Євреї у Києві: дискримінаційна політика, Бабин Яр та примусові роботи
Традиційно щороку 29–30 вересня в Україні та світі згадують один із найбільших масових розстрілів євреїв в окупованій нацистами Європі, що 81 рік тому відбувся у Києві, а саме – в Бабиному Яру. Нацисти продовжували чинити масові вбивства на цьому місці аж до звільнення Києва радянськими військами у 1943 році.
Про особливості життя єврейської громади у Києві, дискримінаційну та ксенофобну політику Російської імперії, а зрештою і трагедію Бабиного Яру, розповідає на інтерактивних екскурсіях Iwalk студентка Києво-Могилянської академії Катерина Осипчук.
ZMINA відвідала ці екскурсії й до дня пам’яті трагедії Бабиного Яру переповідаємо основні факти та деталі. Зокрема про те, як єврейській дівчинці-підлітку вдалося врятуватися під час масового розстрілу і як вона повернулася у рідний двір.
Одна з інсталяцій Меморіального центру Голокосту “Бабин Яр”. Фото: КМДАЄврейські виміри довоєнного Києва
Єврейська громада на теренах Київщини розвивалася ще з 10 століття, а наприкінці 18-го стала однією з найбільших в Україні. Саме тоді російські купці звернулися до царя з проханням обмежити єврейських купців, щоб зробити меншою конкуренцію. Внаслідок цього у 1791 році формується так звана межа осілості євреїв.
Відтоді їм можна було селитися в окремих маленьких містах або у визначених районах великих міст. Так, наприклад, у Києві євреям не дозволялося селитися у центрі міста, а можна було лише на Подолі.
Поділ – це низинна частина історичного центру Києва, де здавна жили ремісники та річковики. Відтак, наприкінці 18 століття євреї становили третину жителів міста і проживали переважно на Подолі. Межа осілості існувала до 1917 року і була виразним прикладом дискримінації за ознакою етнічної приналежності.
Результатом такої антисемітської політики Російської імперії стала низка погромів, зокрема у 1882-му та 1905 році. Через погроми значна кількість євреїв була змушена покинути місто.
Однак до Другої світової війни Поділ залишався одним з найбільш мультикультурних районів Києва. Тут у сусідніх квартирах мешкали люди різного етнічного та релігійного походження, які постійно зустрічалися на Контрактовому ярмарку, обмінювалися рецептами та ходили до святих місць.
Катерина Осипчук. Фото: Яна Радченко / ZMINAЯк зазначає Катерина Осипчук, яка проводить інтерактивні екскурсії Iwalk, у міжвоєнний час існувала певна культура подільських двориків.
“Зокрема, це був особливий простір для дітей, які гралися разом у своєму дворі. Очевидці згадували, що мандрівка до іншого двору та ігри з незнайомими дітьми, відчувалися, наче поїздка за кордон. У своєму домі – своя, рідна спільнота, але приємно було відчути щось нове”, – розповідає вона.
Але історія внесла свої корективи: все змінилося, коли почалася Друга світова війна. Період окупації Києва розпочався 19 вересня 1941 року.
Дівчинка, що врятувалася з Бабиного Яру
28 вересня по місту розвісили оголошення, у яких було наказано всім євреям зібратися на перехресті вулиць Мельникова і Дегтярівської. Вони мали взяти з собою цінні речі, одяг та документи. Наступного дня десятки тисяч людей зібралися там і до останнього не розуміли, для чого їх там зібрали. Територія була огороджена колючим дротом. Євреїв гнали на розстріл у Бабин Яр.
Тільки за два дні – 29-го та 30 вересня німці вбили 33 771 людину. Достеменно відомо лише про 29 вцілілих. Одна з них – Діна Левіна, киянка єврейського походження, яка жила в одному з подільських двориків.
Памʼятна табличка біля будинку Діни Левіної на Подолі. Фото: Яна Радченко / ZMINAДіна Рувінська народилася в Києві. З часом взяла прізвище матері – Левіна. Проживала на вулиці Щекавицькій 43/45, у квартирі 22. Дівчинка навчалася у київській школі №157 і до війни встигла закінчити 6 класів.
Подільська спільнота, у спогадах дівчинки, була дуже дружною. У дворі була сцена, де часто відбувалися виступи. До будівництва Дніпровської електростанції та водосховищ Дніпро дуже розливався, тому у дворі знаходився човен, аби за настання повені люди могли дістатися до гастронома за продуктами.
