Суди в Україні підходять до розгляду справ щодо воєнних злочинів росіян здебільшого формально: чим це загрожує?

Дата: 13 Липня 2023
A+ A- Підписатися

Упродовж 2022-го та початку 2023 року монітори Медійної ініціативи за права людини відвідали два десятки судів щодо воєнних злочинів, кваліфікованих за статтею 438 Кримінального кодексу України, тобто “Порушення законів та звичаїв війни”. Вони кажуть про формальний розгляд цих справ, що може надалі призвести до того, що вироки у них не визнаватимуть у світі через порушення права на справедливий суд щодо обвинувачених. 

Про це йдеться у дослідженні МІПЛ.

Суд щодо двох російських військових Олександра Іванова та Олександра Бобикіна. Фото: AP

До повномасштабного вторгнення Росії в Україні суди вже розглядали справи за статтею 438 ККУ, втім, вироки ухвалювали повільно, а судової практики застосування міжнародного права не було.Так, з 2019-го по 2022-й винесли всього два таких вироки.

Водночас станом на 13 липня поточного року прокуратура зареєструвала вже понад 97 тисяч фактів за статтею 438 ККУ. 

Автори звіту не вивчали слідство у справах, а зосередили увагу саме на судовому процесі, захисті обвинувачених, а також дотриманні одного з головних конституційних принципів — принципу змагальності. Усе це потрібно, аби рішення судів національної юрисдикції визнавали не лише в Україні.

“Лише це демонструватиме спроможність національної судової системи впоратися з навантаженням, яке лягає на її плечі у вигляді складних кейсів міжнародних злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту”, – кажуть правозахисники. 

Серед проблем, які виокремили дослідники, закритість судових процесів від громадськості та медіа, а одна з причин цього – штучні перешкоди з боку суддів. Так, наприклад, ті дозволяли заходити до зали лише після прочитання та підпису “пам’ятки для працівників медіа”">і , у телефонному режимі роздавалиі дозволи на захід до зали, або ж забороняли вхід, аргументуючи це коронавірусними обмеженнями">і

Ще одною проблемою стало надмірне навантаження судів. Так, МІПЛ дослідила навантаження 25 українських судів, які розглядають справи за статтями 438 та 437 ККУ, й загалом у кожному з них було близько тисячі кримінальних проваджень на розгляді, з яких воєнних злочинів стосувались одиниці.

Наприклад, у Шевченківському районному суді Києва на момент проведення дослідження на розгляді було 2946 кримінальних справ, з яких 8 — за обвинуваченням у “порушенні законів та звичаїв війн”. В Дарницькому районному суді Києва розглядали 3072 кримінальних проваджень, а за тією ж статтею винесли лише один вирок. 

Проблемою є й швидкість ухвалення вироків, а правозахисники говорять про неї від моменту ухвалення торік вироку російському військовому Вадиму Шишимаріну, який став першим таким в Україні. Шишимарін отримав вирок усього за чотири засідання. 

Ще менше засідань знадобилось, щоб засудити двох російських військових  Олександра Іванова та Олександра Бобикіна, які обстріляли цивільну інфраструктуру на Харківщині. Вони отримали вирок за три засідання, два з яких стосувались обрання запобіжного заходу та призначення обвинувального акта до розгляду. 

Схожа ситуація й з льотчиком Максимом Криштопою, який торік разом з іншими полоненими навіть давав пресконференцію у Києві. Дзержинський районний суд Харкова призначив до розгляду його справу 24 лютого цього року, а вже 2 березня виніс вирок.

Дослідники припускають, що така швидка робота судів — спроба задовольнити суспільний запит на справедливість. Втім, саме це створює проблему формального розгляду.

Вадим Шишимарін. Фото: Reuters

Усі підозрювані мають право на захист адвоката з Центру безоплатної правової допомоги, однак самі вони у розмовах з дослідниками називали своїх підзахисних “орками”, мали сумніви щодо того, що ті є людьми, а також жалілись на те, як після участі у процесах працювати далі. 

“Ви мене не знімайте, я не хочу світитися в цій справі, і так соромно”, – ділився переживаннями один із захисників перед розглядом справи дев’ятьох російських військових, кожен із яких отримав понад десять років ув’язнення.

Дослідники наголошують, що не звертали б уваги на таку позицію захисників, якби адвокати активно захищали обвинувачених, тим самим дотримуючись принципу змагальності, закріпленому у Конституції, та виконуючи вимоги Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод й Женевської конвенціїі . Однак, під час підготовчого засідання лише в 1 з 10 справ захисники мали хоч якісь заперечення проти призначення обвинувального акта до розгляду і вказували на його недоліки.

“У решті випадків адвокати погоджувалися з прокурором на першому етапі розгляду. Під час розгляду по суті більшість клопотань прокурорів адвокати залишали на розгляд суду і не висловлювали заперечень… Якщо робота адвокатів не відповідає найвищим стандартам професії, страждає справедливість судового процесу — адже захист не опонує обвинуваченню так, як це мало б бути. Тобто ніхто прокурору не опонує і не спростовує його докази. Тоді довіри до суду не буде, його рішення можуть визнати несправедливим, а державу звинуватити в порушенні права на справедливий суд”, – пояснюють автори звіту. 

У більшості проаналізованих справ, як констатують правозахисники, суддя виступав лише слухачем сторони обвинувачення й не мав змоги оцінити якісні аргументи сторони захисту. 

Ще однією проблемою стала непереконлива процедура спеціального досудового розслідування та розгляду справи за відсутності підозрюваного або обвинуваченого, бо так і не зрозуміло, чи знали підозрювані про те, що їх взагалі судять.  В Україні належним вважають повідомлення через “Урядовий кур’єр”, втім правозахисники наводять як приклад розгляд справи MH-17 у Гаазі, де повідомлення надсилала сторона обвинувачення, а не суд.

Так, одному обвинуваченому у справі повідомлення вручили офіційно через органи влади Росії, а іншим повідомлення надсилали неофіційними каналами, наприклад, через “ВКонтакте”, листи в месенджерах, телефонні дзвінки, після яких проводили експертизу голосу.

Окрім проблем з винесенням вироків, існує й проблема з їх виконанням. Якщо обвинувачений переховується за кордоном, то задіюють міжнародне співробітництво, втім, очевидно, що Росія не екстрадуватиме в Україну своїх громадян та не розпочинатиме кримінальні провадження проти них.

Допомогти покарати винних може прийнята в травні 2023 року Конвенція про міжнародне співробітництво в розслідуванні та переслідуванні за злочин геноциду, злочини проти людяності, воєнні злочини та інші міжнародні злочини. Наразі, за інформацією МІПЛ, триває підготовка до ратифікації цієї конвенції Верховною Радою.

Документ передбачає, що судам, органам досудового розслідування і прокуратурі нададуть міжнародну правову допомогу під час збору доказів. А також можливість екстрадиції та передачі підозрюваних чи засуджених за воєнні злочини, які переховуються за кордоном.

Втім, якщо українські суди не дотримуватимуться права на справедливий суд, то обвинувачені доводитимуть, що Україна порушує вимоги за процедурою спеціального слідства та розгляду. 

Нагадаємо, що раніше ZMINA розповідала про щонайменше 25 російських військовослужбовців, вже засуджених за воєнні злочини в Україні. 

Фотографія обкладинки: AFP

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter