Обшукували будинок та погрожували розстріляти: як “Полтава”, “Сєвєр” і “Чечен” чинили воєнні злочини в окупованій Кочубеївці

У березні російські війська захопили Кочубеївку, що на Херсонщині. З перших днів почали забирати у місцевих машини, бити людей без причини та вимагати інтиму від жінок. Місцеві жителі запамʼятали позивні окупантів та особливі прикмети, а також поділилися подробицями знущань над цивільним населенням.

Про це повідомили місцеві жителі Людмила та Володимир Шинкарчуки в інтервʼю Медійній ініціативі за права людини.

Людмила та Володимир Шинкарчуки. Фото: Медійна ініціатива за права людини

Кочубеївська громада на півночі Херсонщини – одна з найменших в Україні. До 24 лютого там жили до трьох тисяч осіб в 14 населених пунктах. Виїхати звідти зараз можна через Кривий Ріг – 55 км шляху, перетинаючи річку. Але мости зруйновані, тому машини переїжджають Інгулець у найменш повноводному місці.

Росіяни окупували Кочубеївську громаду ввечері 10 березня. Першим взяли село Наталине, потім – Орлове. У захопленому Орловому росіяни одразу зібрали близько 50 людей – шукали старосту, питали, хто облаштовував блокпости. Люди нікого не видали.

Згодом окупували й саму Кочубеївку, де мешкає родина Шинкарчуків з собакою Арчі.

З середини березня вулицями стали ходити окупанти. Володимир та Людмила переконані, що це були представники так званих “ДНР” та “ЛНР”. Вони самі вихвалялися українськими паспортами та говорили: “Поки ви будуєте собі будинки, ми воюємо” та ображалися на гарні умови життя людей, що живуть на підконтрольній Україні території. 

17 березня російські військові зайшли у двір до подружжя та наказали вигнати за ворота машину, що стояла в гаражі. Один із них відразу почав лякати Володимира. Сказав: “Тебе що, треба підганяти?” і випустив чергу в напрямку гаража. Людмилу також підганяли. Коли вона спустилася в погріб по документи, військові РФ сказали, що кинуть туди гранату.

Володимир у цей час вигнав машину за двір та поставив її в тому напрямку, звідки військові до них прийшли – на виїзд із села. За цю “помилку” його почали бити. Спочатку прикладами автоматів, потім – ногами по ребрах і нирках. 

“Підняли мене і питають: “Водка є?”. Я кажу: “Та там в холодильнику є пів пляшки спирту”. Беруть мене за шкірку – і у двір. Тут вибігає собака, якого ми в хаті закрили. Я кажу: “Краще мене застрельте, не чіпайте собаку”, – розповідає Володимир.

Головним у групі військових, які били Володимира, був чоловік з позивним “Чечен”. Його прикмета – татуювання на обличчі під правим оком у вигляді сірника. З ним були ще двоє, чиї позивні запам’ятали Володимир з Людмилою: “Полтава” та “Сєвєр”. 

Наступного дня Людмила та Володимир вирішили втікати з села. Йти думали в бік села Заградівка. Там їх мала зустріти місцева тероборона та перевезти через річку. Подружжю навіть вийти зі свого подвір’я було непросто: праворуч стоїть водонапірна вежа зі снайпером на ній, а ліворуч — комунікаційна вежа також зі снайперами. 

Дочекалися вечора і рушили втрьох. Собаки навколо реагували на пса і здійняли галас. Чоловік ішов з поламаними ребрами, жінка — з пошкодженою ногою. Пройшли таким чином дві посадки. А потім Володимир помітив у лісі силует і скомандував Людмилі лягати. 

Виявилося, що кількома годинами раніше росіяни заїхали в посадку неподалік Кочубеївки та поставили там свою техніку, обладнали бліндажі та укріпилися, вели спостереження. Подружжю зав’язали руки та очі й повели в напрямку села — на допит у сільраду, де сиділи все ті ж “Чечен”, “Полтава” та “Сєвєр”.

Спочатку у кабінет завели Людмилу, яка по голосу впізнала “Чечена”. 

“Вся наша розмова з ним зводилася до того, що їм була потрібна жінка. Питали: “Не хочеш за чоловіка розрахуватися?” Потім мене штовхнули, я впала вперед, вперлася в цього “Чечена”, він почав мене лапати. Внизу стояло ліжко. У якийсь момент “Чечен” мене впізнав. Потім каже: “Ты старая, не пойдешь”, – розповідає жінка. 

У Володимира тим часом питали про місцевих атовців. Він запевняв, що працює в Кривому Розі, не місцевий, тому нічого не знає. Потім підійшов “Чечен”. Сказав, що рахуватиме до десяти, і якщо чоловік не назве атовців, його розстріляють. Володимир мовчав. Окупант скомандував вивести його на вулицю та розстріляти. За кілька секунд сказав: “Відставити”. Чоловіка повернули в кабінет і знову почали відлік. Тоді він почав плакати та благати не вбивати його.

Відтоді росіяни ще кілька разів навідувалися до Шинкарчуків. Обшукували будинок, забирали з хати матраци, подушки, ковдри та теплі шкарпетки або ж нахабно приходили поїсти.

За деякий час військові так званих “ЛНР” та “ДНР”, а також ті, кого подружжя називає бурятами, залишили Кочубеївку. Зайшли інші – росіяни. Вони розповідали людям, що “деенерівці” нібито когось зґвалтували, тому їх відправили ближче до фронту. 

26 березня Володимир знайшов свою машину, яку вкрали військові. Йому допоміг знайомий. Машина була розмальована літерами “Z”, пом’ята і з пробитими шинами. Чоловік замінив колеса, і наступного дня подружжя виїхало.

“Тільки ми на край села виїжджаємо, назустріч їде “Урал” з росіянами. Я повертаю праворуч — він за нами. Думаю: тільки б не стріляли. Але вони обігнали й поїхали далі. Думаю, нас врятувало те, що машина була зі знаками “Z”, — розповідає Володимир. 

На українському блокпості, каже чоловік, вже відчував себе повністю в безпеці, хоча військові ЗСУ зустріли машину з ворожими знаками з пересторогою. Після спілкування з СБУ та поліцією подружжя поїхало далі, до родичів. 

Нагадаємо, що СБУ зібрала доказову базу щодо трьох військових РФ, які під час тимчасової окупації Київщини обстрілювали населені пункти й цивільні об’єкти, а також убивали мирних мешканців. Йдеться про підполковника та командира 15 окремої гвардійської мотострілецької олександрійської бригади Андрія Марушкіна та контрактників Олексія Токмакова й Олексія Крошкіна.