22 червня 1941 року місто почали бомбардувати, стали будувати бомбосховища. Евакуюватися родина Діни не могла.
Коли німці захопили місто, дівчинці та її матері, як і іншим євреям, наказали прибути 29 вересня до Бабиного Яру. Вони взяли з собою родинні фотографії, оскільки дуже цінували їх. Однак світлини не збереглися.
До себе Діну забрала сусідка Катерина Щур, у якої дівчинка пробула кілька днів. Сусіди запропонували їй їжу та одяг, але попросили покинути подільський двір, через небезпеку.
Пізніше Діна також деякий час мешкала у квартирі матері своєї шкільної подруги, а потім пішла до дитячого будинку в Пущі, де перебувала за прізвищем Пилипенко. Коли дитбудинок розпустили, Діна ходила у села поблизу Києва й пропонувала свою допомогу по господарству.
Діна Левіна. Фото: “Камені спотикання”Згодом окупанти почали закликати киян їхати на заробітки до Німеччини. Як розповідає гід, на місці Національної академії образотворчого мистецтва під час окупації Київщини була біржа праці, а пізніше – центр примусової реєстрації населення. Спочатку людей заохочували реєструватися там та влаштовуватися на роботу. А коли “добровольці” закінчилися, німецька влада змушувала людей ставати на облік.
Так німці хотіли порахувати працездатне населення. Вивезення жителів Київщини та Києва на примусові роботи почалося навесні 1942 року. Тоді в усіх оголошеннях, пресі, кіно та на виставках цей процес зображувався як винагорода та “звільнення від більшовицького гніту”.
Восени проводився перепис населення. Згідно з його результатами, чисельність містян зменшилася вдвічі у порівнянні з довоєнним часом.
Найчисельнішою групою тих, які залишилися, були підлітки. Це було повʼязано з евакуацією, мобілізацією та репресивними діями німецьких спецслужб. Під час Другої світової війни німці вивезли на примусові роботи з території України за різними підрахунками від 1 мільйона 177 тисяч до 2 мільйонів 400 тисяч людей. З самого Києва – близько 50 тисяч.
Так, нацисти влаштовували облави, забираючи людей до Німеччини. Серед них опинилася й Діна. На польсько-німецькому кордоні дівчині вдалося втекти. Вона стала ходити по польських селах, шукаючи підробіток.
Згодом дівчина змогла повернутися до Києва, але свою кімнату, у якій мешкала до війни, так і не отримала.
Життя остарбайтерів у трудових таборах та повернення додому
Однак були й ті кияни, яких окупанти все ж вислали до Німеччини. Примітно, що німці у своїй пропаганді часто використовували евфемізми. Наприклад, вони називали людей, яких вивозили на примусові роботи не “zwangsarbeiter” (примусові працівники), а “ostarbeiter” (працівники зі Сходу). Так вони намагалися продемонструвати свою благородну мету – “порятунок” жителів східних регіонів від більшовиків та надання їм “гідних” умов праці.
Попри обіцянки німецької нацистської влади щодо гарних умов утримання остарбайтерів та гідної оплати праці, насправді примусові працівники жили у трудових таборах – одноповерхових дерев’яних бараках. В одній кімнаті проживали від 12 до 36 людей. Їжі, санітарно-гігієнічних засобів та одягу не вистачало. Через те, що не було чистої постільної білизни та змінного одягу, серед працівників стали поширюватися різні заразні хвороби.
Як зазначає Катерина Осипчук, єдиним зв’язком з домом чи друзями була пошта. Існували певні правила листування: тексти мали бути короткими та без негативних подробиць.
Лист Ольги Кепши. Фото: Державний архів Київської області“Листи перевіряли тричі: у Німеччині, в Україні та перед видачею отримувачу. Якщо там була якась небажана інформація, її замальовували чорною густою фарбою або взагалі вилучали лист. Тому остарбайтери придумували шифри, у яких завуальовували послання для рідних”, – розповіла екскурсоводка.
Після звільнення примусових працівників радянською армією чи військами союзників їхня дорога додому могла тривати понад пів року. Вони мали пройти процедуру репатріації та довгі перевірки. Була також заборона на в’їзд до великих міст – Києва, Москви та Ленінграда.
До людей, які поверталися з примусових робіт, часто ставилися негативно – як до колаборантів чи зрадників. І аж до 1980-х років у різних анкетах – під час вступу до навчальних закладів чи працевлаштуванні – треба було вказувати свою роль у війні.
