Реєстрація замість прописки: шило на мило

Близько двох мільйонів мешканців Києва, за приблизними оцінками, не мають столичної реєстрації. Хто не “прописався” вдома чи деінде, жартома себе величають “безхатьками”. Усі ці люди навчаються, працюють, орендують житло, оплачують комунальні послуги. От тільки лікуватися вони змушені у приватних клініках, де в них не питають штамп про реєстрацію.

Вони не можуть нормально займатися бізнесом, тому що підприємницькі справи і стосунки з податковою треба влаштовувати за місцем штампу у паспорті. Вони не можуть зареєструвати свій автомобіль, отримувати соціальні послуги, ба навіть проголосувати на виборах там, де вони живуть.

Масштаби проблеми із реєстрацією вражають: вона стосується кожного третього українця. Згідно із соціологічним дослідженням “Чи можуть мешканці України реалізувати право на вільне пересування?”, проведеним громадською організацією “Територія успіху“, у 37% українських громадян місце фактичного проживання не збігається з місцем реєстрації.

Держава стежить за вами

17 травня Верховна Рада прийняла зміни до деяких законів щодо реєстрації місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні. Як розповів “Українській правді”автор законопроекту народний депутат Володимир Олійник, українцям немає чого боятися, бо принципово нічого не змінюється. Приміром, якщо людина має реєстрацію в Полтаві, а приїхала працювати у Київ, то це її право.

З цим погоджується і Михайло Каменєв, експерт “Фундації регіональних ініціатив“: “У нас немає реальної відповідальності за те, що місце фактичного проживання не збігається із місцем реєстрації. Я не знаю випадків, коли, як у Москві, “відправляли б” додому. Власне, закон і не зобов’язаний вказувати, що ви можете працювати в Києві, офіційно “проживаючи” в іншому місті. Це право ви й так маєте – право на вільне пересування”.

З іншого боку, на думку Каменєва, нові зміни дещо лібералізують існуюче законодавство: “Реєструватися впродовж семи днів ви і раніше повинні були. Зараз цей термін навіть збільшили – до десяти днів”.

Не так оптимістично до нових змін ставиться Віктор Тимощук, заступник голови правління Центру політико-правових реформ. За його словами, в новому законі з’явилися дві ключові новації. По-перше, на рівень закону піднято деякі вимоги щодо процедури реєстрації місця проживання. Наприклад, якщо раніше закон вимагав від особи лише паспорт, квитанцію про сплату держмита і так званий талон зняття з реєстрації, то тепер додали ті речі, які де-факто завжди вимагали органи реєстрації. Це військовий квиток (від чоловіків) і документ-підтвердження права на житло.

А на практиці документів можуть попросити іще більше.

“Якщо ви зайдете в будь-який паспортний стіл, то побачите, що вимагаються також права водія, ідентифікаційний код плюс копії всіх документів. Це створює додаткові обтяження. Тому елементарна процедура реєстрації місця проживання для багатьох людей стає серйозною перешкодою”, – переконаний Віктор Тимощук.

Однак найбільшою небезпекою в цьому законі експерт називає те, що вводиться реєстр обліку місця проживання. Міграційна служба, яка підпорядковується МВС, матиме велику базу даних про всіх громадян України. Крім тої інформації, яка вже є у МВС, відомству також передається база даних від ЦВК з державного реєстру виборців та база даних з податкової служби по фізичних особах-платниках податку.

“Мене ця норма бентежить найбільше, тому що тепер орган, який, на мій погляд, не дуже спроможний забезпечити безпеку цієї бази даних, буде володіти інформацією про всіх громадян України та іноземців, які перебувають в Україні. МВС зможе дізнатися, де ви жили вчора, десять років тому, де ви перебуваєте зараз. А це справді серйозний ризик, особливо коли в державі є авторитарні тенденції”, – переконаний Віктор Тимощук.

15 мільйонів “безправних”

Якою б обтяжливою не була ця процедура, а без реєстрації громадянину важко обійтися. Згідно із чинним законодавством, існує перелік документів, які подаються до різних органів виконавчої влади, соціального захисту, медичних закладів та освіти виключно з паспортом, де обов’язково має бути відмітка про місце проживання або перебування. До них, зокрема, належить реєстрація народження дитини, укладання шлюбу, оформлення свідоцтва про смерть, оформлення будь-яких документів у нотаріуса, оформлення пенсії, субсидій, соціальних виплат, отримання пільг, оформлення дитини до школи чи дитячого садка.

Щоб зробити деякі необхідні документи за місцем реєстрації, мільйонам людей потрібно їхати в “своє” місто чи село. А потім постійно повертатися туди для підтвердження свого “статусу”.

Не менш важливо, що більшість соціальних послуг, які отримують громадяни, прив’язані до певної місцевості й залежать від місця реєстрації.

Тому, якщо звернутися до даних уже згаданого дослідження, виходить, що третина українців позбавлені можливості за фактичним місцем проживання обрати лікаря, отримати соціальну допомогу, оформити пенсію чи статус матері-одиначки, звернутися до суду чи отримати закордонний паспорт у тому місці, де людині зручно.

Важливий момент серед усього цього – це отримання медичних послуг. Лікарняний лист у будь-якій державній поліклініці вам не видадуть, якщо ви “не прописані” за цим медичним закладом.

“У жодному документі ви не знайдете такий рядок, що людина не може отримати допомогу не за місцем реєстрації. Водночас, коли людина звертається до будь-якого медичного закладу, від неї вимагається купа довідок. Уявіть собі, що людина прийшла з температурою 38, а її посилають принести довідку про те, що вона дійсно проживає на даній території”, – коментує Інга Дуднік, голова правління громадської організації “Територія успіху”.

На практиці ж медичну допомогу не за місцем реєстрації отримати може кожен, але тільки після сплати благодійного внеску. Варто наголосити – добровільного благодійного внеску. Сума визначається залежно від “амбіцій” медичного закладу. Хоча офіційно це не є платою за те, що людина отримує медичну допомогу не за місцем проживання.

“Адміністрація лікувального закладу не має права брати з вас гроші на підставі того, що ви не зареєстровані за цим місцем проживання, – пояснює Дуднік. – У такому разі має діяти наступний механізм. Ви пишете заяву на ім’я головного лікаря, що хочете обслуговуватися в цій лікарні. Максимум, що з вас можуть затребувати: довідку з ЖЕКу про те, що ви мешкаєте на цій території абощо”.

Країна довідок

Країна папірців: Щоб сплатити 85 копійок за реєстрацію, треба витратити півдня… Фото 4vlada.com

Як таку “прописку” скасували 10 років тому. У 2001 році Конституційний Суд України винісрішення про те, що інститут прописки суперечить основоположним конституційним правам громадян, які гарантують свободу пересування і вибору місця проживання.

Тож радянського зразка “інститут прописки” мав би відійти у вічність… Однак майже 63 % українського населення, згідно із згаданим соціологічним дослідженням, не відчули різниці із заміною процедури “прописки” на “реєстрацію”.

На відміну від прописки, яка давала майнове право на житло, реєстрація має вказувати всього-на-всього на фактичне місце проживання, а не дозвіл розпоряджатися майном. Однак ототожнення понять “прописка” і “реєстрація”, яке має місце і досі, створює безліч проблем, у першу чергу, на побутовому рівні.

Класика жанру – небажання батьків чоловіка “прописати” свою невістку з остраху, що та у разі розлучення відсудить безцінні “квадратні метри”.

Як зауважує Віктор Тимощук, у разі спрощення системи реєстрації виграли б і “корінні” кияни: “Якби всі, хто перебуває у столиці в напівлегальному статусі, могли легко легалізуватися, тоді б місто Київ з державного бюджету отримувало б додатково більше грошей для цих додаткових двох мільйонів громадян. Тоді б на школи, медицину, дитсадки держава повинна була б виділяти Києву більше, згідно із соціальними стандартами, бо державне фінансування має бути прив’язане до кількості мешканців. На жаль, цементуючи цю дозвільну систему, ми тільки погіршуємо все, права киян в тому числі“.

У тому, щоб вести облік громадян на державному рівні, є логіка. Без цього важко було б планувати бюджет та розраховувати витрати на охорону здоров’я чи субсидії для того чи іншого населеного пункту. Однак у країнах Європи реєстрація має повідомний характер. Тобто, змінюючи місце проживання, людині достатньо просто повідомити про це у відповідні органи, що, власне, вони і зобов’язані зафіксувати.

“У демократичних країнах держава вірить громадянину, коли він каже, що проживає за певною адресою. Людина не зобов’язана надавати жодних документів, що вона дійсно там проживає“, – каже Віктор Тимощук. Натомість в Україні, за його словами, досі де-факто існує дозвільний порядок реєстрації місця проживання, а не повідомний.

Варто також взяти до уваги, що у всіх демократичних країнах функцію реєстрації місця проживання виконують органи місцевого самоврядування. В Україні ж це і надалі залишається компетенцією МВС (тепер – в особі міграційної служби).

Водночас за порушення порядку реєстрації в Україні передбачена адміністративна відповідальність – штраф від 17 до 51 гривні. Для органів МВС це спосіб трохи підзаробити і поправити свої бюджети, тому вони радо вишукують будь-які подібні порушення.

Виходить, що ті зручні умови, які створені державою для контролю за громадянином в українській “реєстраційній схемі”, спричиняють купу незручностей для самих громадян. “Найсмішніший момент – це держмито, – говорить Віктор Тимощук. – Воно складає аж 85 копійок за реєстрацію місця проживання. Але людина має потратити півдня, щоб знайти той банк і заплатити по вказаних реквізитах, і з тією квитанцією прийти назад. Притому зрозуміло, що такі витрати не покривають нічого”.

На думку експерта, така система по духу є радянською: “Головне звинувачення тут може бути до уряду – і теперішнього, і попередніх, – що вони цю систему не реформують і виходять з концепції, що всі громадяни – це потенційні злочинці, і треба тримати руку на пульсі, де вони перебувають”.

Ірина Виртосу, Тетяна Печончик, Центр інформації про права людини, спеціально для УП.Життя