякісно написане. Другою книгою був Новий Заповіт. Пізніше був Антуан де Сент-Екзюпері. Звісно, я перечитав “Маленького принца” і побачив його зовсім іншими очима. Але ще там був твір, який я читав підлітком і тоді не зрозумів, – “Лист до заручника”. Це невеличкий есей, який Екзюпері написав до свого друга, що на той момент жив на території, підконтрольній нацистській Німеччині. Письменник намагався показати, що, на його думку, відокремлює тих, хто бореться з нацизмом, від нацистів. Він написав, що це повага до Людини, і “людина” була з великої літери. Ось наріжний камінь нашої політики. Без поваги до людини ми з ними просто не відрізняємося нічим, а якщо вона є (а вона в нас є), це робить нас із ними мешканцями різних світів. Ми захищаємо свій світ, де людина означає все, а в тому, іншому світі людина просто ще один предмет, який треба і можна використовувати для досягнення якихось цілей. Мені здається, це дуже важлива фраза і дуже важливий твір, щоб не забувати, що є для нас засадничим.

Я не є типовим гуманістом, який вважає, що людина – ідеальне створіння. Людина, як відомо, посередні між янголом і демоном, між усім і нічим, про що пишуть з часів апостола Павла. У деяких ситуаціях нам треба відчути власні межі й зрозуміти, чи ми можемо їх перейти, стати вище, чи можемо піднятися над собою, тому що це наш вибір. У деяких ситуаціях треба однаково спробувати, навіть якщо це здається неможливим.

Ми, напевно, єдині живі істоти, які можуть собі це дозволити – перевершити самих себе. Уміння розв’язати суперечності, які неможливо вирішити, вміння не лише співжити, але й співчувати й взаємно збагачуватися з людьми, з якими ти не згоден, на ґрунті взаємної поваги – це те, що іноді здається неможливим. Але треба намагатися перевершити себе. І в цьому для мене полягає надія.

Нам треба берегти й поважати одне одного попри втому

Новий Заповіт я перечитав разів п’ятнадцять. Це одна з тих книжок, які читаєш незалежно від ставлення до релігії і щоразу відкриваєш щось нове. Так от, апостол Павло писав, не дослівно звісно, що ми маємо надію на те, чого не бачимо, на те, чого не маємо, тому що, коли бачиш, воно вже існує. Ми можемо зробити невидиме реальністю. Ми можемо вийти за межі себе, спроєктувати себе в майбутнє, і ця надія допоможе зберегти себе як людину. Без надії не залишається простору для вибору. Без простору вибору не залишається свободи. Без свободи ми не можемо ні співчувати одне одному, ні любити одне одного, ні творити. Ми не можемо бути людьми.

У нас є свобода, у нас є емпатія, співчуття, у нас є любов, хоча іноді ця любов проявляється в тому, що ми беремо до рук автомати. Ми зберігаємо себе як людей, ми зберігаємо все, що загрожене: те, що лишилося від послідовно зруйнованого Російською Федерацією міжнародного гуманітарного права; повагу до чужих прав і свобод; те, що лишилося від міжнародної системи безпеки; все, що зберігає в людях людське. І, коли в нас виникає спокуса відсунути вбік деякі з цих речей, щоб технічно здобути перемогу на полі бою, треба дуже добре усвідомлювати це.

Нам треба берегти цей світ. Це означає берегти й поважати одне одного, попри втому, попри виснаженість, яка дуже добре відчувається. Найгірше – те, що в когось починає зникати надія. Вона не може зникнути. Надія – це те, на чому ми тримаємось, тому що вона переплетена нероздільно з усім іншим важливим, що робить нас людьми.

Я дуже сподіваюся, що нам вдасться подолати спокуси, вдасться подолати ворога, не лише зовнішнього, і залишатися тими, ким ми є, – вільними й солідарними, співчутливими людьми у вільній країні, ставши ще вільнішими через цю жахливу трагедію, перевищивши себе. Мені дуже хочеться особисто від себе вимагати зробити все для того, щоб це стало реальністю.

Максим Буткевич, журналіст, правозахисник, співзасновник Центру прав людини ZMINA 

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter