Життя в окупації: чи впливає цей досвід на ставлення інших українців – соцопитування

Між українцями, які проживали на тимчасово окупованих територіях (ТОТ) та в зоні бойових дій, і тими, хто не має такого досвіду, невелика соціальна дистанція. Втім, люди без досвіду окупації та проживання в зоні бойових дій дещо більше дистанційовані та менш готові взаємодіяти з тими, хто такий досвід мав.

Про це свідчать результати дослідження ОПОРИ “(Ро)зʼєднані: Поляризація в українському суспільстві”.

Опитаним респондентам запропонували оцінити людину з наборами різних характеристик і досвідів, таких як конфесійна належність, участь у воєнних діях, мова спілкування, факт переміщення та споживання російського контенту.

Жодна окрема характеристика не викликала серед опитаних яскраво виражених негативних чи позитивних реакцій і не сприяла більшому дистанціюванню від описаних персонажів. Утім, якщо збігаються кілька негативних характеристик, прихильність до людини зменшується. 

Дослідження показало, що українці нейтрально ставляться до тих, хто виїхав за кордон і залишився в Україні. Українці за кордоном схильні вважати, що їхні співгромадяни, які проживають в Україні, схильні їх засуджувати, тоді як українці в Україні не мають таких емоцій щодо своїх співгромадян. 

Голова правління ОПОРИ та Глобальної мережі національних спостерігачів за виборами (GNDEM) Ольга Айвазовська зауважила, що російський народ своєю війною зробив вибір за багатьох українців і вони змушені були покинути Україну. Вона зазначила, що багато із шукачів тимчасового захисту мають почуття провини, що вони не вдома. 

Вона закликала відмовитися від позиції парламентарів, які вважають, що пасивне виборче право жінкам, які більш ніж пів року перебували за кордоном, надавати неможливо, наводячи аргументацію, що “вони порушили ценз осілості і не можуть більше балотуватися до парламенту або на президентську посаду, тому що вони не страждали своїм народом”.

“Найбільша помилка для цієї держави – це свідомо втрачати людей і міряти біль, який ми пережили тут в Україні або за кордоном”, – прокоментувала Ольга Айвазовська. 

Заступниця голови Верховної Ради Олена Кондратюк повідомила, що, спілкуючись із багатьма українками за кордоном, вона помітила, що в них неймовірне почуття гідності та патріотизму, що може стати об’єднавчим фактором українців.

Вона розповіла, що наразі в українок за кордоном виникають сумніви, чи обміняти дійсну безпеку на освіту своїх дітей.

“Діти за кордоном можуть здобувати кращу освіту – як шкільну, так і університетську, ніж в Україні. Це треба визнати. Особливо це стосується 16–17 років, абітурієнтів, особливо хлопців”, – прокоментувала вона. 

Найкраще ставлення до тих, хто служить в армії та відмовився від російського контенту, найгірше – до тих, хто ухиляється від служби та споживає російський інформаційний продукт. 

Помітно гірше опитані ставляться до людини, яка не розірвала звʼязків з російським інформаційним простором (незалежно від того, що саме вона дивиться: російські новини, розважальний контент чи російську опозицію) та ухиляється від військової служби. Її оцінюють значно гірше, ніж тих, хто має чітко виражену україноцентричну позицію. 

Соціальна дистанція між військовими й цивільними невелика, однак військові та їхні родини більш дистанційовані щодо цивільних. Неприязнь цих груп одна до одної також незначна, однак серед військових та їхніх родин неприязнь до цивільних трохи вища.

Після презентації результатів опитування в Києві, відбулось обговорення його результатів у форматі Chatham House і . Колишній військовий та правозахисник, який пережив поранення, наголосив на передбаченні в законодавстві можливості демобілізації для військових. Він назвав систему мобілізації несправедливою, адже цивільні закривають питання донатом, коли захочуть і в тому розмірі, який самі вирішать, тоді як значна частина військовослужбовців щодня ризикує своїм життям і вже потребує відпочинку. 

Між російськомовними та українськомовними соціальна дистанція незначна, тобто вони готові взаємодіяти одне з одним. Утім, українськомовні дещо більш дистанційовані щодо російськомовних. Вони схильні відповідати, що російськомовні не заслуговують на довіру. А російськомовні скептичні щодо того, щоб дружити з тими, хто розмовляє переважно українською.

Представники ПЦУ та УГКЦ помітно соціально дистанційовані від представників УПЦ МП (тобто менш готові з ними взаємодіяти), а останні декларують краще ставлення до ПЦУ і греко-католиків. Неприязнь також помітно вища серед ПЦУ й греко-католиків стосовно УПЦ МП, ніж серед останніх щодо парафіян ПЦУ й УГКЦ.

Під час обговорення запрошені експерти наголосили, що одним зі способів запобігти зростанню дистанції між різними групами є створення та підтримка образу метагрупи – тобто постійне нагадування, що всі ми перш за все є громадянами України, і це обʼєднує нас попри різні досвіди, соціальні ролі, погляди тощо. Проте, як зазначають учасники саміту, робота з формування української ідентичності сьогодні не є достатньо послідовною.

Учасники обговорення вказали, що наразі національна ідентичність тісно повʼязана з релігійністю, а релігія відіграє загальну національно-мобілізуючу роль в період війни. Тож участь церкви як інституції залишається важливою, зокрема у питаннях формування цілісної української ідентичності.

Інший спосіб запобігти зростанню рівня поляризації – це діалог та взаємодія між різними групами суспільства. Учасники саміту вказували, що конфліктів та обговорень суперечливих питань не потрібно боятися. Навпаки, діалог є основою демократичного устрою та найкращим шляхом до взаєморозуміння, що дозволяє людям з різних соціальних груп зрозуміти виклики та погляди одне одного. 

ОПОРА зазначає, що спілкування і спільна діяльність дозволять людям із різними досвідами знайти точки дотику, що сприятиме обміну думками та запобігатиме стереотипному мисленню. Важливо, що такий діалог має відбуватися як на вертикальному (суспільство – державні структури), так і на горизонтальному (різні суспільні групи між собою) рівнях. Діалог має включати не лише громадян, які мешкають на підконтрольних уряду України територіях, а й тих, хто перебуває за кордоном і в окупації. 

Практичний вияв такого діалогу, на нашу думку, передбачає формування повноцінних стратегічних комунікацій держави й громадського сектору з суспільством загалом та різними групами зокрема. Також він має передбачати створення платформ для комунікації та спільних обговорень важливих суспільних питань між групами з різними досвідами та викликами. Водночас ці діалоги мають враховувати безпекові виклики для людей, що перебувають на тимчасово окупованих територіях України. 

Серед інших пропозицій учасників саміту були більш прицільна робота зі сферою культури (зокрема обʼєднавчою роллю національних свят), формування культури поваги до військовослужбовців, ветеранів та вшанування памʼяті загиблих.

Зростання розбіжностей між різними групами громадян через дезінформаційні й інші гібридні кампанії ворога – це серйозна загроза для суспільної згуртованості. Зараз рівень довіри до владних інституцій в Україні знижується, тому проактивний діалог влади та суспільства разом із комунікацією чутливих тем важливі для збереження національної єдності й інформаційної безпеки України.

Учасники саміту відзначають, що українське суспільство менш спроможне мислити критично через виснаження. Війна загострює відчуття несправедливості, тому зростає запит на відвертість і двосторонній діалог влади з суспільством. Держава має взяти на себе відповідальність за комунікацію на чутливі теми для суспільства загалом та окремих його груп (військовослужбовці, ВПО, українці за кордоном тощо) зокрема. Серед найскладніших питань, які потребують лідерства з боку влади, є ціна перемоги, боротьба з корупцією, мобілізація та демобілізація, повернення українців з-за кордону, реінтеграція ветеранів, підвищення податків, проведення реформ тощо. 

Учасники також звертають увагу на необхідність публічного взяття відповідальності посадовцями чи інституціями за конкретні теми й розвʼязання проблем. Зважаючи на обмежені ресурси в умовах війни, держава повинна чесно комунікувати про обсяги й терміни підтримки, яку вона готова надавати різним групам населення, не формуючи завищених очікувань. У протилежному випадку виникає недовіра до державних інституцій, що посилює ризик внутрішніх конфліктів.

Українці вміють створювати неформальні паралельні інститути, які підсилюють державу. Громадські організації можуть бути залучені у розв’язання певних проблем чи конфліктів у суспільстві, напрацювання законодавчих змін, комунікаційних стратегій чи необхідних обговорень, але третій сектор не здатний замінити державу і також потребує готовності влади до діалогу. Водночас, як вказували учасники попереднього саміту, громадянське суспільство може зосередитися на підтримці держави й за допомогою прямої роботи в органах влади — наразі Україна гостро потребує кваліфікованих кадрів в усіх сферах державного управління.

Українців обʼєднують безпека, запит на соціальні стандарти та реформи, бажання справедливості та антикорупція. Ці теми можуть бути використані для вирішення нинішніх та недопущення майбутніх конфліктів, а також для зміцнення суспільної стійкості.

Одна із правозахисниць під час обговорення вказала, що деякі громадяни повертаються на ТОТ і через необхідність залагодити власні справи – продати майно, возз’єднатися з родиною тощо.У такому випадку вони можуть опинитися в полі зору окупаційної влади як потенційні “українські агенти”, що збільшує ймовірність арешту та застосування насильства до них.

Учасники обговорення переконані, що Україна має зробити все можливе, щоб подбати про безпеку своїх громадян, які повертаються на ТОТ. Для них потрібно розробити чіткі безпекові інструкції та правила поведінки, аби вони могли зберегти своє життя та здоров’я в окупації. 

Також Україна має виробити чіткі та прозорі безпекові політики для українців, які постійно мешкають в окупації: як поводитися під час організованих Росією незаконних виборів і референдумів; що робити, коли, зокрема, окупаційна “влада” відбирає майно та змушує брати російський паспорт . Україна має донести: для неї є пріоритетом, щоб її громадяни вижили та дочекалися звільнення. 

Водночас питання безпеки для українців, переміщених з ТОТ, насамперед полягає у забезпеченні базових потреб, зокрема житлових. Це має підштовхнути державу, з одного боку, шукати додаткові ресурси на підтримку ВПО, а з іншого – відверто говорити про фінансову підтримку цих людей, щоб вони розуміли, скільки у них є часу, аби облаштуватися на новому місці й далі жити без фінансової допомоги. 

Головним напрямком національної політики щодо українців на ТОТ має стати чітка системна комунікація. Мешканці цих регіонів мають розуміти, що держава розуміє ситуацію, в якій вони опинилися, та готова надавати їм усю можливу підтримку. 

Також інформаційна політика щодо ТОТ має обов’язково враховувати, що люди в окупації майже не мають доступу до об’єктивної інформації. У таких умовах важливо, щоб влада країни говорила єдиним голосом і не допускала різнотлумачень, коли один посадовець рекомендує брати російські паспорти, щоб вижити в умовах тотального тиску, а інший каже, що цього робити не потрібно.

Ворожа пропаганда системно посилює страхи місцевого населення й наполягає, що Україна вважає жителів ТОТ зрадниками й у випадку звільнення окупованих територій увʼязнить усіх їхніх мешканців. Натомість Україна повинна активно комунікувати з мешканцями ТОТ про те, що життя в окупації не є злочином і ніяким чином каратися не буде. 

При цьому необхідне законодавче регулювання, яке не дозволятиме двояких трактувань щодо людей, які залишилися на ТОТ, та враховуватиме ситуацію повномасштабного вторгнення. Правозахисники наголошують, що визначення колабораціонізму в Кримінальному кодексі України сформульоване нечітко, а суди не вивчають і не враховують мотиви звинувачених у цьому злочині. У результаті під вартою опиняються люди, які співпрацювали з окупантами не через проросійські погляди, а через необхідність вижити.

Врешті, як вказують учасники обговорення, для поляризації українців російська пропаганда може використовувати й проблеми, що виникають у процесі інтеграції ВПО в нових громадах. Мета РФ проста – щоб у громадян, які виїхали з ТОТ, не залишилося інших варіантів, крім як повернутися в окупацію. Саме тому важливо, щоб приймаючі громади відчували важливість своєї допомоги та не сприймали ВПО як чужинців. Основним механізмом для уникнення розколу між цими групами має стати налагодження діалогу.

Опитування виконав Київський міжнародний інститут соціології з 11 до 30 вересня 2024 року, провівши 2 055 онлайн-інтерв’ю, з яких 1 855 – з українцями, що перебувають на територіях, підконтрольних уряду України, а 200 – з громадянами, які з початком повномасштабного вторгнення Росії виїхали за кордон.